Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може, в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі за книжками складе... або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все телепні, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я білоручка, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями... Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!
— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...
— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Софію Семенівну, — сказала слабким голосом Дунечка. — Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона...
Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.
— Софія Семенівна не повернеться до ночі. Я так гадаю. Вона мала прийти дуже скоро, коли ж ні, то вже дуже пізно...
— А, то ти брешеш! Я бачу... ти брехав... ти все брехав!.. Я не вірю тобі! Не вірю! Не вірю! — кричала Дунечка несамовито, зовсім не тямлячись.
Майже непритомною впала вона на стілець, якого поспішив підставити їй Свидригайлов.
— Євдокіє Романівно, що з вами, опам'ятайтесь! Ось вода. Ковтніть хоч трохи...
Він бризнув на неї водою. Дунечка здригнулася й отямилась.
— Дуже вплинуло! — бурмотів про себе Свидригайлов, нахмурившись. — Євдокіє Романівно, заспокойтесь! Знайте, що в нього є друзі. Ми його врятуємо, визволимо. Хочете, я повезу його за кордон? У мене є гроші; я за три дні добуду квиток. А відносно того, що він убив, то він ще зробить багато добрих справ, так що все це владнається, заспокойтесь. Великою людиною ще може бути. Ну, що з вами? Як ви себе почуваєте?
— Лиха людина! Він ще насміхається. Пустіть мене...
— Куди ви? Та куди ви?
— До нього. Де він? Ви знаєте? Чого ці двері замкнені? Ми ввійшли сюди в ці двері, а тепер вони замкнені на ключ. Коли ви встигли їх замкнути?
— Не можна ж було кричати на всі кімнати те, про що ми тут говорили. Я зовсім не насміхаюсь; мені тільки говорити цією мовою обридло. Ну куди ви така підете? Чи ви хочете пошкодити йому? Ви його доведете до люті, і він сам себе викаже. Знайте, що за ним уже стежать, уже натрапили на слід. Ви тільки йому пошкодите. Почекайте: я бачив його і говорив з ним зараз; його ще можна врятувати. Почекайте, сядьте, обміркуємо разом. Я для того й кликав вас, щоб поговорити про це віч-на-віч і добре обміркувати. Та сядьте ж!
— Як же саме ви можете його врятувати? Хіба його можна врятувати?
Дуня сіла. Свидригайлов сів поруч.
— Все це від вас залежить, від вас, тільки від вас, — почав він, блискаючи очима, майже пошепки, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від хвилювання.
Дуня злякано одхитнулася від нього. Він теж весь тремтів.
— Ви... одне ваше слово, і він врятований! Я... я його врятую. У мене є гроші й друзі. Я зараз же відправлю його, а сам візьму паспорт, два паспорти. Один його, другий мій. У мене друзі; у мене є ділові люди... Хочете? Я візьму ще й вам паспорт... вашій матері... навіщо вам Разуміхін? Я вас теж люблю... Я вас безмірно люблю. Дайте мені край вашої сукні поцілувати, дайте, дайте! Я не можу чути, як вона шелестить. Скажіть мені: зроби ось це, і я зроблю! Я все зроблю! Я неможливе зроблю. У що ви віруєте, в те і я віруватиму. Я все, все зроблю! Не дивіться, не дивіться на мене так! Ви ж мене вбиваєте...
Він почав навіть марити. З ним щось раптом зробилося, наче йому в голову зненацька ударило. Дуня схопилася й кинулася до дверей.
— Відчиніть! відчиніть! — кричала вона крізь двері, кличучи на допомогу і трясучи двері. — Відчиніть же! Невже нікого немає?
Свидригайлов опам'ятався і встав. Губи його повільно розтягалися в злісну і глузливу усмішку, але ще не перестали тремтіти.
— Там нікого немає, — сказав він тихо і повільно, — хазяйка пішла, і даремно так кричати; тільки себе марно хвилюєте.
— Де ключ? Відчини зараз двері, зараз, негідна людина!
— Я ключ загубив і не можу його знайти.
