Після його від'їзду торговельні обороти магазину зросли і день у день збільшувались. Десятки нових купців зав'язали з. ним ділові стосунки; відмовився лише один з колишніх спільників, написавши гострого листа, в якому пояснював, що у нього не арсенал, а лише текстильний магазин, отож він не бачить сенсу надалі підтримувати зв'язок з фірмою вельмишановного Вокульського, з яким матиме честь до нового року остаточно розрахуватися. Товарооборот був такий великий, що пан Ігнац на свою відповідальність найняв ще один склад і взяв восьмого продавця та двох експедиторів.
Коли Вокульський скінчив перегляд бухгалтерських книг (на наполегливе прохання Жецького він узявся до цієї роботи вже через дві години після приїзду), пан Ігнац одімкнув сейф і з урочистим виглядом дістав відтіля листа Сузіна.
– Що це за церемонії? – засміявся Вокульський.
– Кореспонденцію від Сузіна треба зберігати особливо пильно, – з притиском сказав Жецький.
Вокульський здвигнув плечима і прочитав листа. Сузін пропонував йому на зиму нову торговельну операцію, майже таку саму вигідну, як і паризька.
– Що ти на це скажеш? – запитав він пана Ігнаца, пояснивши, в чому річ.
– Дорогий Стаху, – відповів старий, опускаючи очі, – я тобі так вірю, так вірю, що, коли б ти навіть спалив місто, я однак був би певний, що ти зробив це з благородною метою.
– Ти, старий, невиправний мрійник, – зітхнув Вокульський і замовк. Він не мав сумніву, що Ігнац знову вважає його учасником якоїсь політичної інтриги.
Але так думав не тільки Жецький. Зайшовши в свою квартиру, Вокульський знайшов цілу купу візитних карток та листів. Останнім часом його відвідало близько сотні впливових, титулових і багатих людей, з яких не менш як половини він досі не знав. Ще цікавіші були всілякі просьби про допомогу або про сприяння перед різними цивільними та військовими чиновниками, а також анонімні листи, переважно лайливі… Один називав його зрадником, другий лакузою, який так звик до цієї роботи у Гопфера, що й тепер прислуговує аристократії, навіть не аристократії, а хтозна-кому. Третій дорікав йому тим, що він опікується жінкою поганої поведінки, ще один повідомляв, що пані Ставська – кокетка й авантурниця, а Жецький шахрай, бо обкрадає його на прибутках з нового дому й ділиться ними з управителем Вірським. "Мабуть, багато пліток тут ходить про мене!" – подумав він, дивлячись на стос паперів.
На вулиці він також помітив, що привертає до себе загальну увагу. Багато людей віталося з ним; часом на нього показували пальцями або кивали головами якісь зовсім чужі люди; але були й такі, що, забачивши його, одвертали голови. Поміж ними він помітив двох знайомих ще з Іркутська, і це його прикро вразило.
– В чому річ? – тихо промовив він. – Подуріли люди, чи що?
На другий день після приїзду в Варшаву Вокульський відписав Сузіну, що пропозицію його приймає і в половині жовтня буде в Москві. А пізно ввечері він виїхав до удови, маєток якої лежав за кілька миль від недавно побудованої залізниці.
На вокзалі Вокульський помітив, що його особа й тут привертає до себе увагу. Сам начальник вокзалу відрекомендувався йому й наказав дати окреме купе; а старший кондуктор, проводжаючи його до вагона, повідомив, що то, власне, він мав намір дати йому найвигідніше місце, де можна було б спати, працювати й розмовляти без перешкод.
Після довгого дожидання поїзд нарешті рушив… Була вже пізня безмісячна й безхмарна ніч, а на небі висипало зірок більше, ніж звичайно. Вокульський відчинив вікно й почав придивлятись до сузір'їв. Йому пригадались сибірські ночі, де небо інколи буває майже чорним, а зірок на ньому, як сніжинок в завірюху, де Малий Віз висить майже над головою, а Геркулес, Квадрат Пегаса та Близнюки світяться над самим обрієм, нижче, ніж у нас.
– Чи знав би тепер астрономію я, продавець Гопфера, аби не побував там? – з гіркотою думав він. – Чи чув би що-небудь про відкриття Гейста, аби Сузін майже силоміць не витяг мене в Париж?"
