Віртуоз підхоплює її і починає крутити і перед нею кривлятися, всі навколо регочуть і — люблю в таку мить вашу публіку, хоча б навіть і канканну, — регочуть і кричать: "І правильно, так і треба! А не вози дітей!" Ну, мені наплювати, та й що мені до того, логічно чи не логічно вони самі себе втішають! Я зараз же собі місце наглядів, підсів до матері і починаю про те, що я теж приїжджий, що які тут усі нечемні, що вони не вміють відрізняти справжню доброчесність і почувати належну повагу; натякнув, що в мене грошей багато; запропонував довезти у своїй кареті; довіз додому, познайомився (якусь комірку у жильців наймають, тільки що приїхали). Мені сказали, що знайомство зі мною і вона, і дочка її можуть вважати не інакше як за честь; довідуюсь, що у них тільки й землі що за нігтями, а приїхали клопотатися про щось у якомусь присутствії; пропоную послуги, гроші; довідуюсь, що вони помилково приїхали на вечір, думаючи, що там справді танцювати вчать; пропоную сприяти зі свого боку навчанню молодої дівиці французької мови й танців. Приймають із захопленням, уважають за честь, і досі знайомий... Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.
— Облиште, облиште ваші підлі, брудні анекдоти, розпусна, низька, хтива людина!
— Диви, Шіллер, Шіллер наш, Шіллер який! Où va-t-elle la vertu se nicher?[6-18] A знаєте, я навмисно такі речі розповідатиму вам, щоб чути ваші скрики. Насолода!
— Ще б пак, хіба я сам собі в цю мить не смішний? — із злістю пробурмотів Раскольников.
Свидригайлов реготав на все горло; нарешті гукнув Пилипа, розплатився і почав збиратися:
— Ну та й п'яний же я, assez cause![*] — сказав він, — насолода!
— Ще б пак вам та не відчувати насолоди, — скрикнув Раскольников, теж підводячись, — хіба для підтоптаного розпусника розповідати про такі пригоди, маючи на увазі який-небудь жахливий замір у такому ж дусі, — не насолода, та ще за таких обставин і такій людині, як я... Розпалює ж.
— Ну, коли так, — навіть із деяким подивом відповів Свидригайлов, розглядаючи Раскольникова, — коли так, то ви й самі неабиякий цинік. Матеріал принаймні маєте в собі величезний. Усвідомлювати багато можете, багато... та ви й робити можете багато. Ну одначе годі. Щиро шкодую, що з вами мало побалакав, та ви від мене нікуди не подінетесь... От зачекайте тільки...
Він попрямував до виходу з трактиру. Раскольников рушив за ним. Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; у голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.
Вийшли на тротуар.
— Вам праворуч, а мені ліворуч, або, може, навпаки, тільки — adieu, mon plaisir,[**] до радісної зустрічі!
І він рушив праворуч, у напрямі Сінної.
V
Раскольников пішов слідом за ним.
— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись, — я ж, здається, сказав...
— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.
— Що-о?
Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.
— З усіх ваших напівп'яних розповідей, — різко відказав Раскольников, — я напевно дійшов висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж будь-коли укріпилися в них. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці... Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто...
Раскольников навряд чи й сам міг визначити, чого йому саме тепер хотілося і в чому саме хотів він особисто переконатись.
— Он як! А хочете, я зараз поліцію покличу?
— Клич!
Вони знову постояли якийсь час один проти одного. Нарешті обличчя Свидригайлова змінилося. Упевнившись, що Раскольников не злякався погрози, він набрав раптом веселого і дружнього вигляду.
— От який! Я навмисно про вашу справу не заводив розмови з вами, хоч мене, зрозуміло, мучить цікавість. Справа фантастична. Відклав до іншого разу, та, далебі, ви здатні й мертвого роздражнити... Ну, ходімте, тільки наперед скажу: я тепер лише на хвилинку додому, щоб грошей узяти; потім замикаю квартиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну куди ж вам за мною?
— Я поки що на квартиру, та й то не до вас, а до Софії Семенівни, пробачення просити, що на похороні не був.
— Це як ви собі хочете, але ж Софії Семенівни дома немає, Вона всіх дітей одвела до однієї дами, до однієї знатної старенької дами, до моєї колишньої знайомої і розпорядниці в якихось там сирітських закладах.[6-19] Я очарував цю даму, внісши їй гроші за всіх трьох пташат Катерини Іванівни, крім того, і на заклади пожертвував дещо; нарешті розповів їй історію Софії Семенівни, навіть з усіма онерами,[6-20] нічого не утаюючи. Ефект справило надзвичайний. От чому Софії Семенівні і призначено було прибути сьогодні ж, прямо в —ий готель, де тимчасово, наїздом з дачі, зупинилася моя пані.
