Через кілька хвилин його задушливий кашель чути було в другому кінці флігеля.
Вокульський відчинив вікно. Коло кухні пронизливо кукурікали півні, в парку квилила сова; на небі зірвалась зірка й покотилась десь за дерева парку. А барон кашляв та й кашляв. "Чи всі закохані такі сліпі, як він? – думав Вокульський, – Бо для мене, та й для кожного, тут ясно, що та панна зовсім його не любить. Може, навіть любить Старського?..
Я ще не збагнув тутешньої ситуації, – міркував він далі, – але найшвидше вона така: панна Евеліна виходить заміж задля грошей, а Старський своїми теоріями підтримує в ній цей намір. А може, й він трохи захоплений нею?.. Але навряд!.. Швидше вона йому вже набридла, і він намовляє її неодмінно вийти заміж. Але ж… це було б жахливо. Тільки повії мають коханців, які ними торгують. Яке дурне припущення!.. Старський справді може бути її другом і радити те, в що сам вірить. Адже він одверто каже, що одружиться лише з багатою жінкою.
Принцип не гірший за всякий інший, як сказав би Охоцький. Правду казала колись хазяйка цього дому, що у теперішнього покоління міцні голови й холодні серця.
Приклад нашого життя відвернув їх від сентименталізму, і вони вірять тільки в силу грошей, що, зрештою, свідчить про їх розсудливість. Ні, цей Старський не дурний чоловік; може, трохи гультяй та нероба, але розуму йому не бракує. Цікаво, чому пані Вонсовська так його шпигає? Мабуть, він таки подобається їй, і тому що вона має гроші, вони поберуться. А втім, яке мені до цього діло?..
Цікаво, чому господиня сьогодні жодного разу не згадала про панну Ізабеллу? Ну, вже ж і я її питати не буду…
Нас одразу взяли б на язики…"
Вокульський заснув, і йому верзлося, що він – хворий закоханий барон, а Старський відіграє роль друга дому.
Він прокинувся й засміявся:
– Ну, це мене одразу вилікувало б!
Вранці він знову ловив рибу з панною Феліцією і Охоцьким. А коли о першій годині всі зійшлися на сніданок, пані Вонсовська звернулась до господині:
– Бабусю, ви дозволите, щоб нам осідлали двоє коней: мені й панові Вокульському? – А потім, обернувшись до Вокульського, додала: – Ми їдемо за півгодини. З цієї хвилини ви починаєте службу при мені.
– Ви поїдете тільки вдвох? – спитала панна Феліція, густо зашарівшись.
– А ти теж хотіла б поїхати з паном Юліаном?
– Тільки, будь ласка… Прошу не розпоряджатися моєю особою! – запротестував Охоцький.
– Феліція залишиться зі мною, – сказала господиня.
У панни Феліції кров прилила до обличчя, а на очі набігли сльози. Вона глянула на Вокульського спочатку гнівно, потім погордливо і, нарешті, вибігла з кімнати нібито за хусточкою. Повернувшись з зачервонілим носиком, вона подивилась на всіх, немов Марія Стюарт, яка прощає своїм катам.
Рівно о другій слуга привів двоє чудових верхових коней. Вокульський стояв коло свого, а за кілька хвилин вийшла й пані Вонсовська. Вузька амазонка щільно облягала її струнку, як у Юнони, постать, каштанове волосся було зібране в один вузол. Вотта кінчиком ноги стала на руку конюха і, як пружина, скочила в сідло. В руці її трохи тремтів кінчик хлиста.
Вокульський тим часом спокійно припасовував на довжину своєї ноги стремена.
– Швидше, пане Вокульський, швидше! – гукнула Вонсовська, напинаючи поводи; кінь під нею крутився і присідав на задні ноги. – За брамою одразу рушимо галопом… Avanti, Savoya!..[117] Нарешті Вокульський сів на коня, пані Вонсовська нетерпляче вдарила свого хлистом, і вони виїхали за браму фільварку.
Дорога тяглася липовою алеєю завдовжки з верству.
По обидва боки сіріло скошене поле, а на ньому то тут, то там виднілись великі, як хати, стіжки пшениці. Небо було чисте, сонце світило ясно, десь далеко гула молотарка.
Кілька хвилин воии їхали риссю. Потім пані Вонсовська приклала ручку хлиста до губів, нахилилась наперед і полетіла галопом. Вуаль розвівалась за нею, мов сизе крило.
– Avanti! Avanti!..
Так вони мчали кілька хвилин. Раптом Вонсовська різко припинила коня і сказала.
– Тепер поїдемо помалу.
Вона розчервонілась і важко дихала. Трохи підвівшись на сідлі, пильно дивилася в бік лісу, що синів далеко на сході. Алея скінчилась; вони їхали полем, иа якому подекуди зеленіли груші й сіріли стіжки хліба.
– Скажіть, будь ласка, – почала вона, – це велика приємність наживати багатство?
– Ні, – відповів Вокульський, трохи подумавши.
– Але витрачати приємно?
– Не знаю.
– Не знаєте? Але ж про ваше багатство розказують дива. Кажуть, що ви маєте тисяч із шістдесят річного прибутку…
– Зараз я маю набагато більше, але витрачаю дуже мало.
