– Самоцвіт, а не жінка, і яка оригінальна!.. Навіть не думає виходити вдруге заміж, хоч страшенно любить, щоб коло неї упадали. Трудно, пане Вокульський, не бути її поклонником, а бути поклонником небезпечно. Зараз вона віддячує Старському за його залицяння до інших. Ви знаєте Старського?
– Якось раз бачив…
– Достойний чоловік, але неприємний, – казав барон, – антипатія моєї нареченої. Він так впливає їй на нерви, що у бідолашної в його товаристві псується настрій. І не дивно, бо вони – зовсім протилежні характери: вона – серйозна, він – легковажний, вона чула, навіть сентиментальна, він – цинік.
Слухаючи балаканину барона, Вокульський оглядав околиці, що потроху змінювали свій вигляд. Через півгодини за станцією на обрії показалися ліси, потім пагорки; дорога то звивалася між ними, то вибігала вгору, то опускалась у видолинки.
На одному з пагорків кучер обернувся до своїх пасажирів і, показуючи поперед себе батогом, промовив:
– Он наші пани брикою їдуть…
– Де? Хто? – гукнув барон, аж спинаючись на передок. – Ага, справді вони… Жовта брика і гнідий четверик.
Цікаво, хто там їде? Ану подивіться, будь ласка.
– Мені здається, я бачу щось червоне, – відповів Вокульський.
– Ага, то пані Вонсовська. Цікаво, чи є там моя наречена? – додав барон тихіше.
– Я бачу кілька дам, – сказав Вокульський, думаючи про. панну Ізабеллу: "Якщо вона їде з ними, то це добра ознака".
Обидва екіпажі швидко наближались один до одного.
На бриці гучно ляскали батогом, кричали, махали хусточками, а барон раз у раз вихилявся з візка й аж тремтів від хвилювання.
Візок спинився, але брика, розігнавшись, промчала повз нього, як буря галасу і сміху, і за кілька десятків кроків спинилась. Там, видно, про щось галасливо радились і щось вирішили, бо товариство зійшло на землю, а брика поїхала далі.
– Добрий день, пане Вокульський! – загукав хтось з брики, вимахуючи довгим батогом, Вокульський впізнав Охоцького.
Барон побіг до товариства. Навпроти йому вийшла дама в білій накидці, з білою мереживною парасолькою і поволі посувалася з простягненою до нього рукою в широкому рукаві, що спадав донизу. Барон ще здалека скинув капелюха і, добігши до нареченої, майже потонув у її рукаві. Після цієї чудової сцени, що здалась баронові надто короткою, а глядачам довгою, барон опам'ятався і сказав:
– Дозвольте, пані, відрекомендувати вам пана Вокульського, мого найкращого друга… Оскільки він гостюватиме тут довший час, я зобов'яжу його заступати мене в час моєї відсутності…
Він знову поцілував кілька разів рукав, відкіля до Вокульського висунулась чудова ручка. Вокульський потиснув її й відчув крижаний холод; він глянув на даму в білій накидці й побачив бліде обличчя і великі сумні й ніби злякані очі. "Цікава наречена", – подумав він.
– Пан Вокульський!.. – гукнув барон до двох дам і одного мужчини, які наближалися до них. – Пан Старський… – додав.
– Я вже мав приємність… – озвався Старський, підіймаючи капелюха.
– І я, – відповів Вокульський.
– Як же ми тепер посідаємо? – спитав барон, побачивши, що до них під'їжджає брика.
– Їдьмо всі разом! – вигукнула молода блондинка: видно, панна Феліція Яноцька, як догадувався Вокульський.
– Бо в нашому візку лише два місця… – солодким голосом почав барон.
– Я вас розумію, але нічого з цього не вийде, – озвалася приємним контральто дама в червоній сукні. – Жених і наречена поїдуть з нами, а в візок нехай сідають, якщо хочуть, пан Охоцький з паном Старським.
