Якби ти не був фараоном, то через кілька років став би найбагатшим фінікійським купцем і главою нашої ради...
— Припустімо, що так, — відповів Рамзес — Але ж я, щоб додержати своєї обіцянки, мушу спершу приборкати жерців. Це боротьба, а наслідки боротьби непевні...
Гірам усміхнувся.
— Володарю, — сказав він, — якби ми були такі підлі, що залишили б тебе тепер, коли твоя скарбниця порожня, а вороги сильні, ти б програв цю боротьбу. Адже людина, позбавлена засобів, легко втрачає мужність, а від зубожілого володаря відвертається і його військо, і піддані, і сановники... Та коли ти, володарю, маєш наше золото й наших агентів та своє військо й воєначальників, то з жерцями тобі буде стільки клопоту, скільки слонові з скорпіоном. Ледве ти поставиш ногу на них, вони вже будуть розчавлені... Зрештою, це не моє діло. В саду чекає жрець Саменту, якому ти, володарю, велів прийти. Я тут зайвий. Тепер його час. Але постачити гроші я не відмовляюсь — у межах тридцяти тисяч талантів. Отже, хай ваша святість наказує...
Гірам знову впав ниць і вийшов, пообіцявши негайно прислати Саменту.
Через півгодини з'явився верховний жрець. Він не голив рудої бороди і кошлатого волосся, як належало служителеві Сета; обличчя в нього було суворе, але очі сповнені мудрості. Він уклонився без зайвого смирення і спокійно витримав погляд фараона, який пронизував до глибини душі.
— Сідай, — мовив володар. Жрець сів на підлозі.
— Ти подобаєшся мені, — сказав Рамзес — В тебе постать і обличчя гіксоса, а вони — найхоробріші воїни мого війська. — Потім раптом запитав: — Це ти сказав Гірамові про угоду наших жерців з ассірійцями?
— Я, — відповів Саменту, не опускаючи очей.
— Ти був учасником цієї підлості?
— Ні, я підслухав цю угоду... В храмах, так само як і в твоїх палацах, володарю, стіни пронизані каналами, через які навіть з вершини пілонів можна чути, що говорять у підземеллях...
— Аз підземелля можна промовляти до тих, що живуть у верхніх покоях?.. — перебив фараон.
— І видавати це за поради богів, — додав поважно жрець. Фараон усміхнувся. Отже, припущення, що то не дух батька промовляв до нього й до матері, а жерці, було правильне.
— Нащо ти виказав фінікійцям велику державну таємницю? — запитав Рамзес.
— Бо хотів запобігти цій ганебній угоді, яка шкодить нам так само, як і Фінікії.
— Адже ти міг попередити когось із достойних єгиптян.
— Кого?.. — запитав жрець. — Чи тих, що безсилі перед Гергором, чи тих, які виказали б мене йому і прирекли на мученицьку смерть?.. Я сказав Прамові, бо він знається з нашими сановниками, з якими я не зустрічаюсь ніколи.
— А навіщо Гергор і Мефрес уклали цю угоду? — спитав фараон.
— На мою думку, це люди слабодухі, яких налякав Бероес, великий халдейський жрець. Він сказав їм, що над Єгиптом десять років тяжітиме зла доля, і якщо ми протягом цього часу почнемо війну з Ассірією, то будемо розбиті.
— І вони повірили цьому?
— Здається, Бероес показував їм якісь чудеса... Навіть піднісся над землею... Це й справді чудо, але я не можу зрозуміти, чому ми повинні втрачати Фінікію, якщо Бероес уміє літати над землею?
— Отже, й ти не віриш в чудеса?..
— Як в які, — відповів Саменту. — Бероес, здається, й справді робить незвичайні речі, але наші жерці тільки дурять і народ, і його володарів.
— Ти ненавидиш жерців? Саменту розвів руками.
— Вони мене також не терплять і, що ще гірше, зневажають, ніби за те, що я служу Сетові. А тим часом, що це за боги, яким треба мотузками ворушити голови й руки?.. Або що це за жерці, які вдають із себе побожних і стриманих, а тим часом мають по десять жінок, витрачають по кільканадцять талантів щороку, крадуть жертви, які приносять їхнім богам, і не набагато мудріші від учнів вищої школи?..
— Але ж ти береш пожертвування від фінікійців?
— А від кого ж мені брати?.. Лише фінікійці по-справжньому шанують Сета й бояться, щоб він не потопив їхні кораблі. А в нас його шанують тільки бідняки. Якби я розраховував на їхні пожертви, довелося б умерти з голоду мені й моїм дітям.
Фараон подумав, що цей жрець не такий уже й лихий чоловік, хоч і виказує таємниці храмів. А до того ж він, здається, розумний і каже правду.
— Ти чув що, — спитав знову фараон, — про канал, який має сполучити Середземне море з Червоним?
— Я знаю про це. Ще кількасот років тому наші інженери розробили цей проект.
— А чому ж вони не викопали його досі?
— Бо жерці бояться, що до Єгипту прибудуть чужинці, які можуть зруйнувати нашу релігію, а разом з нею І їхні прибутки.
— А чи правда те, що Гірам розказував про людей, які живуть на далекому сході?
— Найщиріша правда. Ми давно знаємо про них, і не минає й десятка років, щоб ми не одержували з тих країн якогось коштовного каменя, малюнка чи виробу.
Фараон знову замислився і раптом запитав:
— Ти будеш мені вірно служити, коли я зроблю тебе моїм радником?..
— Служитиму вашій святості на життя й на смерть. Але... якби я став радником фараона, обурилися б жерці, які мене ненавидять.
— Як ти думаєш, їх можна подолати?..
— І навіть дуже легко! — відповів Саменту.
