– Тільки не удавайте з себе в'їдливої, бо з цього нічого не вийде.
Ображена панна пішла вперед до ставка, а Охоцький з Вокульським за нею. Вони вудили рибу до п'ятої вечора на самому осонні, а день був душний. Охоцький впіймав дводюймового пічкура, а панна Феліція обірвала на рукаві мереживо. З цього приводу в них виникла суперечка про те, що молоді панни не тямлять, як держати вудку, а чоловіки не можуть і хвилини всидіти без балачки.
Помирив їх тільки дзвінок, що скликав на обід.
По обіді барон пішов у свою кімнату (в ці години у нього завжди була мігрень), решта товариства мала зібратися в парку, в альтанці, де звичайно їли фрукти.
Вокульський прийшов туди через півгодини. Він гадав, що буде першим, проте застав уже всіх дам, яким Старський щось розказував. Він розлігся в березовому кріслі й говорив нудьгуючим тоном, недбало хльоскаючи себе хлистом по носку черевика:
– Якщо подружжя відіграли яку-небудь роль в історії, то це були шлюби не з любові, а з розрахунку. Що ми сьогодні знали б про Ядвігу[114] або про Марію Лещінську[115], якби ці жінки в свій час не наважились розумно вибрати собі чоловіка? Чим був би Стефан Баторій[116] або Наполеон І, якби вони не одружилися з впливовими жінками?
Здруження – надто серйозний акт, аби в ньому слухати тільки голосу серця. Це не поетичний зв'язок двох душ, а важлива подія, яка має великий вплив на багатьох людей і на багато справ. Якби я сьогодні одружився з покоївкою або навіть з гувернанткою, то завтра мене вже не прийняли б у моєму середовищі. Мене ніхто не спитає про температуру моїх почуттів, але кожен поцікавиться, на які доходи я житиму і кого я приведу в свою родину.
– Одна річ шлюб політичний, а друга річ шлюб задля грошей з нелюбом, – відповіла господиня, дивлячись в землю й тарабанячи пальцями по столі. – Це насильство над найсвятішими почуттями.
– Ой дорога бабусю, – відказав Старський, зітхнувши. – Добре говорити про свободу почуттів, маючи двадцять тисяч карбованців річного доходу. "Погані гроші! Паскудні гроші!" – кричать усі. Але чому ж то, починаючи від батрака й кінчаючи міністром, всі обмежують свою свободу обов'язковою працею? Задля чого моряк і гірник ризикують своїм життям? Звичайно, задля тих поганих грошей, бо погані гроші забезпечують людині свободу хоч на кілька годин на день, хоч на два місяці на рік, хоч на кілька років за ціле життя. Всі ми лицемірно гордуємо грішми, але кожен з нас знає, що це – добриво, на якому зростає особиста свобода, наука, мистецтво, навіть ідеальна любов. Кінець кінцем, де народилась любов рицарів і трубадурів? Безумовно, не серед шевців та ковалів, і навіть не серед лікарів та адвокатів. Її викохали заможні класи, які створили жінку з ніжною шкірою й білими руками, народили мужчину з широким дозвіллям, аби він мав достатньо часу божествити жінку. Та ось серед нас є представник дійових людей, пан Вокульський, котрий, як каже бабуся, не раз довів свій героїзм ділом. Що спонукало його до небезпек? Звичайно, гроші, які тепер в його руках перетворились на могутню силу…
Стало тихо. Всі дами подивилися на Вокульського. Трохи помовчали, він відповів:
– Так, я здобув свій капітал з небезпечними пригодами, але відкіля ви знаєте, для чого я його здобув?..
– Пробачте, – перебив його Старський, – я зовсім не дорікаю вам, навпаки, вважаю, що ваш приклад гідний наслідування. І все-таки, відкіля вам відомо, що людина, яка жениться чи виходить заміж з розрахунку, не ставить собі якої-небудь благородної мети? Кажуть, що мої батьки побралися з чистого кохання, а проте все життя не були щасливі, а про мене, плід їхніх почуттів, нічого й казати…
Тим часом присутня тут моя шановна бабуся вийшла заміж проти свого бажання, а тепер її благословляє вся округа. Навіть більше, – додав він, цілуючи господиню в руку, – вона виправляє помилку моїх батьків, які так були зайняті коханням, що забули потурбуватись про забезпечення свого сина… Нарешті, маємо ще один доказ в особі чарівної пані Вонсовської…
– О, шановний добродію, – мовила вдовичка, почервонівши, – ви говорите так, немов обвинувач на страшному суді. А я скажу вам так само, як сказав пан Вокульський: відкіля ви знаєте, навіщо я це зробила?
– Але і ви це зробили, й бабуся зробила, і всі ми це зробимо, – з холодною іронією заперечив Старський, – за винятком пана Вокульського, який має стільки грошей, що може дати волю своїм почуттям.
– Я теж зробив те саме, – приглушеним голосом сказав Вокульський.
– Як, ви оженились задля грошей? – спитала вдовичка, широко розкриваючи очі.
– Не задля грошей, а для того, щоб дістати роботу й не вмерти з голоду. Я добре знаю той закон, про який говорить пан Старський…
– Ну що? – переможно сказав Старський, дивлячись на бабусю.
– А через те, що знаю, жалію тих, котрі мусять цьому законові коритись, – докінчив Вокульський. – Це, мабуть, найстрашніше нещастя в житті.
– Правду кажеш, – мовила господиня.
– Ви починаєте мене цікавити, пане Вокульський, – сказала пані Вонсовська, простягаючи йому руку.
Панна Евеліиа під час цієї розмови сиділа, низько схилившись над вишиванням. Раптом вона підвела голову і глянула на Старського з таким розпачем, що Вокульський здивувався. Але Старський так само хльоскав хлистом по носку свого черевика, курив сигару й напівглузливо, напівсумно усміхався.
