Але, крім цього, дайте державі тридцять тисяч талантів, — відповів фараон.
Верховні жерці мовчали. Рамзес почекав з хвилину і нарешті звернувся до Гергора:
— Ти мовчиш, достойний отче?
— Ти сам сказав, володарю, що в скарбниці немає коштів навіть на поховання Осіріса-Мер-Амон-Рамзеса. Отже, я не можу навіть уявити, звідки б ми могли взяти тридцять тисяч талантів?..
— А скарби в Лабіринті?..
— Це скарби богів, які можна порушити лише в хвилину найбільшої потреби держави, — відповів Мефрес.
Рамзес XIII спалахнув.
— Якщо не селяни, — вигукнув він, ударивши кулаком об бильця крісла, — то я потребую цих грошей!..
— Ти можеш, володарю, — відповів Мефрес, — протягом року мати більше, ніж тридцять тисяч талантів, а Єгипет — навіть удвоє...
— Як саме?
— Дуже просто,— мовив Мефрес — Накажи, володарю, вигнати з держави фінікійців...
Здавалося, фараон кинеться зараз на зухвалого жерця: він зблід, губи в нього тремтіли, очі витріщилися. Але вмить він опанував себе і сказав на диво спокійним голосом:
— Ну, годі... Якщо ви можете давати мені лише такі поради, я обійдуся без них... Адже фінікійці мають наші підписи, що ми їм точно виплатимо задавнені борги!.. Ти подумав про це, Мефресе?
— Даруй, святий володарю, але в цю хвилину я думав про інше. Твої предки, володарю, не на папірусах, а на бронзі й камені закарбували, що дари, які вони принесли богам і храмам, належать і вічно будуть належати богам і храмам. — І вам, — кинув глузливо фараон.
— Так само, — відповів зухвало верховний жрець, — як держава належить тобі, володарю. Ми пильнуємо ці скарби і примножуємо їх, але витрачати не маємо права...
Задихаючись від гніву, фараон покинув зібрання і пішов до свого кабінету. Його становище постало перед ним з нещадною ясністю.
Що жерці його ненавидять, він більше не сумнівався. Це були ті самі засліплені пихою сановники, які торік не дали йому корпусу Менфі й зробили намісником лише тоді, коли здалося їм, що він виявив покору, залишивши палац. Ті самі, що стежили за кожним його рухом, писали на нього доноси, але йому, наступникові трону, не сказали навіть про угоду з Ассірією. Ті самі, що дурили його в храмі Гатор, а над Содовими озерами перебили полонених, яким він обіцяв помилування.
Фараон пригадав собі поклони Гергора, погляди Мефреса і тон того й другого. З-за удаваної ввічливості весь час проглядала пиха й зневага до нього... Йому потрібні гроші, а вони обіцяють йому молитви, ба навіть насмілюються казати, що він не єдиний володар Єгипту.
Молодий володар мимоволі усміхнувся: йому спали на думку наймані пастухи, які кажуть власникові череди, що він не має права робити з нею те, що хоче!..
Але, з другого боку, йому було не до сміху. В скарбниці ледве тисяча талантів, якої, з огляду на дотеперішні розміри витрат, могло вистачити на сім чи аж на десять днів. А що далі?.. Що скажуть урядовці, слуги й насамперед воїни, які не тільки не одержуватимуть платні, а просто голодуватимуть?..
Верховні жерці знали таке становище фараона, і якщо вони не поспішають йому допомогти, значить, хочуть його погубити... і то погубити за ці кілька днів, навіть до поховання батька.
Рамзес пригадав один випадок із свого дитинства. Він ще був у жрецькій школі, коли на свято богині Мут серед інших розваг показали найславетнішого в Єгипті блазня. Цей артист вдавав невдаху велетня. Коли він наказував, його не слухали, на його гнів відповідали сміхом, а коли він, щоб покарати напасників, схопився за сокиру, вона поламалася у нього в руках.
