Праворуч і ліворуч від нього поміж деревами видно було цегляні господарські споруди.
Під гучне ляскання батога (цього разу воно Охоцькому вдавалось) брика через мармуровий місток прикотилась перед палац, тільки одним колесом проїхавши по траві.
Гості злізли на землю, але Охоцький не віддав віжок кучерові, а сам відпровадив брику до стайні.
– Не забудьте ж, що о першій годині сніданок! – гукнула до нього панна Феліція.
До барона підійшов старий слуга в чорному сюртуку.
– Ясна пані зараз у коморі, – сказав він, – може, панове пройдуть у свої кімнати?
І завівши всіх до правого флігеля, він показав Вокульському велику кімнату, відчинені вікна якої виходили в парк. За хвилину прибіг козачок у ліврейній куртці, приніс води й почав розпаковувати чемодани.
Вокульський виглянув у вікно. Перед ним стелився травник з купами старих ялин, модрин та лип, за якими вдалині видно було зелені, порослі лісом узгір'я. Під самим вікном ріс кущ бурку, а в ньому було гніздо, над яким пурхали горобці. Теплий вересневий вітер залітав у кімнату і приносив невловимі пахощі.
Вокульський дивився на хмари, що, здавалось, чіплялися за верхівки дерев, на снопи світла, що проривались поміж темними вітами ялин, і йому було добре. Він не думав про панну Ізабеллу. Її образ, що палив йому душу, розвіявся перед простою красою природи; хворе серце замовкло і вперше за довгий час наповнилось тишею і спокоєм.
Але він згадав, що приїхав сюди з візитом, і швидко почав одягатись. Як тільки скінчив, у двері тихо постукали, й увійшов старий слуга.
– Пані просить до столу.
Вокульський пішов за слугою. Поминувши коридор, він опинився в просторій їдальні, стіни якої до половини були оздоблені панеллю з темного дерева. Панна Феліція розмовляла коло вікна з Охоцьким, а за столом, між Вонсовською і бароном, у кріслі з високою спинкою сиділа господиня.
Побачивши свого гостя, вона встала і ступила кілька кроків йому назустріч.
– Вітаю, пане Станіславе, – промовила вона, – і дякую, що вволив моє прохання.
А коли він нахилився, щоб поцілувати її в руку, вона поцілувала його в чоло, що справило на присутніх певне враження.
– Сідай отут, коло Казі. А ти, будь ласка, пам'ятай про нього.
– Пан Вокульський заслуговує на це, – зауважила вдовичка. – Якби не його витримка, пан Охоцький поламав би нам кості.
– Що ж трапилось?
– Він не вміє правувати й парою коней, а береться до четверика. Краще б він уже сидів цілі дні коло ставка та ловив рибу.
– Господи! Яке це щастя, що я не одружуся з цією жінкою! – зітхнув Охоцький, сердечно вітаючись з Вокульським.
– Ну, шановний пане, якщо ви все-таки сподіваєтесь зі мною одружитись, то вже краще залишайтесь кучером! – вигукнула Вонсовська.
– Завжди вони сваряться! – сміючись, сказала господиня.
Увійшла панна Евеліна Яноцька, а через кілька хвилин після неї, другими дверима, Старський.
Вони привіталися з господинею, яка відповіла їм чемно, але без усмішки.
Подали сніданок.
– У нас, пане Станіславе, – сказала господиня, – такий звичай: сходимось ми обов'язково лише до Столу.
А поза тим кожен робить, що йому подобається. Отож, якщо боїшся нудьги, то раджу тобі триматися Казі Вонсовської.
– А я одразу беру пана Вокульського в полон, – відповіла вдовичка.
– Ох! – зітхнула господиня, непомітно глянувши на гостя.
Панна Феліція невідомо котрий вже раз за сьогодні почервоніла й попросила Охоцького налити їй вина.
– Ні, ні… прошу води, – похопилась вона.
Охоцький виконав прохання, скрушно хитаючи головою та розводячи руками.
Після сніданку, протягом якого панна. Евеліна розмовляла тільки з бароном, а Старський упадав коло чорноокої вдовички, гості попрощалися з господинею і розійшлись.
Охоцький пішов на горище, де в навмисне збудованій комірчині він влаштував метеорологічний спостережний пункт, барон з нареченою вийшли в парк, а Вокульського господиня залишила в себе.
– Ану скажи мені, – почала вона, – бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?
– Вона, здається, моторна і весела жінка.
– Правильно. А барон?
– Я мало його знаю. Ну – старий чоловік.
– Старий, дуже старий, – зітхнула господиня, – а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?
– Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…
– Справді, вона дивна дівчина, – вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї – щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.
В голосі старої чути було роздратовання.
Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.
Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.
Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.
Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.
Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. "От дивний цеповий собака", – подумав Вокульський.
В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.
– Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?
– А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, – усміхаючись, відповів батрак.
