Вона вибрала собі в чоловіки вас, і найрозумніше буде, коли я піду звідси світ
за очі на солону воду й навіки забуду вас
обох. ч
— Забути мене, Джаспере?! Це була б кара, якої я не заслужив! Та й звідки тобі відомо, буцімто Мейбл в усьому віддає перевагу мені? Звідки ти це взяв, хлопче? Я в цьому, наприклад, ще не зовсім певен!
— Вона ж виходить за вас заміж, а хіба Мейбл пішла б за того, кого сама не любить?
— До цього її спонукав сержант; так, так, саме спонукав, а в покірливої дочки могло й не вистачити сміливості, щоб заперечити останній волі батька. А сам ти будь-коли казав Мейбл, що любиш її, що в тебе в душі такі гарячі почуття до неї?
— "Ніколи, Слідопите! Я б ніколи в житті не наважився так образити вас!
— Я вірю тобі, хлопче; вірю тобі й знаю, що ти таки пішов би на солону воду й навіки поховав у собі ці почуття. Але цього не повинно бути! Скажемо про все це Мейбл, і хай вона вибирає з-поміж нас за велінням свого серця. Так, хай вибирає, якщо навіть я не переживу такого випробування! То ти кажеш, ніколи й нічого такого не казав їй, Джаспере?
— Нічого певного... Щоб прямо й відверто, то нічого. Проте я повинен сказати вам, Слідопите,— вам, своєму найвірнішому приятелеві, все чисто, щоб покінчити з цим раз і назавжди. Ви ж знаєте, як хлопець і дівчина часом розуміють одне одного чи гадають, що розуміють одне одного, не перекинувшись при цьому жодним словом; вони читають думки одне одного — принаймні їм так .здається — за тисячею різних прикмет.
— НІ, Джаспере, я нічого такого не знаю,— відверто признався провідник, бо, правду кажучи, всі його спроби зав'язати дружні стосунки з Мейбл жодного разу не зустрічали.з її боку того любого, дорогого заохочення, котре безмовно засвідчує переростання прихильності в любовне захоплення.— Ні, Джаспере, я нічого такого не знаю. Мейбл завжди ставилася до мене лагідно й усе те, що хотіла сказати, висловлювала чітко і ясно.
— Вам, звичайно, випало щастя почути від неї, що вона кохає вас, Слідопите?
— Ні, Джаспере, ^ таких слів я від неї якраз і не чув. Вона тільки казала, що ми ніколи не можемо... що нам нізащо не треба одружуватися і що вона, мовляв, не гідна мене, хоча тут-таки й запевняла, ніби поважає й шанує мене. А потім ще сержант переконав мене, буцімто це завше так кажуть молоді й сором'язливі дівчата і що її мати казала йому те ж саме і поводилася, бувши дівчиною, точнісінько так; головне, мовляв, аби вона тільки на будь-яких умовах погодилася вийти заміж, а все інше якось уладнається, отож я й вирішив, що все вже гаразд.
Хоча Джаспер і мав глибокі дружні почуття до свого щасливого суперника, і, незват жаючи на те, що він від щирої душі бажав йому щастя, ми були б нечесними оповідачами, якби не сказали, що в нього від радощів ледь серце не вискочило з грудей, коли вій зачув оце Слідопитове признання. Не тому, що він, може, тішив себе якоюсь надією — зовсім ні: просто ревниву жадобу закоханого радувало те, що ніхто ще не був удостоєний того солодкого освідчення дівчини, котрим не був ощасливлений і він.
— Розкажи мені ще про те, як це можна розмовляти без допомоги слів,— звернувся Слідопит до свого співрозмовника, вже зовсім спохмурнівши на виду і питаючи, як людина, котра, здавалося, чекала на щось зле від цієї відповіді.— Я вмію так розмовляти з Чингачгуком і свого часу розмовляв з його сином Анкесом, доки той ще був живий, але я й гадки не мав, що цим мистецтвом володіють молоденькі дівчата, і вже зовсім не чекав цього від Мейбл Дангем!
— Тут нема про що розповідати, Слідопите. Я маю на увазі лише погляди, усміхи чи порухи її брів або дрож руки, коли дівчина ненароком торкнеться тебе. Оскільки мене кидало в дрож навіть від подиху Мейбл чи від легесенького дотику її вбрання, то я вже уявив собі бозна-що, і це ввело мене в оману. Ніколи я не говорив їй про свої почуття щось відверто, ну а тепер, коли в мене взагалі ніяких надій не лишилося, про це нічого й думати!
— Слухай, Джаспере,— звернувся Слідопит просто, але з такою гідністю, яка не припускала ані найменших заперечень,— побалакаємо краще про похорон сержанта і про від'їзд звідсіля. А після цього у нас ще буде доволі часу, щоб докладніше поговорити про сержантову доньку. Тут необхідно все добре обмізкувати, адже всі турботи про свою дитину батько передав тепер мені.
Джаспер був навіть радий змінити тему розмови, і друзі негайно розійшлися виконувати обов'язки, покладені на кожного згідно з його становищем та покликанням.
Цього ж дня по полудню було віддано землі всіх небіжчиків. Сержанта Дангема поховали посеред галявини, насипавши йому могилу в затінку крислатого береста. Мейбл тяжко ридала над батьком, і після того, як вона виплакалася, їй ніби стало трохи легше. Ніч минула спокійно, як і весь наступний день. Вони все ще сиділи на острові, бо, як заявив Джаспер, виходити з гавані в такий шторм було дуже небезпечно. Ця ж причина затримала й від'їзд капітана Сангліє, котрий покинув острів тільки рано-вранці на третій день після похорону Дангема, коли настала погожа днина й повернув сприятливий вітер. Аж тоді він усе-таки залишив їх, попрощавшись із Слідопитом так, як прощалася б людина, яка вірила, що побула востаннє вкупі з визначною особою. Вони розійшлися, як люди, що поважають одне одного, але які прощаються, так і залишившись загадкою один для одного.
