Звичайно, якось воно чудно, що він увесь мокрий, але англійці, наприклад, ще ексцентричніші, та й усі ці люди вищого тону не зважають на те, що там про них скажуть, і не церемоняться. Може, він навіть навмисне так ходить, щоб показати, що він нікого не боїться. А головне, про це ні слова нікому не слід говорити, бо хто зна, що з цього вийде, а гроші швидше під замок, і звичайно вже, найкраще в усьому цьому, що Федоська просиділа на кухні, а головне, зовсім, зовсім, зовсім не треба говорити нічого цій пройдисвітці Рессліх і так далі, і так далі. Просиділи і попошептали години до другої. Наречена, проте, пішла спати раніше, здивована і трохи смутна.
А Свидригайлов тим часом точнісінько опівночі переходив через —ков міст, прямуючи на Петербурзьку сторону.[6-23] Дощ ущух, але шумів вітер. Він починав дрижати і в якусь мить з особливою цікавістю і навіть запитливо подивився на чорну воду Малої Неви. Та скоро йому стало дуже холодно стояти над водою; він обернувся і пішов на —ий проспект. Він ішов —им проспектом, якому начебто не було кінця, вже довго, майже з півгодини, не раз спотикаючись у темряві на дерев'яній мостовій, але не переставав з цікавістю розшукувати щось з правого боку проспекту. Десь тут, аж у кінці проспекту, проїжджаючи недавно мимо, він помітив якийсь готель, дерев'яний, але великий, і назва його, скільки він пам'ятав, була начебто Адріанополь. Він не помилився: готель у цій глушині був такою помітною точкою, що не можна було не знайти його, навіть у темряві. Це був довгий дерев'яний почорнілий будинок, у якому, незважаючи на пізню пору, ще світилося і не припинявся рух. Він увійшов і в якогось халамидника, що зустрівся йому в коридорі, спитав номер. Той, окинувши поглядом Свидригайлова, розворушився і одразу ж повів його у далеку кімнату, душну і тісну, десь аж у кінці коридора, в кутку, під сходами. Та іншої не було; всі були зайняті. Халамидник дивився запитливо.
— Чай є? — спитав Свидригайлов.
— Це можна.
— А іще що є?
— Телятина, горілка, закуска.
— Принеси телятини й чаю.
— А більше нічого не треба? — спитав навіть із деяким подивом халамидник.
— Нічого, нічого!
Халамидник пішов, зовсім розчарований.
"Гарненьке, мабуть, місце, — подумав Свидригайлов, — як це я не знав. Я теж, десь певно, маю вигляд гультяя, що повертається з якогось кафешантану,[6-24] та вже по дорозі історію мав. А цікаво однак, хто тут зупиняється і ночує?"
Він запалив свічку й оглянув кімнату пильніше. Це була комірчина така маленька, що Свидригайлов у ній навіть майже не міг випростатись, з одним вікном; дуже брудна постіль, простий фарбований стіл і стілець займали її майже всю. Стіни мали такий вигляд, наче були збиті з дощок і обклеєні обшарпаними вже шпалерами, такими запорошеними і подертими, що колір їх (жовтий) угадати ще можна було, але малюнок на них годі було розпізнати. Частина стіни й стелі була зрізана навкіс, як звичайно в мансардах, але тут над цим косяком були сходи. Свидригайлов поставив свічку, сів на ліжко і замислився. Але дивний і безперервний шепіт, який часом зростав мало не до крику, в сусідній комірчині, привернув, нарешті, його увагу. Цей шепіт не припинявся відтоді, як він увійшов. Він прислухався: хтось лаяв і мало не зі сльозами докоряв іншому, але чути було тільки один голос. Свидригайлов встав, затулив свічку рукою і на стіні одразу ж блиснула щілинка; він підійшов і став дивитись. У кімнаті, трохи більшій, ніж його, було двоє відвідувачів. Один із них без сюртука, з на диво кучерявим волоссям і з червоним запаленим обличчям, стояв у ораторській позі, розставивши ноги, щоб зберегти рівновагу, і, вдаряючи себе кулаком у груди, патетично докоряв другому, що той злидар і що навіть чину не має, що він витяг його з грязі і що коли хоче, тоді й може вигнати його, і що все це бачить саме тільки око Всевишнього. Друг, до якого були звернені ці докори, сидів на стільці і мав вигляд людини, яка страшенно хоче чхнути, але їй ніяк це не вдається. Вряди-годи він баранячим і мутним поглядом дивився на оратора, але, очевидно, не мав і найменшого уявлення, про що йдеться, та навряд чи щось і чув. На столі догорала свічка, стояв майже порожній графин з-під горілки, чарки, хліб, склянки, огірки і чашки, з яких пили чай. Оглянувши уважно цю картину, Свидригайлов з байдужим виглядом одійшов від щілинки і знову сів на ліжко.
Халамидник, повернувшись з чаєм і телятиною, не міг втриматися, щоб не спитати знову: "Чи не треба ще чого?", і, діставши знову негативну відповідь, пішов і більше вже не повертався. Свидригайлов допався до чаю, щоб зігрітись, і випив склянку, але з'їсти не зміг ні шматочка, бо зовсім втратив апетит. У нього, мабуть, починалася гарячка. Він зняв із себе пальто, піджак, закутався в ковдру і ліг у постіль. Йому було прикро: "Все-таки краще б цього разу бути здоровим", — подумав він і усміхнувся. В кімнаті було душно, свічка горіла тьмяно, на дворі шумів вітер, десь у кутку шкрябала миша, та й взагалі в кімнаті мовби тхнуло мишами і чимсь шкіряним.