Нарешті, на нього нацькували лева, а коли беззбройний велетень почав тікати, виявилося, що за ним женеться не лев, а свиня в лев'ячій шкурі.
Учні й учителі реготали до сліз із цих пригод; але малий царевич сидів смутний: йому жаль було чоловіка, який поривався до великих вчинків, але падав, осміяний.
Та сцена й почуття, яких він зазнав тоді, зараз ожили в пам'яті фараона.
— Такими вони хочуть зробити й мене, — сказав він сам до себе.
Його охопив розпач, бо він відчув, що разом з тим, як буде видано останній талант, скінчиться його влада, а з нею й життя.
Та враз його думки звернулися в інший бік. Фараон зупинився посеред кімнати, міркуючи:
"Що може мене спіткати?.. Тільки смерть... Я одійду до моїх славних предків, до Рамзеса Великого... Але ж я не зможу їм сказати, що загинув, не захищаючись... Бо після всіх нещасть земного життя мене вкрила б вічна ганьба..."
Як це він, переможець під Содовими озерами, мав би поступитися перед купкою облудників, з якими впорався б один азіатський полк!.. Виходить, через те що Мефрес і Гергор хочуть правити Єгиптом і фараоном, його воїни мусять голодувати, а мільйон селян — працювати без відпочинку?.. Хіба ж не його предки збудували ці храми?.. Хіба не вони наповнили їх здобиччю? А хто вигравав битви: жерці чи воїни?.. Отже, хто має право на ці скарби: жерці чи фараон і його військо?
Молодий фараон знизав плечима й покликав до себе Тутмоса. Незважаючи на пізню пору, царський улюбленець з'явився відразу.
— Ти знаєш, — сказав йому фараон, — жерці відмовилися позичити мені гроші, а тим часом скарбниця порожня.
Тутмос випростався.
— Накажеш, святий володарю, кинути їх до в'язниці?.. — спитав він.
— А ти б зробив це?..
— Немає в Єгипті офіцера, який завагався б виконати наказ нашого володаря і полководця.
— В такому разі... — мовив поволі фараон, — в такому разі... не треба нікого ув'язнювати. Надто я могутній для цього і надто зневажаю їх. Падло, яке людині трапиться на дорозі, вона не стане ховати в ковану скриню, а обійде його.
— Але гієну саджають у клітку, — шепнув Тутмос.
— Ще рано, — відповів Рамзес. — Я мушу бути ласкавим до цих людей, принаймні до поховання мого батька, бо вони могли б зробити щось його достойній мумії і порушити спокій його душі... А тепер піди завтра до Гірама і скажи, щоб він прислав до мене того жерця, про якого ми з ним говорили.
— Я зроблю це. Однак мушу сповістити тобі, володарю, що сьогодні люди громили будинки мемфіських фінікійців...
— Ого!.. Цього не треба було робити.
— І ще мені здається, — вів далі Тутмос, — що, відколи ти, володарю, наказав Пентуерові вивчити становище селян і робітників, жерці підбурюють номархів і знать. Вони кажуть, володарю, що ти хочеш розорити знать на користь селян.
— І знать цьому вірить?
— Є такі, що вірять. Але є й такі, які прямо кажуть, що це інтриги жерців проти тебе, святий володарю.
— А якби я й справді хотів поліпшити долю селян?.. — запитав Рамзес.
— Ти зробиш, володарю, те, що тобі схочеться, — відповів Тутмос.
— Отака відповідь мені подобається! — радісно вигукнув Рамзес XIII. — Будь спокійний і скажи знаті, що вони не тільки не втратять нічого, виконуючи мої накази, а, навпаки, ще збагатіють і значення їхнє зросте. Багатства Єгипту треба нарешті видерти з рук негідників і віддати вірним слугам.
Фараон попрощався з улюбленцем і, задоволений, пішов спочити. Його хвилинний розпач здавався йому тепер просто смішним.
На другий день, близько полудня, його святості доповіли, що прийшла депутація фінікійських купців.