– Скільки ж?
– Тисяч з десять.
– Шкода. Я торік вирішила витратити силу грошей.
Управитель і касир запевняють мене, що я розтринькала двадцять сім тисяч… Я шаленіла – а от нудьги не позбулася. А сьогодні подумала: спитаю вас, як почуває себе людина, що витрачає шістдесят тисяч за рік? Але ж ви стільки не витрачаєте. Шкода! Знаєте що? Витратьте коли-небудь шістдесят… навіть сто тисяч за рік і скажете мені: чи це дійсно справляє враження і яке саме? Гаразд?
– Заздалегідь можу вам сказати, що не справляє.
– Ні? То нащо ж тоді гроші?.. Коли щастя не можуть дати сто тисяч карбованців, то що ж його може дати?..
– Його можна мати і з кількома тисячами. Щастя кожен носить сам у собі.
– Але відкілясь же воно береться.
– Ні; пані.
– І це говорите ви, така незвичайна людина?
– Якби я навіть був незвичайним, то завдяки стражданням, а не щастю. А тим менше завдяки видаткам.
Під лісом з'явилась хмара куряви. Вонсовська з хвилину придивлялась до хмарки, потім стьобнула коня хлистом, звернула праворуч і помчала навпрошки полем.
– Avanti! Avanti! Так вони скакали хвилин з десять, і тепер уже Вокульський стримав коня. Він опинився на верху пагорка, під яким розлігся казково прекрасний луг. Що саме в ньому було прекрасне – чи зелені трави, чи круті завороти струмка, чи похилені над ним дерева, чи погідне небо?
Вокульський не знав.
Але пані Вонсовська не захопилася пейзажем. Вона мчала з пагорка стрімголов, наче хотіла вразити супутника своєю відвагою.
Коли Вокульський поволі з'їхав з гори, вона повернула до нього коня й нетерпляче закричала:
– Пане Вокульський, чи ви завжди такий нудний?
Я ж не для того взяла вас на прогулянку, щоб позіхати…
Прошу розважати мене, і то негайно!
– Негайно? Добре. На мій погляд, пан Старський дуже цікава людина.
Вона Похилилася в сідлі, немов падаючи назад, і пильно глянула Вокульському в очі.
– Ну, – засміялася вона, – не сподівалась я почути від вас такої банальної фрази. Пан Старський цікавий… для кого? Хіба тільки для таких лебедиць, як панна Евеліна, бо для мене, наприклад, від таким перестав бути…
– Все ж таки…
– Без ніяких "все ж таки". Він для мене був цікавим тоді, коли я мала намір стати мученицею шлюбу. На щастя, мій чоловік був такий чемний, що незабаром помер, а пан Старський така нескладна натура, що навіть з моїм невеликим досвідом я за тиждень збагнула його.
Та сама борідка а 1а великий князь Рудольф і той самий спосіб баламутити жінок. Його погляди, його недомовки, таємничість – усе це я знаю так само, як фасон, його візитки. Він так само уникає панн без посагу, цинічний із заміжніми жінками й ніжно зітхає коло багатих відданниць. Боже мій, скільки я їх таких зустрічала в житті!..
А тепер я потребую чогось нового…
– В такому разі пан Охоцький…
– О, Охоцький – цікавий чоловік і міг би бути навіть небезпечним, але для цього я мусила б народитися вдруге. Це людина не з того світу, до котрого я належу серцем і душею. Ах, який він наївний і який чудовий! Він вірить в ідеальну любов і сподівається зустріти жінку, з якою замкнеться в своїй лабораторії, певний, що вона його не зрадить… Ні, він не для мене… Але що це у мене з сідлом? – раптом вигукнула вона. – Мабуть, ослабла попруга. Ану гляньте, будь ласка…
Вокульський зіскочив з коня.
– Ви злізете? – спитав він.
– І не подумаю. Подивіться так.
Вокульський зайшов з правого боку – попруга трималась міцно.
– Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.
Він завагався, проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.
– Ну що?.. Ну що? – нетерпляче питала вона.
– Нічого, – відповів він, – Попруга застебнута і тримається міцно.
– Ви поцілували мою ногу?! – крикнула вона.
– Ні.
Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:
– Дурень або камінь…
Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: "Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?"
Коли він під'їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:
– Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. – а потім заговорила низьким голосом: – В історії мого життя трапився незвичайний день – я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!..[118] Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: "Ні". За це єдине "Ні" вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..
Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.
– І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?
– Здобула б ще одну перемогу.
– А цим що ви виграєте?
– Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…
– А потім?
– Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.
– І як часто?
– Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, – додала вона, – це кохання нашого віку пари й електрики.
– Авжеж. Навіть нагадує поїзд.
– Летить, як буря, і сипле іскри?
– Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.
– О пане Вокульський!
– Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.
Пані Вонсовська прикусила губу.
Деякий час вони їхали мовчки.
Першою заговорила пані Вонсовська:
– Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: "Не забажай жони ближнього твого…" Правда ж?..
– Говоріть, будь ласка, далі.
– Нічого я не буду говорити, бо мені вже надокучила розмова з вами.