Він лежав і наче марив: думки зміняли одна одну. Здавалось, йому дуже хотілося хоч до чого-небудь приліпитись уявою. "Це під вікном, мабуть, якийсь сад, — подумав він, — шумлять дерева; як я не люблю шуму дерев уночі, під час бурі і в темряві, погане відчуття!" І він згадав, як, проходячи оце повз Петровський парк, з огидою навіть подумав про нього. Тут згадав до речі і про —ков міст, і про Малу Неву, і йому знову начебто зробилось холодно, як і тоді, коли він стояв коло ріки. "Ніколи в житті своєму не любив я води, навіть у пейзажах, — подумав він знову і раптом ще раз усміхнувся якійсь дивній думці: — адже, здається, тепер повинно бути байдуже до всієї цієї естетики і комфорту, а тут он саме і розбірливим зробився, наче той звір, що неодмінно місце собі вибирає... в подібному ж випадку. Чом би не повернути тоді на Петровський! Бач, темно здалося, холодно, хе! хе! Мало не почуттів приємних заманулося!.. До речі, чому я свічки не загашу? (Він загасив її.) У сусідів полягали, — подумав він, не побачивши світла в знайомій щілині. — А от, Марфо Петрівно, от тепер би вам і завітати, і темно, і місце підхоже, і хвилина оригінальна. Та от саме тепер і не прийдете..."
Йому раптом чомусь пригадалося, як недавно, за годину до виконання задуму щодо Дунечки, він радив Раскольникову доручити її охороні Разуміхіна. "Справді, я, мабуть, більше, щоб себе розпалити, говорив тоді це, як і вгадав Раскольников. А шельма, одначе, цей Раскольников! Надто багато на себе взяв. Ще й якою шельмою може згодом стати, коли дурощів позбудеться, а тепер надто вже жити йому хочеться! Щодо цього такі людці — падлюки. Ну, та хай йому чорт, як хоче, мені що".
Йому все не спалося. Поступово образ Дунечки, якою він її оце бачив, почав вимальовуватись перед ним, і раптом дрож пройшов його тілом. "Ні, це вже треба тепер кинути, — подумав він, опам'ятавшись, — треба про щось інше думати. Дивно й смішно: ні до кого я ніколи не почував великої ненависті, навіть мститися ніколи особливо не бажав, а це погана ознака, погана ознака! Сперечатись теж не любив і не гарячився — теж погана ознака! А скільки я їй наобіцяв тоді, тьху чорт! А, мабуть, і переробила б мене якось..." Він знову замовк і зціпив зуби: знову образ Дунечки постав перед ним, точнісінько якою була вона, коли стрілила вперше і страшенно злякалась, опустила револьвер і, помертвівши, дивилась на нього, так що він двічі встиг би схопити її, а вона й руки б не звела на захист, якби він сам їй не нагадав. Він згадав, як йому в ту мить наче жаль її стало, мовби серце стиснуло... "Е! під три чорти! Знову ці думки, все це треба кинути, кинути!.."
Він уже почав дрімати: гарячковий дрож проходив; раптом щось начебто пробігло під ковдрою по його руці й нозі. Він здригнувся: "Тьху, чорт, та це чи не миша! — подумав він, — це я телятину залишив на столі... " Йому дуже не хотілося розкриватись, вставати, мерзнути, але раптом щось неприємне знов шорхнуло йому по нозі; він зірвав із себе ковдру і запалив свічку. Трусячись у гарячковому ознобі, нахилився оглянути постіль, — нічого не було; він струсив ковдру і раптом на простирало вискочила миша. Він кинувся ловити її, але миша не збігала з ліжка, а мелькала зиґзаґами в усі боки, шмигала з-під його пальців, перебігала по руці і раптом шурхнула під подушку; він відкинув подушку, але в ту ж мить відчув, як щось скочило йому за пазуху, бігає по тілу, і вже за спиною, під сорочкою. Він нервово задрижав і прокинувся. В кімнаті було темно, він лежав, закутавшись, як і до того, в ковдру, за вікном завивав вітер. "Яка погань! " — подумав він з досадою.
Він підвівся і сів на краєчку постелі, спиною до вікна. "Краще вже зовсім не спати", — вирішив він. Від вікна, проте, йшов холод і тягнуло вогкістю: не встаючи з місця, він напнув на себе ковдру і закутався нею. Свічки він не запалював. Ні про що не думав, та й не хотів думати; але видіння зринали одне за одним, мелькали уривки думок, без початку й кінця і без зв'язку. Він наче впадав у півдрімоту. Чи то холод, чи темрява, чи вогкість, а чи вітер, що завивав за вікном і хитав дерева, викликали в ньому якийсь настійливий фантастичний потяг і бажання, — але йому почали уявлятися квіти. В думці його постав прекрасний пейзаж, світлий, теплий, майже жаркий день, святковий день, клечальна неділя. Багатий, розкішний сільський котедж в англійському стилі, оточений запашними клумбами квітів, обсаджений грядками, що простяглися навколо всього будинку; ґанок, затінений виткою зеленню, з рядами трояндових кущів біля нього; світлі прохолодні сходи, застелені розкішним килимом, обставлені рідкісними квітами в китайських вазах. Він особливо помітив у вазах з водою, на вікнах, букети білих, ніжних нарцисів, що схилялися на своїх яскраво-зелених товстих і довгих стеблах, з міцним приємним запахом. Йому навіть одійти від них не хотілось, але він піднявся сходами і ввійшов у велику, високу залу, і знову й тут усюди, біля вікон, коло широко розчинених дверей на терасу, на самій терасі, скрізь були квіти. Підлоги були посипані свіжою накошеною запашною травою, вікна були відчинені, свіже, легке, прохолодне повітря линуло в кімнату, пташки співали під вікнами, а посеред зали, на застелених білими атласними покривалами столах, стояла труна.