не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошептав він.
— Ніколи! — прошептала Дуня.
Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.
Збігла ще мить.
— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні.) Беріть; ідіть швидше!..
Він невідривно дивився у вікно.
Дуня підійшла до стола взяти ключ.
— Швидше! Швидше! — повторив Свидригайлов, усе ще не рухаючись і не повертаючись. Але в цьому "швидше" забриніла якась страшна нотка.
Дуня відчула її, вхопила ключ, кинулася до дверей, швидко відімкнула їх і вирвалася з кімнати. За хвилину, мов несамовита, не пам'ятаючи себе, вибігла вона на канаву і метнулася в напрямку до —го мосту.
Свидригайлов постояв ще біля вікна хвилин зо три; нарешті повільно обернувся, оглядівся навколо і тихо провів долонею по лобі. Дивна усмішка скривила його обличчя, жалібна, смутна, слабка усмішка, усмішка розпачу. Кров, що вже засихала, забруднила йому долоню; він подивився на кров із злістю, потім намочив рушника і вимив собі скроню. Револьвер, який Дуня відкинула аж до дверей, раптом потрапив йому на очі. Він підняв і оглянув його. Це був маленький, кишеньковий тризарядний револьвер старої системи; у ньому лишилося ще два заряди й один капсуль. Один раз можна було вистрілити. Він подумав, поклав револьвер у кишеню, взяв капелюх і вийшов.
VI
Увесь той вечір аж до десятої години він пробув у різних трактирах і клоаках, переходячи з одного в інший. Звідкись з'явилась і Катя. Вона знову співала, іншої вже лакейської пісні, про те, що якийсь "падлюка і тиран"
Почав Катю цілувать.
Свидригайлов частував і Катю, і шарманщика, і хористів, і лакеїв, і двох якихось писарчуків. З цими писарчуками він зв'язався, власне, через те, що в обох у них були криві носи: у одного ніс йшов набік вправо, а в другого вліво. Це вразило Свидригайлова. Вони затягли його, нарешті, в якийсь сад для розваг, де він заплатив за них і за вхід. У цьому саду була одна-однісінька трирічна ялинка і ще три кущики. Крім того, якась будівля правила за "вокзал",[6-21] по суті, пивницю, але там можна було замовити також і чай, і крім того стояло кілька зелених столиків і стільців. Хор із поганих співаків і якийсь п'яний мюнхенський німець із червоним носом, схожий на паяца, але чомусь надзвичайно понурий, звеселяли публіку. Писарчуки посварилися з якимись іншими писарчуками і почали було бійку. Свидригайлова вони обрали суддею. Він судив їх уже з чверть години, але вони зчинили такий галас, що годі було щось розібрати. Найпевніше було те, що хтось із них щось там украв і навіть устиг тут-таки продати жидові, що саме нагодився; але, продавши, не схотів ділитись зі своїм товаришем. Нарешті, стало відомо, що та продана річ була чайна ложка, яка належала вокзалу. У вокзалі виявили, що вона зникла, почали шукати, справа набирала клопітливих розмірів. Свидригайлов заплатив за ложку, встав і вийшов із саду. Було близько десятої години. Сам він не випив за весь час і краплі вина і лише замовив собі у вокзалі чаю, та й то більше для годиться. А тим часом вечір був душний і похмурий. На десяту годину наступили звідусіль чорні хмари: вдарив грім, і дощ линув, як водоспад. Уже не краплі, а цівки води періщили по землі. Раз у раз спалахувала блискавка, і можна було полічити аж до п'яти протягом кожного спалаху. Змоклий геть до нитки, добрів він додому, защепнув двері, відімкнув своє бюро, витяг усі свої гроші і порвав два-три документи. Потім, поклавши гроші в кишеню, він хотів був переодягтися, але, глянувши у вікно і прислухавшись до грози й дощу, махнув рукою, взяв капелюха і вийшов, не замкнувши квартири. Він пройшов просто до Соні. Та була вдома.
Вона була не сама: навколо неї сиділо четверо маленьких дітей Капернаумова. Софія Семенівна поїла їх чаєм. Вона мовчки і шанобливо зустріла Свидригайлова, з подивом оглянула його змоклий одяг, але не сказала й слова. Перелякані ж діти усі одразу ж подалися геть із кімнати.
Свидригайлов сів до стола, а Соню попросив сісти поруч. Та боязко приготувалась слухати.
— Я, Софіє Семенівно, може, в Америку поїду, — сказав він, — а через те, що бачимось ми з вами, мабуть, востаннє, то я прийшов деякі розпорядження зробити. Ну, ви ту даму сьогодні бачили? Я знаю, що вона вам говорила, не варт розповідати. (Соня зробила була рух і почервоніла.) Вдача цих людей відома. Що ж до сестриць і до братіка вашого, то вони справді влаштовані, і гроші, що належать їм, я видав на кожного, під розписки, куди слід, у певні руки. Ви, проте, ці розписки візьміть собі, так, про всякий випадок. Ось, візьміть! Ну, з цим тепер покінчено. Ось три п'ятипроцентні білети, разом на три тисячі. Це ви візьміть собі, самій собі, і хай це так між нами й буде, щоб ніхто й не знав, хоч би ви там що почули. Вони ж вам придадуться, бо, Софіє Семенівно, так жити, як досі, — не можна, та й потреби вам більше нема ніякої.
— Ви ж мене так облагодіяли, і сиріт, і небіжчицю, — залепетала Соня, — що коли досі я вам так мало дякувала, то не вважайте...
— Та годі, годі.
— А ці гроші, Аркадію Івановичу, я вам дуже вдячна, але ж вони мені тепер не потрібні. Саму себе я завжди прогодую, не зважте це за невдячність: коли ви такі добрі, то ці гроші...
