Ця труна була оббита білим гроденаплем і обшита білим густим рюшем.[6-25] Гірлянди квітів обвивали її з усіх боків. Уся в квітах лежала в ньому дівчинка, в білому тюлевому платті, зі складеними і притиснутими до грудей, наче вирізьбленими з мармуру, руками. Але розпущене ясно-біляве волосся її було мокре, вінок з троянд повивав її голову. Строгий і вже скостенілий профіль її лиця був теж наче вирізьблений з мармуру, але посмішка на блідих губах її була сповнена якоїсь недитячої, безмежної скорботи і великого жалю. Свидригайлов знав цю дівчинку: ні ікони, ні свічок не було біля цієї труни і не чути було молитов. Ця дівчинка була самовбивця — утоплена. Їй було тільки чотирнадцять років, але це було вже розбите серце, і воно згубило себе, зневажене кривдою, яка жахнула і здивувала цю молоду дитячу свідомість, залила незаслуженим соромом її ангельськи чисту душу і вирвала останній зойк відчаю, не почутий, а зухвало зневажений темної ночі, в темряві, в холоді, під мокру відлигу, коли завивав вітер...
Свидригайлов прокинувся, встав з ліжка і підійшов до вікна. Він навпомацки знайшов засувку й одчинив вікно. Вітер ринув несамовито в його тісну комірчину і наче памороззю обліпив йому обличчя та прикриті лише сорочкою груди. Під вікном, мабуть, справді був сад і, здається, теж для розваг; напевно вдень тут теж співали хористи і подавали на столики чай. Тепер же з дерев і кущів летіли у вікно бризки, було темно, як у льоху, так що ледь-ледь можна було розрізнити якісь чорні плями, що позначали предмети. Свидригайлов, нахилившись і спираючись на підвіконня, дивився уже хвилин із п'ять, не відриваючись, у цю млу. Серед темряви й ночі пролунав гарматний постріл, за ним другий.
"А, сигнал! Вода прибуває, — подумав він, — до ранку хлине туди, де нижче, на вулиці, заллє підвали і погреби, випливуть підвальні щури і серед дощу і вітру люди почнуть, лаючись, мокрі, перетягати свій мотлох на верхні поверхи... А котра ж тепер година? " І тільки подумав він про це, як десь близько, цокаючи і наче поспішаючи щосили, стінний годинник пробив три рази. "Еге, та за годину вже розвиднятиметься! Чого вичікувати? Вийду зараз, піду прямо на Петровський, знайду там де-небудь великий кущ, весь змочений дощем, так що трохи зачепиш плащем, і мільйони бризок обдадуть голову..." Він одійшов від вікна, зачинив його, запалив свічку, натягнув на себе жилетку, пальто, надів капелюх і вийшов зі свічкою в коридор, щоб відшукати халамидника, який спить де-небудь у комірці між усяким мотлохом і недогарками свічок, розплатитись з ним за кімнату і вийти з готелю. "Найслушніший час, кращого не можна й вибрати!"
Він ходив і ходив довгим і вузьким коридором, не знаходячи нікого, і хотів уже голосно гукнути, коли раптом у темному кутку, між старою шафою і дверима, розгледів якийсь дивний предмет, начебто щось живе. Він нахилився зі свічкою і побачив дитину — дівчинку років п'яти, не більш, яка дрижала й плакала, в змоклому, мов та підлогомийна ганчірка, платтячку. Вона наче й не злякалась Свидригайлова, але дивилася на нього з тупим подивом великими чорними оченятами і зрідка схлипувала, як схлипують діти, що довго плакали, але вже перестали і навіть втішилися; а тим часом коли-не-коли знову раптом схлипнуть. Личко дівчинки було бліде і виснажене; вона заклякла від холоду, але "як же вона потрапила сюди? Значить, вона тут сховалася і не спала цілу ніч". Він почав її розпитувати. Дівчинка раптом пожвавішала і швидко-швидко залепетала йому щось своєю дитячою мовою. Тут було щось про "мамусю" і що "мамуся поб'є", про якусь чашку, яку "льозбиля" (розбила). Дівчинка говорила не змовкаючи; сяк-так можна було вгадати з усіх цих розповідей, що це нелюбима дитина, яку мати, певно завжди п'яна куховарка, чи не з цього ж готелю, залякала, раз у раз лупцюючи, що дівчинка розбила материну чашку і так злякалась, що втекла ще звечора; довго, мабуть, ховалася де-небудь на дворі під дощем, нарешті, пробралася сюди, сховалась за шафою і просиділа тут у кутку цілу ніч, плачучи, трусячись від вогкості, темряви і страху, що її тепер за все це дуже битимуть. Він узяв її на руки, пішов до себе в кімнату, посадив на ліжко і почав роздягати. Діряві черевички її, надіті на босу ногу, були такі мокрі, наче всю ніч пролежали в калюжі. Роздягнувши, він поклав її на постіль, накрив і закутав усю з головою в ковдру. Вона одразу ж заснула. Кінчивши все, він знову похмуро задумався.