І він якимось внутрішнім зором побачив своє незвичайне життя, немов роздвоєне між далеким Сходом і далеким Заходом. "Все, що я вмію, все, що я маю, все, що я можу ще зробити, народилось не на цій землі. Тут зустрічав я лише образи, заздрість або сумнівне визнання, коли мені щастило, але коли б мені не пощастило, мене затоптали б ті самі ноги, які сьогодні передо мною пританцьовують…" "Виїду я звідси, – повторював він, – виїду!.. Хіба що вона мене затримає. Бо що мені дасть навіть багатство, коли я не можу зужити його так, як мені хотілося б? І що варте життя, коли доводиться пліснявіти в клубі, магазині та в вітальнях, де треба грати в преферанс, щоб не лихословити, або лихословити, щоб не грати в преферанс?.." "Цікаво все-таки, – подумав він, трохи заспокоївшись, – чого це вдова запрошує мене з такими натяками. А може, це панна Ізабелла?.."
Йому зробилось гаряче, і поступово щось ніби розтануло в душі. Він пригадав свого батька й дядька, Касто Гопфер, яка його так любила, Жецького, Леона, Шумана, князя і ще багатьох, багатьох людей, які довели йому свою щиру приязнь. Чого варті всі його знання й багатство, якби круг нього не було дружніх сердець? Нащо здалися б найвизначніші винаходи Гейста, якби вони не мали бути зброєю для перемоги благороднішої раси людей? "У нас також можна багато чого зробити, – говорив він сам собі. – Знайдуться й у нас люди, яких треба висунути й підтримати… Я вже старий робити епохальні винаходи, нехай цим займаються Охоцькі. Я хочу іншим приділити щастя й сам; ому бути щасливим".
Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.
В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:
– Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.
– Барон? – здивовано перепитав Вокульський. – Будь ласка, нехай заходить.
Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон – член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. "Що йому від мене потрібно? – думав Вокульський. – Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…"
В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. "Невже це він? – подумав Вокульський. – Той був чорнявий, зовсім без сивини…"
– Дуже перепрошую за турботи! – сказав барон, хитаючись від руху вагона. – Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?
– До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.
– То це ж чудово! – вигукнув барон. – Я теж туди.
Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..
Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. "Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?" – стурбовано питав він сам себе.
– А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! – потиснув йому руку барон. – Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами" держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…
– Я вас не розумію, пане бароне, – раптом перебив його Вокульський.
Барон так збентежився, що якийсь час не міг ні поворухнутись, ні вимовити слова. Нарешті він промимрив:
– Пробачте… Я зовсім не хотів… Але сподіваюсь, що моя дружба з шановною удовою, яка настільки…
– Не будемо говорити про це, – сказав, сміючись, Вокульський і потиснув баронові руку. – Ви задоволені своїми віденськими покупками?
– Дуже задоволений, дуже… Хоч, повірте мені, був такий момент, що я, за порадою шановної Заславської, мало не потурбував вас у Парижі…
– Охоче виконав би всяке доручення. В чому ж річ?
– Я хотів придбати паризький брильянтовий гарнітур, – відповів барон. – Але мені трапились чудові сапфіри в Відні… Вони якраз при мені, і якщо ви дозволите… Ви знаєтесь на самоцвітах? "Для кого він купив ці сапфіри?" – думав Вокульський.
Він хотів пересісти, але відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою.
Тим часом барон видобув з кишень чотири сап'янові футляри, поклав їх на канапі й почав один по одному відкривати.
– Оце браслет, – казав він, – правда ж, скромний: тільки один камінь. А от брошка й серги, оздоблені більше, це вже я спеціально замовив. А ось намисто. Воно просте, але, мабуть, тому й гарне. І як усе міниться, правда ж?..
Кажучи це, він водив сапфіри перед очима Вокульського, а самоцвіти поблискували при миготливому вогнику свічки.
– Вам не подобається? – раптом спитав барон, мабуть, тому, що супутник його нічого не відповідав.
– Ні, чого ж, вони дуже гарні. Кому ж ви, пане бароне, везете такі подарунки?
– Моїй нареченій, – здивовано відповів барон. – Я гадав, що пані Заславська повідомила вас про наше родинне щастя…
– Ні.
– А сьогодні якраз п'ять тижнів, як я освідчився і дістав згоду.
– Кому ж ви, пане бароне, освідчились?.. Удові? – спитав інакшим уже голосом Вокульський.
– Та ні ж бо! – вигукнув барон, відсахнувшись. – Освідчився панні Евеліні Яноцькій, внучці вдови… Хіба ви її не пам'ятаєте? Вона була у графині минулого року на розговінні, ви не помітили?
Минуло кілька хвилин, поки Вокульський зміркував, що панна Евеліна Яноцька – це не панна Ізабелла Ленцька, що барон освідчився не панні Ізабеллі і не їй везе сапфіри.
– Пробачте, – озвався він до стурбованого барона, – але я такий збентежений, що просто не знаю, що говорю…
Барон швиденько схопився й почав ховати по кишенях самоцвіти.
– Яка ж бо неуважність з мого боку! – вигукнув він.