— Вам, вам, Софіє Семенівно, і, будь ласка, без зайвих розмов, бо мені навіть і ніколи. А вам знадобляться. У Родіона Романовича дві дороги: або куля в лоб, або Владимиркою.[6-22] (Соня дико глянула на нього і затремтіла.) Не турбуйтесь, я все знаю, від нього ж самого, і не люблю я язиком ляпати, нікому не скажу. Це ви його добре вчили тоді, щоб він сам пішов і повинився. Це йому буде багато вигідніше. Ну, а як випаде Владимирка — він нею, а ви ж за ним? Адже так? Ну, а коли так, то, виходить, гроші і знадобляться. Для нього ж знадобляться, розумієте? Даючи вам, я все одно що йому даю. До того ж ви он обіцяли й Амалії Іванівні борг сплатити; я ж чув. Що це ви, Софіє Семенівно, так необачно такі контракти і зобов'язання на себе берете? Це ж Катерина Іванівна заборгувала тій німкені, а не ви, тож і начхати б вам на німкеню. Так на світі не проживеш. Ну, а коли вас хто питатиме, — завтра чи там післязавтра, — про мене або відносно мене (а вас питатимуть напевно), то ви про те, що я оце до вас заходив, не згадуйте, і гроші ні в якому разі не показуйте і не кажіть, що я вам дав, нікому. Ну, тепер до побачення. (Він підвівся зі стільця.) Родіонові Романовичу привіт. До речі: тримайте гроші до певного часу хоча б у пана Разуміхіна. Знаєте пана Разуміхіна? Та, звичайно, знаєте. Це хлопець хороший. Однесіть до нього завтра або... коли настане час. А доти якнайдалі заховайте.
Соня теж схопилась зі стільця і перелякано дивилась на нього. їй дуже хотілося щось сказати, щось запитати, але вона в першу мить не сміла, та й не знала, як їй почати.
— Як же це ви... як же ви, тепер під такий дощ і підете?
— Ну, в Америку збиратися, та дощу боятись, хе-хе! Прощавайте, голубонько, Софіє Семенівно! Живіть і довго живіть, ви іншим у пригоді станете. До речі... скажіть панові Разуміхіну, що я велів привіт йому передати. Так-таки й перекажіть: Аркадій, мовляв, Іванович Свидригайлов привіт вам передає. Тільки неодмінно.
Він пішов, лишивши Соню враженою і переляканою, з якимсь невиразним і тяжким передчуттям.
Як з'ясувалося потім, того ж вечора, після одинадцятої години він зробив ще один зовсім уже ексцентричний і несподіваний візит. Дощ усе ще не вщухав. Змоклий до рубця, прийшов він у двадцять хвилин на дванадцяту в невелику квартиру батьків своєї нареченої, на Васильєвському острові, в третій лінії, на Малому проспекті. Насилу достукався і спочатку викликав був велике замішання; але Аркадій Іванович, коли хотів, міг очарувати своїми манерами, так що перший (хоч, проте, дуже глибокодумний) здогад розважливих батьків нареченої, що Аркадій Іванович, мабуть, так уже десь напився, що вже й не знає, що робить, — одразу ж відпав сам собою. Паралізованого батька викотила в кріслі до Аркадія Івановича жаліслива і розсудлива мати нареченої і, за своїм звичаєм, одразу ж почала свої розпитування здалеку. (Ця жінка ніколи не ставила запитань прямих, а завжди спочатку пускала в хід усмішки і потирання рук, а потім, коли треба було про щось дізнатися неодмінно і напевно, наприклад: коли саме має намір Аркадій Іванович призначити весілля, то починала з повних зацікавлення і майже жадібності запитань про Париж та про тамтешнє придворне життя і потім уже доходила за чергою й до третьої лінії Васильєвського острова.) Іншим часом усе це, звичайно, викликало велику пошану, але цього разу Аркадій Іванович був якийсь дуже нетерплячий і рішуче зажадав, щоб наречена вийшла до нього, хоч йому й доповіли з самого початку, що вона лягла вже спати. Зрозуміла річ, наречена прийшла. Аркадій Іванович зразу ж сказав їй, що на якийсь час мусить у дуже важливій справі виїхати з Петербурга, а тому приніс їй п'ятнадцять тисяч карбованців на срібло в різних білетах і просить взяти їх від нього в подарунок, бо він давно мав намір подарувати їй цю дрібничку перед весіллям. Особливо логічного зв'язку між подарунком і негайним від'їздом та неодмінною потребою прийти для того під дощ і опівночі в цих поясненнях, звичайно, зовсім не було, але все обійшлося. Навіть неминучі охання і ахання, розпити і дивування зробились якось раптом незвичайно помірні і стримані; зате вдячність була виявлена щонайпалкіша і підкріплена навіть сльозами дуже розсудливої матері. Аркадій Іванович встав, засміявся, поцілував наречену, поплескав її по щічці, сказав, що скоро повернеться, і, помітивши в її очицях хоч і дитячу цікавість, але разом з тим і якесь дуже серйозне, німе запитання, подумав, поцілував її вдруге і тут же щиро подосадував у душі, що подарунок буде негайно забрано на схов під замок найрозсудливішої з матерів. Він вийшов, лишивши всіх у незвичайно збудженому стані. Але жаліслива матуся одразу ж, пошепки і скоромовкою, дала пояснення деяким важливим, але незрозумілим вчинкам Аркадія Івановича, а саме, що він людина визначна, ділова людина і зі зв'язками, багач, — бог знає, що там у нього на думці, здумав і поїхав, здумав і гроші віддав, отже, й дивуватись нема чого.