За альтанкою залунав голос Охоцького:
– От бачиш, я ж тобі казав, що пані тут.
– Ну, то вона ж в альтанці, а не в кущах, – відповіла молода селянська дівчина з кошиком в руці.
– От макоцвітна, – буркнув Охоцький, входячи в альтанку і стурбовано поглядаючи на дам.
– Ого, пан Юліан знову приходить до нас в ролі переможця, – сказала вдовичка.
– Але ж, слово честі, я пішов через квітник, щоб коротше… – виправдувався Охоцький.
– І збилися з дороги, як сьогодні вранці, коли везли нас…
– Слово честі…
– Ти вже краще не виправдуйся, а відпровадь мене додому, – сказала господиня.
Охоцький подав їй руку, але обличчя у нього було таке збентежене, а капелюх так смішно з'їхав, що Вонсовська не втрималась і весело зареготала, через що панна Феліція знов почервоніла, а Охоцький кілька разів сердито глянув на вдовичку.
Все товариство звернуло ліворуч і пішло бічною алеєю до службових будівель. Попереду йшла господиня з Охоцьким, за ними дівчина з кошиком, потім удовичка з панною Феліцією, Вокульський, а позаду панна Евеліна з Старським. Коло хвіртки передні загомоніли, і Вокульський в цей час почув за собою тиху розмову:
– Інколи мені здається, що краще б я вмерла… – сказала панна Евеліна.
– Потерпіть, потерпіть… – так само тихо промовив Старський.
Вокульський аж тепер зрозумів, чого все товариство пішло в господарський двір. Назустріч господині вибігла ціла зграя курей, яким вона сипала зерно з кошика. За курми вийшла пташниця, стара Матеушова, і доповіла пані, що в дворі все гаразд, тільки вранці тут низько кружляв шуліка, а опівдні одна курка трохи вдавилась камінцем, але все минулося щасливо.
Оглянувши пташник, господиня пішла подивитись на обори та стайні, де робітники, переважно літні вже люди, доповідали їй про стан справ. Тут Мало не трапилась лиха пригода. Із стайні несподівано вибіг чималий лошак і став перед господинею гопки, але Охоцький вчасно вгамував пустотливу тварину, і господиня почастувала лощака звичною порцією цукру.
– Він вас, бабусю, ще коли-небудь покалічить, – невдоволено сказав Старський. – Де це видано, привчати до таких іграшок лошат, з яких потім виростають коні!
– Ти завжди говориш розсудливо, – відповіла йому господиня, гладячи лошака, який клав голову їй на плече, а потім побіг слідом за нею, так що конюхи мусили завертати його в стайню.
Навіть декотрі корови впізнавали свою хазяйку і вітали її тихим муканням. "Дивна жінка", – думав Вокульський, дивлячись на бабусю, яка вміла викликати до себе любов і тварин, і людей.
Після вечері господиня пішла спати, а пані Вонсовська запропонувала погуляти по парку.
Барон прийняв пропозицію не дуже охоче. Він одягнув тепле пальто, закутав шию хусткою і, взявши наречену під руку, пішов з нею попереду. Про що вони говорили, піхто не знав, але можна було помітити, що вона зблідла, о в нього обличчя взялось червоними плямами.
Десь об одинадцятій всі розійшлися, а барон, покашлюючи, провів Вокульського в його кімнату.
– Ну що, ви вже придивились до моєї нареченої?..
Яка ж вона гарна! Просто весталка, правда?.. А особливо, коли на личку в неї з'явиться вираз якоїсь дивної меланхолії, – ви звернули увагу? Вона така чарівна, що я готовий віддати за неї життя. Нікому б я цього не сказав, але вам скажу: я так божествлю її, що навряд чи насмілюся коли-небудь доторкнутись до неї… Мені хочеться тільки молитись на неї. Просто впав би перед нею навколішки й дивився б, щасливий, їй в очі, аби вона дозволила поцілувати край своєї сукні… Але чи не набрид я вам?
Раптом він так закашлявся, що очі його налилися кров'ю. Віддихавшись, він говорив далі:
– Я кашляю не часто, але сьогодні трохи застудився… і навіть не часто застуджуюсь, лише восени та напровесні. Ну, та воно минеться. Позавчора я запросив на консиліум Халубінського й Барановського, то вони мені сказали, щоб я тільки стерігся, та й буду здоровий… Питав я їх також (кажу це тільки вам), що вони думають про моє одруження. Але вони сказали, що одруження – це річ особиста… Я звернув їхню увагу на те, що берлінські лікарі вже давно радили мені женитись. Це змусило їх подумати, і котрийсь з них сказав: "Дуже шкода, що ви одразу не послухали їхньої поради…" Так що я остаточно вирішив не відкладати далі, як до пилипівки…
Його знову напав кашель. Він перепочив і раптом спитав Вокульського вже іншим голосом:
– Ви вірите в потойбічне життя?
– Чому ви питаєте?
– А тому, що ця віра рятує людину від розпачу. Я, наприклад. розумію, що вже й сам не можу бути таким щасливим, як міг бути колись, ні їй не дам повного щастя.
Єдине, що мене втішає, це думка, що ми зустрінемось на тому, кращому світі, де обоє будемо молоді. Адже вона, – додав він задумливо, – й там буде моєю, бо святе ж письмо вчить: "Що зв'яжете на землі, буде зв'язано й на небі…" Може, ви не вірите в це, як і пан Охоцький, проте все-таки признайтесь, що… часом вірите і не могли б заприсягтися, що так не буде?..
Годинник за стіною видзвонив північ, барон злякано підхопився й попрощався з Вокульським.