— Може, вони хочуть поскаржитися за напад на їхні будинки? — спитав фараон.
— Ні, — відповів ад'ютант, — вони хочуть піднести тобі дари.
І справді, кільканадцять фінікійців, на чолі з Рабсуном, прийшли з дарами. Коли фараон вийшов до них, вони впали ниць, після чого Рабсун пояснив, що вони, за давнім звичаєм, осмілюються покласти свої нікчемні дари до ніг фараона, який дає їм життя, а їхнім маєткам безпеку.
Потім вони почали викладати на столи золоті чаші, ланцюги, келихи, наповнені коштовними каменями. Сам Рабсун поклав на приступку трону тацю з папірусом, у якому фінікійці зобов'язувались постачити війську всякого спорядження на дві тисячі талантів.
Це був щедрий дарунок: усе, що принесли фінікійці, складало в сумі три тисячі талантів.
Фараон дуже ласкаво подякував відданим купцям, пообіцявши їм своє заступництво. Вони попрощалися з ним ощасливлені.
Рамзес XIII легко зітхнув. Банкрутство скарбниці, а отже, необхідність застосування насильницьких заходів проти жерців відсунулися ще на десять днів.
Увечері, знову в супроводі Тутмоса, до кабінету його святості заявився достойний Гірам. Цього разу він не скаржився на втому, а, впавши ниць, плаксивим голосом проклинав дурного Дагона.
— Я довідався, — сказав він, — що цей паршивець посмів нагадати тобі, святий володарю, про нашу угоду щодо каналу до Червоного моря... Щоб він пропав!.. Щоб його проказа сточила!.. Щоб його діти стали свинопасами, а внуки євреями!..
Тільки накажи, володарю, і, скільки має багатства Фінікія, усе складе до ніг твоїх без жодної розписки й угоди... Хіба ми ассірійці... жерці, — додав він пошепки, — щоб нам не досить було самого слова такого могутнього владики?..
— А якби я, Гіраме, і справді зажадав великої суми? — спитав його фараон.
— Якої саме?..
— Скажімо... тридцять тисяч талантів...
— Відразу?
— Ні, протягом року.
— Ти матимеш їх, святий володарю, — відповів, не вагаючись, Гірам.
Фараона вразила така щедрість.
— Але ж я мушу дати вам щось у заставу...
— Тільки для форми, — відповів фінікієць, — дай нам, володарю, у заставу копальні, щоб не збуджувати підозри жерців... Якби не це, вся Фінікія віддалася б тобі без застав і розписок...
— А канал?.. Я маю зараз же підписати угоду? — спитав фараон.
— Зовсім ні. Ти, володарю, підпишеш з нами угоду, коли сам схочеш...
Рамзесові здавалося, що він злітає вгору. Лише тепер він пізнав розкіш царської влади, і то завдяки фінікійцям!
— Гіраме! — сказав він, уже не володіючи собою. — Сьогодні ж я даю вам, фінікійцям, дозвіл на будівництво каналу, що з'єднає Середземне море з Червоним...
Старий упав до ніг фараона.
— Ти — найбільший з усіх царів, яких знав світ! — вигукнув він.
— Але до певного часу не кажи про це нікому, бо вороги моєї слави не дрімають. А щоб ти мав певність, даю тобі цей царський перстень...
Він зняв з, пальця перстень, оздоблений чародійним каменем, на якому було вирізьблене ім'я Гора, і надів його на палець фінікійцеві.
— Багатство всієї Фінікії твоє! — повторив глибоко зворушений Гірам. — Ти, володарю, звершиш справу, яка вславлятиме твоє ім'я, поки не згасне сонце...
Фараон обняв його сиву голову і звелів йому сісти.
— Отже, віднині ми спільники, — мовив, помовчавши, фараон, — і я сподіваюся, що це принесе щастя Єгиптові і Фінікії.
— Усьому світові! — додав Гірам.
— Скажи мені, однак, княже, чому ти так довіряєш мені?
— Бо знаю шляхетну вдачу твою, володарю.