— Який був би твій план, якби я вирішив позбутися їх?
— Треба було б заволодіти скарбами Лабіринту.
— Ти б міг добратися до них?
— Я вже маю багато вказівок, а решту знайду, бо знаю, де шукати.
— А що далі? — спитав фараон.
— Треба було б підняти справу проти Гергора й Мефреса за державну зраду і за таємні стосунки з Ассірією...
— А докази?..
— Я знайду їх з допомогою фінікійців, — відповів жрець.
— Чи не виникла б через це якась небезпека для Єгипту?
— Ніяка. Чотириста років тому фараон Аменготеп IV повалив владу жерців, установивши віру в одного тільки бога Ра-Гормахіса. Звичайно, з цієї нагоди він забрав скарби з храмів інших богів... Але й тоді ні народ, ні військо, ні знать не стали на захист жерців. Про що ж говорити тепер, коли давня віра дуже підупала!..
— А хто ж помагав Аменготепові? — спитав фараон.
— Простий жрець Ей.
— Який після смерті Аменготепа IV зайняв його трон? — мовив Рамзес, пильно глянувши в очі жерцеві.
Але Саменту відповів спокійно:
— Цей випадок свідчить про те, що Аменготеп був недолугим володарем, який більше дбав про славу Ра, аніж про державу.
— Воістину, ти справжній мудрець!.. — сказав Рамзес.
— До твоїх послуг, святий володарю...
— Я призначаю тебе моїм радником, — мовив фараон. — Але в такому разі ти не можеш одвідувати мене таємно, треба, щоб ти жив у мене...
— Прости, володарю, але, поки члени найвищої ради не будуть у в'язниці за змову з ворогами держави, моя присутність у палаці принесе більше шкоди, ніж користі... Я буду служити й радити тобі, володарю, але таємно...
— І знайдеш дорогу до скарбниці в Лабіринті?
— Сподіваюся, що, перше ніж ти, володарю, повернешся з Фів, мені пощастить це зробити. А коли ми перенесемо скарби до твого палацу, коли суд засудить Гергора й Мефреса, яких ти, володарю, зможеш потім помилувати, тоді я, з твого дозволу, виступлю явно... І не буду більше жерцем Сета, який тільки одвертає од мене людей...
— І ти думаєш, що все піде добре?..
— Ручуся головою!.. — сказав жрець, — Народ любить тебе, володарю, отже, його легко підбурити проти зрадливих сановників... Військо слухає тебе, як ні одного з фараонів з часів Рамзеса Великого... Хто ж зможе нам протистояти?.. А до того ж ти, володарю, маєш за собою фінікійців і гроші — найбільшу силу в світі!..
Коли Саменту прощався з фараоном, той дозволив йому поцілувати свою ногу і подарував важкий золотий ланцюг і зап'ястя, оздоблене сапфірами.
Не кожен сановник здобував таку ласку за довгі, роки служби.
Відвідини й обіцянки Саменту сповнили серце фараона новою надією. О, якби пощастило здобути скарби Лабіринту!.. Адже за невеличку частину їх можна було б звільнити знать від боргів фінікійцям, поліпшити долю селян і викупити заставлені маєтки фараона. А якими новими спорудами збагатилася б держава!..
Так, скарби Лабіринту могли б розвіяти всі турботи фараона! Бо що з того, що фінікійці пропонують йому велику позичку? Позичку треба колись сплатити, та ще й з процентами, і рано чи пізно віддати в заставу решту царських маєтків. Це тільки відсувало розорення, але не запобігало йому.
Розділ п'ятдесят шостий
У половині місяця фаменут (січень) почалася весна. Весь Єгипет зеленів сходами пшениці, а на чорних клаптях землі гуртами снували селяни, що сіяли люпин, ячмінь, садили боби й квасолю. У повітрі стояли пахощі помаранчевого цвіту. Вода дуже спала, і з кожним днем оголялися нові смужки землі.
Приготування до поховання Осіріса-Мер-Амон-Рамзеса були вже скінчені. Священна мумія фараона вже була вкладена в білий футляр, верхня частина якого точно відтворювала риси небіжчика. Фараон, здавалося, дивився емалевими очима, а на божественнім обличчі його був вираз лагідного смутку — не за світом, який він покинув, а за людьми, які ще були приречені на муки земного життя. На голові у нього був єгипетський чепець в білі й блакитні смужки, на шиї — разки коштовного намиста, на грудях — зображення людини, що стоїть на колінах, з розкинутими руками, на ногах зображення богів, священних птахів та очей, що не належали нічому живому, а наче дивилися з якогось простору.
Так споряджене тіло фараона спочивало на коштовному ложі в невеличкій кедровій каплиці, стіни якої були вкриті написами, що вихваляли життя та вчинки небіжчика. Над тілом наче плив чудовий яструб з людською головою, а біля ложа небіжчика вдень і вночі вартував жрець, переодягнений богом Анубісом, з головою шакала.
Крім цього, був приготовлений важкий базальтовий саркофаг — зовнішня труна мумії. Саркофаг теж мав форму й риси мертвого фараона і був покритий написами й зображеннями людей, що молилися, священних птахів та скарабеїв.
Сімнадцятого фаменута мумію разом з її каплицею й саркофагом перенесли з "поселення мертвих" до царського палацу і встановили в найбільшій залі. Залу цю враз заповнили жерці, що співали жалобні гімни, придворні й слуги померлого фараона і насамперед його жінки, які так голосили, що їх було чути аж на тому березі Нілу.
— О повелителю!.. О повелителю наш! — кричали вони. — Чому ти нас покинув?.. Ти, такий гарний, такий добрий! Ти, що колись так щиро розмовляв з нами, чому ти тепер мовчиш?..