"Ото ще зв'язався! — подумав він раптом з важким і злісним відчуттям. — Нісенітниця яка!" З досадою взяв він свічку, твердо намірившись розшукати халамидника та швидше піти звідси. "Ех, дівчисько!" — подумав він, проклинаючи все, але, вже відчинивши двері, повернувся ще раз подивитись на дівчинку, чи спить вона і як вона спить? Він обережно підняв трохи ковдру. Дівчинка спала міцним і блаженним сном. Вона зігрілась під ковдрою, і рум'янець вже розлився на її блідих щічках. Але дивна річ: цей рум'янець був набагато яскравіший і більший, ніж міг бути звичайний дитячий рум'янець. "Це гарячковий рум'янець", — подумав Свидригайлов; це було зовсім ніби від вина, наче їй дали випити цілу склянку. Ясно-червоні губки аж палають, пашать, та що це? Йому раптом здалося, що довгі чорні вії її наче здригаються і моргають, мовби підводяться, і з-під них визирає лукаве, гостре, якось не по-дитячому підморгуюче оченятко, наче дівчинка не спить, а прикидається. А й справді: її губки розсуваються в усмішку; кінчики їх здригаються, начебто ще здержуючись. Та ось вона вже зовсім перестала здержуватись; це вже сміх, справжній сміх; щось нахабне, визивне світиться в цьому зовсім не дитячому обличчі; це розпуста, це обличчя камелії,[6-26] нахабне обличчя продажної камелії з французок. От, уже зовсім не криючись, розплющуються обидва ока: вони обводять його вогняним і безсоромним поглядом, вони кличуть його, сміються... Щось безмірно огидне й образливе було в цьому сміху, в цих очах, в усій цій мерзоті на дитячому обличчі. "Як! п'ятирічна! — прошептав охоплений жахом Свидригайлов, — це... що ж це таке?" Та ось вона вже зовсім повертається до нього усім палаючим личком, простягає руки... "А, проклята!" — закричав, здригнувшись від жаху, Свидригайлов, заносячи над нею руку... Але в ту ж мить прокинувся.
Він на тому самому ліжку, так само закутаний у ковдру; свічка не запалена, а на дворі вже зовсім розвиднілося.
"Кошмар цілу ніч!" Він із злістю підвівся, відчуваючи, що весь розбитий, кістки боліли. Надворі густий туман і нічого крізь нього не видно. П'ята година кінчається, проспав! Він встав і одягнув ще вогкі піджак і пальто. Намацавши в кишені револьвер, витяг його і поправив капсуль; потім сів, добув з кишені записник і на заголовній, найбільш помітній сторінці написав великими літерами кілька рядків. Перечитавши їх, він замислився, спершись ліктями на стіл. Револьвер і записник лежали поруч біля ліктя. Мухи, прокинувшись, ліпилися до непочатої порції телятини, що стояла тут же на столі. Він довго дивився на них, і, нарешті, вільною правою рукою почав ловити одну муху. Багато доклав він зусиль, але ніяк не міг вловити. Нарешті, піймавши себе на цих цікавих вправах, опам'ятався, здригнувся, встав і рішуче пішов з кімнати. За хвилину він був на вулиці.
Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов слизькою, брудною дерев'яною мостовою в напрямі Малої Неви. Йому ввижалися вода Малої Неви, що високо піднялася за ніч, Петровський острів, мокрі стежки, мокра трава, мокрі дерева й кущі і, нарешті, той самий кущ... З досадою почав він розглядати будинки, щоб думати про щось інше. Ні прохожого, ні візника не траплялося на проспекті. Похмурі й брудні стояли яскраво-жовті дерев'яні будиночки із закритими віконницями. Холод і вогкість проймали все його тіло, і його почало морозити. Зрідка він натрапляв на вивіски крамниць і кожну старанно перечитував. Ось уже скінчилась дерев'яна мостова. Він уже порівнявся з великим цегляним будинком. Брудний, змерзлий песик з підібганим хвостом перебіг йому дорогу. Хтось п'яний, як ніч, у шинелі лицем униз, лежав упоперек тротуару. Він подивився на нього і пішов далі. Висока каланча мелькнула зліва. "Диви! — подумав він, — та ось і місце, навіщо на Петровський? Принаймні при офіціальному свідку..." Він замалим не усміхнувся цій новій думці і повернув на —ську вулицю. Тут і був той великий будинок з каланчею. Біля замкнених великих воріт стояв, притулившись до них плечем, невеличкий чоловічок, закутаний у сіре солдатське пальто і в мідній ахіллесівській касці.[6-27] Дрімотним поглядом холодно подивився він скоса, коли Свидригайлов підійшов до нього. На обличчі його була та одвічна похмура скорбота, що так кисло відбилася на всіх без винятку обличчях єврейського племені. Обидва вони, Свидригайлов і Ахіллес, якийсь час мовчки розглядали один одного. Ахіллесові, нарешті, здалося неладом, що людина не п'яна, а стоїть перед ним за три кроки, дивиться в очі і нічого не говорить.
— А сцо зь вам тутецька тре-еба? — промовив він, усе ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.
— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.
— Тутецька не місце.
— Я, брат, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— В Америку.
— В Америку?
Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.
— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!
— Та чому ж би й не місце?
— А тому зь, сцо не місце.
— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв, в Америку.
Він приставив револьвер до своєї правої скроні.
— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці.
Свидригайлов спустив курок...
VII
Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї, — до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був із вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. "До того ж усе одно вони ще нічого не знають, — думав він, — а мене вже звикли вважати за дивака...