— А? То це насильство! — скрикнула Дуня, сполотніла і кинулася в куток, де вмить загородилася столиком, що потрапив їй під руку. Вона не кричала; але вп'ялася поглядом у свого мучителя і пильно стежила за кожним його рухом. Свидригайлов теж не зрушував з місця і стояв проти неї в іншому кінці кімнати. Він навіть оволодів собою, принаймні зовні. Але обличчя все ще було бліде і глузлива посмішка не сходила з нього.
— Ви сказали зараз "насильство", Євдокіє Романівно. Коли насильство, то ви ж самі можете зміркувати, що я вжив заходів. Софії Семенівни дома немає; до Капернаумових дуже далеко, п'ять замкнених кімнат. Нарешті, я принаймні вдвоє дужчий за вас, і, крім того, мені боятись нічого, бо вам і потім не можна скаржитись: адже не захочете ж ви справді виказати вашого брата? Та й не повірить вам ніхто: ну, з якої речі дівчина пішла сама до одинокого на квартиру? Так що, коли навіть і братом пожертвуєте, однаково нічого не доведете: насильство дуже важко довести, Євдокіє Романівно.
— Негідник! — прошептала Дуня обурено.
— Як собі хочете, але майте на увазі, я говорив усе це поки що тільки як припущення. За моїм же особистим переконанням, ви цілком праві: насильство — мерзота. Я вів тільки до того, що на совісті вашій зовсім нічого не лишиться, навіть коли б... навіть коли б ви і захотіли врятувати вашого брата добровільно, так, як я вам пропоную. Ви просто, значить, скорилися б обставинам, ну силі, нарешті, коли вже без цього слова не можна. Подумайте про це; доля вашого брата і вашої матері у ваших руках. Я ж буду ваш раб... на все життя... я отут ждатиму...
Свидригайлов сів на диван, кроків за вісім від Дуні. Вона вже не мала й найменшого сумніву, що він не відступить. До того ж вона його знала...
Раптом вона витягла з кишені револьвер, звела курок і поклала руку з револьвером на столик. Свидригайлов схопився з місця.
— Ага! То он як! — скрикнув він з подивом, але злісно усміхаючись, — ну, це зовсім змінює хід справи! Ви мені надзвичайно полегшуєте все самі, Євдокіє Романівно! Та де це ви револьвер добули? Часом чи не пан той Разуміхін? Чи ба! Та револьвер же мій! Давній знайомий! А я ж його тоді як шукав!.. Наші сільські уроки стрільби, які я мав честь вам давати, не минули-таки марно.
— Не твій револьвер, а Марфи Петрівни, яку ти вбив, лиходію! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, відколи почала підозрівати, на що ти здатний. Насмілься зробити хоч крок уперед, і, присягаюсь, я вб'ю тебе!
Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.
— Ну, а брат? З цікавості запитую, — спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.
— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..
— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?
— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту... я знаю, ти по неї їздив... у тебе було все наготовлене... Це неодмінно ти... мерзотник!
— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж... все-таки ти ж була причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди...
— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли... Я по оченятах бачив; пам'ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?
— Брешеш! (лють заблищала в Дуниних очах) брешеш, наклепнику!
— Брешу? Ну, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. (Він усміхнувся.) Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Ну й стріляй!
Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтячою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:
— Вжалила оса! Просто в голову цілить... Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб зі страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і що це коїться!
— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю, — тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро, — а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!
Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.
— Облиште мене! — сказала вона в розпачі, — присягаюсь, я знову стрілятиму... Я... вб'ю!..
— Ну що ж... за три кроки і не можна не вбити. Ну, а не вб'єте... тоді... — Очі його блиснули, і він ступив ще два кроки.
Дунечка вистрілила, осічка!
— Зарядили неакуратно. Нічого! У вас там є ще один капсуль. Поправте, я почекаю.
Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. "І... і, вже звичайно, вона вб'є його тепер, за два кроки!.."
Раптом вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. Щось немовби враз одійшло у нього від серця, і, може, не самий тільки тягар смертного страху; та навряд чи він і відчував його в ту мить. Це був порятунок від іншого, більш сумного і тяжкого почуття, якого б він і сам не міг цілком визначити.
Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, із благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.
— Випусти мене! — благально сказала Дуня. Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.
— То не любиш? — тихо спитав він.
Дуня заперечливо похитала головою.
— І...