РОЗДІЛ XXIX
На нього віченьки звела— І квітнув усміх на вустах; Та радість вмить — як не була, Бо стріла сум в його очах.
Томас Мур. "Лалла Рук"
Події останніх днів були такі буремні та впали таким великим випробуванням на нашу героїню, що вона була просто прибита горем. Вона оплакувала свого батька і часом аж здригалася, пригадавши раптом наглу смерть Дженні й усі ті жахи, свідком яких їй довелося тут бути, проте загалом вона вже трохи ожила й дещо повеселішала після'того смутку, що звичайно супроводжує велике горе. Можливо, їй допомогло взяти себе в руки ще й непоборне горе Червневої Роси, яка день і ніч перебувала в стані цілковитого заціпеніння: адже як-не-як, а Мейбл почувала себе зобов'язаною втішити молоду індіянку. Це Мейбл і робила — спокійно, лагідно й непомітно для Роси, як то вміють у годину скорботи лише представниці її статі.
Відплиття "Вітрогона" було призначено на ранок третього дня. Джаспер закінчив приготування; все необхідне було навантажене на борт, і Мейбл попрощалася з Червневою Росою... Сумне й зворушливе було це прощання! Одне слово, усе вже було готове до від'їзду, й на острові зосталися тільки індіянка, Слідопит, Джаспер і наша героїня.
Червнева Роса пішла в кущі, щоб наплакатися досхочу, а троє останніх рушили до того місця, де коло берега стояли піроги, одна з. яких належала Росі, а дві інші чекали на наших друзів, щоб перевезти їх до "Вітрогона". Слідопит ішов попереду, але, наблизившись до берега, він замість того, щоб спуститися до човнів, махнув своїм супутникам повертати за ним і попростував до лежачого дерева край галявини, звідки їх не видно було тим, що перебували на суденці. Присівши на стовбур, він подав знак Мейбл сісти з одного боку, а Джасперові — з другого.
— Сядьте, Мейбл, ось тутечки, а ти, Прісна Водо,— ось тут,— промовив він, сівши сам.— Я маю вам викласти те, що важким тягарем лежить на моєму серці, і зараз саме час позбутися цього. тягаря, доки не пізно. Сядьте ж, Мейбл, і дайте мені розважити свою душу, якщо не сумління, доки я ще маю сили це зробити.
Мовчанка, що наступила по цих словах, тяглася добрих дві-три хвилини, і весь цей час наші юні герої здивовано чекали, що. буде далі, оскільки обом здавалося неймовірним, щоб Слідопит мав якийсь тягар на своєму сумлінні.
— Мейбл,— промовив, нарешті, провідник,— ми повинні з вами чесно й відверто побалакати, перш ніж відчалювати на тендер до вашого дядька, де він, до речі, спав усі ночі після того побоїща. Солона Вода каже, що це єдине місце, де людина може бути певна, що з неї не здеруть із шкірою чуба,— далебі, воно так і е.. Але до чого я плету все це, коли в мене зовсім не те на серці! Я сил-ч куюся бути жартівливим і веселим, та чи в людських силах примусити річку потекти назад до витоку? Мейбл, ви ж знаєте, що сержант, помираючи, заповідав нам стати чоловіком і дружиною, жити вкупі й любити одне одного доти, доки Всевишній захоче тримати нас на землі, та й потому теж.
Під впливом свіжого ранкового повітря щоки Мейбл почали вже були знову займатися колишнім рум'янцем, та від цього непередбаченого звернення вони враз пополотніли, і на її личку з'явилася майже така воскова блідість, яку перед цим наклала на нього велика скорбота. Одначе вона лагідно, хоча дещо й насторожено, глянула на Слідопита і навіть спробувала усміхнутися до нього.
— Це правда, дорогий мій друже,— відповідала вона,— таке було бажання мого бідного батька, і я переконана, що навіть усім життям, відданим задля вашого гаразду та втіхи, навряд чи можна віддячити за все те, що ви для нас зробили.
— Боюся, Мейбл, що чоловіка й жінку повинні пов'язувати багато глибші почуття, ніж проста вдячність,— я певен цього. Ось ви нічого не зробили для мене, в кожному разі — нічого— незвичайного, проте моє серце рветься, просто мліє за вами; отож мені здається, мало ще врятувати скальп а чи провести через ліс, щоб у тебе з'явилися такі почуття.
Щічки Мейбл запломеніли знову, і хоча вона-з усіх сил намагалася усміхнутися, голос її відчутно затремтів, коли вона промовила:
— А чи не краще відкласти цю розмову, Слідопите? Ми тут не самі, як то кажуть; а для стороннього нема нічого неприємнішого, ніж слухати сімейні балачки, в яких він зовсім не зацікавлений.
— Саме тому, Мейбл, що ми не самі, і саме тому, що тут Джаспер, я й хочу побалакати про це. Сержант вірив, що я можу бути вам гідним супутником у житті, і хоча сам я й сумнівався в цьому...— так, так, навіть дуже сумнівався...— він, зрештою, переконав мене, і вам відомо, як усе було порішено між нами. Та, коли ви давали обіцянку своєму батькові вийти заміж за мене, Мейбл, і подали мені так скромно, але так зграбно свою руку, була одна обставина, як каже ваш дядько, про яку ви тоді не знали, і от я собі подумав, що буде тільки справедливо, коли я вам розповім, що це за така "обставина", перш ніж усе остаточно вирішиться.