– Чому я? – крикнув з високого передка Охоцький.
– Або я? – додав Старський.
– Бо пан Охоцький погано правує кіньми, а пан Старський нестерпно поводиться, – відповіла моторна вдовичка.
Вокульський помітив, що в леї пишне каштанове волосся, чорні очі й веселе енергійне обличчя.
– Значить, пані дає мені відставку, – кумедно зітхнув Старський.
– Ви знаєте, що я завжди даю відставку поклонникам, які мені набридають. Але ж сідаймо, товариство. Жених з нареченою спереду. Феля поруч з Евеліною.
– Е, ні! – заперечила блондинка. – Я сяду скраю, бо бабуся заборонила мені сідати поруч з женихом і нареченою.
Барон з більшою елегантністю, аніж спритністю, підсадив свою наречену й сам сів навпроти неї. Потім удовичка сіла коло барона, Старський коло нареченої, а панна Феліція коло Старського.
– Прошу, – звернулася удовичка до Вокульського, прибираючи свою червону сукню, що розіслалась на половину сидіння.
Вокульський сів навпроти панни Феліції й помітив, що дівчина дивиться на нього з захватом і раз у раз червоніє.
– Чи не могли б ми попросити пана Охоцького віддати віжки кучерові? – сказала удовичка.
– Ех, пані, пані, завжди ви мені чимось дошкуляєте! – обурився Охоцький. – Ні, я таки правуватиму.
– Ну, то даю слово честі, що я вас наб'ю, якщо ви нас перекинете.
– То ще побачимо, – заперечив Охоцький.
– Чуєте, товариство, цей чоловік мені погрожує! – крикнула удовичка. – Чи нема тут кого-небудь, хто б за мене оступився?
– Я помщусь вам, – озвався Старський каліченою польською мовою. – Давайте пересядьмо вдвох в того візка.
Красуня вдова здвигнула плечима, барон знову поцілував в руку свою наречену, яка, усміхаючись, тихо розмовляло з ним, але ні на хвилину не могла зігнати з обличчя вираз смутку й переляку.
Поки Старський пересварювався з удовичкою, а панна Феліція червоніла, Вокульський придивлявся до нареченої. Вона помітила це й відповіла йому погордливим поглядом; безмежний смуток її раптом десь зник, натомість вона розвеселилась, як дитина. Сама подала баронові руку для поцілунку і навіть знехотя торкнула його ніжкою.
Її палкий поклонник так розчулився, що аж зблід, а губи в нього посиніли.
– Але ж ви зовсім не тямите, як правувати кіньми! – крикнула вдовичка, намагаючись штурхнути Охоцького ручкою парасольки.
В цю мить Вокульський вискочив з брики, бо передня пара коней звернула на середину дороги, задня – за ними, і бричка дуже похилилася на лівий бік. Вокульский підпер її плечем, а кучер спинив коні.
– Чи я не казала, що це страховище перекине нас! – закричала вдовичка. – Що ж ви робите, пане Старський?!.
Вокульський глянув у брику й на мить побачив таку сцену: панна Феліція аж лягала зо сміху, Старський упав обличчям на коліна красуні вдовички, барон термосив за комір кучера, а його наречена, збліднувши з переляку, одною рукою трималась за передок, а другою вп'ялася в плече Старського.
Одна мить – бричка випросталась, і все стало на свої місця. Тільки панна Феліція нестримно реготала.
– Я не розумію, Фелю, як можна сміятися в таку хвилину? – озвалась наречена.
– А чому б не посміятись?.. Що ж би лихого з нами могло статися? Адже з нами їде пан Вокульський… – сказала панна Феліція. Але спам'яталася, почервоніла ще більше, спочатку сховала обличчя в долоні, потім глянула на Вокульського так, ніби він її образив.
– Щодо мене, то я готовий замовити ще кілька таких пригод, – озвався Старський, – значуще дивлячись на вдовичку.