– То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?
– Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.
– А ви, дядьку, що тут робите?
– Тепер я пасічник, а перед цим був плугатарем. А як віл зламав мені ребро, то ясна пані й послала мене на пасіку.
– І добре вам тут?
– Спочатку нудно було без роботи, а потім звик, то й байдуже.
Попрощавшися з хлопом, Вокульський звернув до парку й довго проходжався липовою алеєю, ні про що не думаючи. Йому здавалось, що він приїхав сюди пересичений, отруєний метушнею Парижа, гуком Варшави, дуднінням залізниці і що весь цей неспокій, усі тяжкі переживання паче випаровуються з нього. Якби його запитали: що таке село, він відповів би: тиша.
Раптом Вокульський почув позад себе швидкі кроки.
Його доганяв Охоцький з двома вудками на плечах.
– Чи не було тут панни Феліції? – запитав він. – Вона мала йти в пів на третю зі мною на рибалку. Але ви ж знаєте жіночу пунктуальність! Може, ви підете з нами? Не хочете? То, може, будете грати з Старським в пікет? До цього він завжди готовий, якщо не знайдеться партнера для преферансу.
– А що тут робить пан Старський?
– Як то що? Живе у своєї двоюрідної бабусі і разом хрещеної матері, удови покійного маршалка Заславського, а в даний момент журиться, що, мабуть, не одержить в спадщину її маєтку. Подумати тільки – не менш як триста тисяч карбованців!.. Але стара вважає за краще підтримати дітей-знайд, аніж касу в Монако. Бідолашний хлопець.
– А чим йому погано?
– А тим, що з бабусею справа урвалась, а з Казею зірвалась, от і виходить, хоч кулю в лоб пускай. Треба вам знати, – вів далі Охоцький, щось поправляючи коло вудок, – що теперішня пані Вонсовська, колись, ще панною, була закохана в Старського. Казьо і Казя – добірна пара, правда?.. Здається, саме з цього приводу пані Казя і приїхала сюди три тижні тому (а грошей у неї після покійного чоловіка, мабуть, не менше, ніж у нашої господині!).
Кілька днів у них ніби все йшло на добре, Казьо навіть встиг в рахунок майбутнього посагу видати лихвареві вексель, коли раптом… щось там зламалось… Вонсовська просто глузує з нього, а він удає, ніби все гаразд. Словом, погане його діло! Треба буде відмовитись від мандрівок, осісти в бідненькому фільварку і ждати, поки не вмре дядько, у якого, правда, вже давно камені в печінці.
– А що пан Старський робив досі?
– Ну, насамперед він робив борги. Трохи грав у карти, трохи подорожував (мені здається, переважно по паризьких та лондонських шинках, бо в той його Китай я щось не дуже вірю), але головним чином баламутив молодих дам. У цьому ділі він просто митець і заслужив таку сталу репутацію, що дами навіть не опираються йому, а дівчата вірять, що варто Старському за котрою-небудь походити, як вона негайно вийде заміж. Добре заняття, як і всяке інше!
– Звичайно, – підтвердив Вокульський, вже трохи заспокоївшись щодо суперника, "Такий не звабить панни Ізабелли".
Вони дійшли до кінця парку; за огорожею якого видно було ряд цегляних будинків.
– О, бачите, яка оригінальна жінка наша господиня! – мовив Охоцький, показуючи на будинки. – Бачите оті палаци? То все житла для слуг – кожне на чотири родини. А отой дім – притулок для наймитських дітей; там їх бавиться штук з тридцять, всі вмиті й причепурені, як паненята… А отой будинок, ніби дача, то притулок для старих, яких там зараз четверо; щоб не нудьгувати, вони перебирають та сортують волосінь на матраци для гостей.
Я тинявся по багатьох місцях нашої батьківщини і скрізь бачив, що слуги в панів живуть, як свині, їхні діти бабраються в болоті, як поросята. І коли я вперше потрапив сюди, то не повірив своїм очам. Мені здалося, що я опинився на острові Утопії[113] або відкрив сторінку нудного моралістичного роману, де, автор описує, якими повинні бути пани, але якими вони ніколи не будуть. Подобається мені ця бабуся. А якби ви побачили, яка в неї бібліотека, що вона читає! Я остовпів раз, коли вона попросила мене пояснити їй деякі положення теорії еволюції, якої вона не визнає тільки тому, що автор вважає боротьбу за існування основним законом природи.
В кінці алеї показалась панна Феліція.
– Що ж, ідемо, пане Юліане? – запитала вона Охоцького.
– Підемо, і пан Вокульський з нами.
– Га-а-а? – здивувалася дівчина.
– Ви не хочете, щоб я йшов? – спитав Вокульський.
– Будь ласка, але… я думала, вам буде приємніше в товаристві пані Вонсовської.
– Дорога панно Фельцю! – закричав Охоцький.