– З умовою, що я буду забезпечена від ваших ніжностей. Фелю, пересядь на моє місце, – відповіла вдова, кривлячись і сідаючи навпроти Вокульського.
– Хіба не ви, пані, сьогодні сказали, що вдовам усе дозволено?
– Але вдови не все дозволяють. Ні, пане Старський, ви повинні відучитись од своїх японських звичаїв.
– Це звичаї всесвітні, – відказав Старський.
– В усякому разі, вони не з тієї частини світу, до якої я звикла, – відрубала вдовичка, кривлячись і одводячи очі на дорогу.
У бриці зробилось тихо. Барон з приємністю ворушив своїми сивуватими вусиками, а його наречена посмутніла ще більше. Панна Феліція, зайнявши місце вдовички поруч Вокульського, обернулася до нього майже спиною і час від часу презирливо-меланхолійно поглядала на нього через плече. Але за що? Цього він не знав.
– Ви, мабуть, добре їздите верхи? – запитала Вокульського Вонсовська.
– Чому ви так думаєте?
– Ах, боже мій! Зараз – чому. Спочатку дайте відповідь на моє запитання.
– Не дуже, але їжджу.
– Звичайно, ви добре їздите, коли одразу вгадали, що можуть зробити коні в руках такого майстра, як пан Юліан. Ми будемо їздити разом… Пане Охоцький, від сьогоднішнього дня звільняю вас од прогулянок.
– Дуже радий, коли так, – відповів Охоцький.
– От гарно-отак відповідати дамам! – вигукнула панна Фельця.
– Краще вже я отак відповідатиму, аніж буду супроводити їх на прогулянках. Останній раз, коли ми їздили з пані Вонсовською, мені довелося п'ять разів злазити з коня, я ке мав і п'яти хвилин спокою. Тепер нехай спробує пан Вокульський.
– Фельцю, скажи цьому чоловікові, що я з ним не розмовляю, – озвалася вдовичка, показуючи на Охоцького.
– Чоловіче, чоловіче! – вигукнула Фельця. – Ця пані з вами не розмовляє… Вона каже, що ви нечемні.
– Ага, от ви и занудьгували за людьми з добрими манерами, – в'їдливо зауважив Старський. – Ви спробуйте, може, я дам себе перепросити.
– Давно ви виїхали з Парижа? – запитала вдовичка Вокульського.
– Завтра буде тиждень.
– А я вже не бачила його чотири місяці. Чудове місто!
– Заславек! – крикнув Охоцький і замахнувся пужалном, щоб хвацько ляснути батогом, але це йому не вдалося, бо батіг, невдало відкинений назад, заплутався між дамськими парасольками та чоловічими капелюхами.
– Ні, товариство! – закричала вдовичка. – Якщо хочете, щоб я їздила з вами кататися, то в'яжіть цього чоловіка, бо він просто небезпечний.
В бриці знову зчинився галас, бо Охоцький мав свого прибічника в особі панни Феліції, яка твердила, що як на початківця, то він правує байдуже і що навіть з досвідченими кучерами трапляються всілякі пригоди.
– Дорога Фельцю, – відказала вдовичка, – в твої літа кожен, хто має гарні очі, – добрий кучер.
– Аж сьогодні у мене буде добрий апетит… – казав барон своїй нареченій, але, помітивши, що говорить дуже голосно, перейшов на шепіт.
Тим часом брика в'їхала в володіння Заславської, і Вокульський з цікавістю придивлявся до її садиби. На досить високому, хоч і положистому, узгір'ї височів двоповерховий просторий будинок з двома одноповерховими крилами-флігелями. За ним зеленіли дерева старого парку, а перед ним розлягалась широка лука, порізана сіткою стежок, подекуди прикрашена клумбами, статуями та альтанками. Коло підошви узгір'я виблискувала смуга води, видно, ставок, на якому погойдувались човни та лебеді.
На зеленому тлі ясно-жовтий палац з білими колонами виглядав солідно й весело.