— Байдуже, я все-таки зайду.
— Як хочете, тільки ж я вам не товариш; та мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я певен, ви через те на мене дивитесь підозріливо, що я сам був настільки делікатний і досі не турбував вас розпитами... ви розумієте? Вам здалося це незвичайним; готовий закластися, що так! Ну от і будь після того делікатним.
— І підслухуй під дверима!
— А, ви про це? — засміявся Свидригайлов, — а я б і справді здивувався, коли б, після всього, ви лишили це без зауваження. Ха-ха! Я хоч дещо й зрозумів з того, що ви тоді... там... накоїли і Софії Семенівни самі розповідали, але, одначе, що воно таке? Я, може, зовсім відстала людина і нічого вже розуміти не можу. Поясніть, заради Бога, голубчику! Просвітіть найновішими началами.
— Нічого ви не могли чути, брешете ви все!
— Та я не про те, не про те (хоч я все-таки дещо й чув), ні, я про те, що ви от все охаєте та охаєте! Шіллер же у вас бентежиться раз у раз. А тепер он і під дверима не підслухуй. Коли так, то йдіть та й донесіть начальству, що от, мовляв, так і так, трапився зі мною отакий казус: у теорії помилочки невеличкої допустився. Коли ви переконані, що під дверима не можна підслухувати, а бабусь можна лушперити чим трапиться, собі на втіху, то їдьте куди-небудь швидше в Америку! Тікайте, юначе! Може, є ще час. Я щиро кажу. Грошей, чи що, немає? Я дам на дорогу.
— Я зовсім про це не думаю, — перебив Раскольников з огидою.
— Розумію (ви однак не утруднюйте себе: коли не хочете, то багато й не говоріть); розумію, які вас питання більш турбують: моральні, чи що? питання громадянина й людини? А ви відкиньте їх геть; навіщо вони вам тепер? Хе-хе! На те, що все ще громадянин і людина? А коли так, то й потикатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, застрельтеся; чи не хочеться?
— Ви, здається, навмисно хочете мене роздратувати, аби я тільки од вас відстав...
— От чудний, та ми ж уже прийшли, ласкаво просимо на сходи. Бачите, отут вхід до Софії Семенівни, дивіться, немає нікого! Не вірите? Спитайте Капернаумова; вона їм ключ віддає. Он вона й сама, madame de Капернаумов, га? Що? (вона глуха трохи) пішла? Куди? Ну от, чули тепер? Немає її і не буде, можливо, й до пізнього вечора. Ну, тепер ходімте до мене. Адже ви хотіли й до мене. Ну, от ми й у мене. Madame Рессліх немає дома. Ця жінка завжди заклопотана, але хороша жінка, запевняю вас... може, вона б вам стала в пригоді, коли б ви були трохи розсудливіші. Ну, от дивіться: я беру з бюро цей п'ятипроцентний білет (он їх у мене ще скільки!), а цей сьогодні за вітром у міняйла піде. Ну, бачили? Більше мені гаяти часу нічого. Бюро замикаємо, квартиру замикаємо, і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймемо візника! Я ж на острови. Може, маєте бажання прокататись? От я беру цю коляску на Єлагін, що? Відмовляєтесь? Не витримали? Прокатаймось, нічого. Здається, на дощ збирається, нічого, спустимо верх...
Свидригайлов сидів уже в колясці. Раскольников зміркував, що підозріння його, принаймні зараз, безпідставні. Не відповівши й слова, він повернувся і пішов назад у напрямі до Сінної. Коли б він, ідучи, обернувся хоч раз, то встиг би побачити, як Свидригайлов, від'їхавши не більш як сто кроків, розплатився з візником і сам опинився на тротуарі. Але Раскольников нічого не міг бачити, бо зайшов уже за ріг. Глибока огида гнала його геть від Свидригайлова. "І я міг хоч якусь мить сподіватись чогось від цього брутального лиходія, від цього хтивого розпусника і негідника!" — скрикнув він мимоволі. Щоправда, присуд свій Раскольников проказав занадто поспішно і легковажно. Було щось у Свидригайлові, що принаймні надавало йому хоч якоїсь оригінальності, коли не таємничості. Що ж стосувалося сестри, то Раскольников був усе-таки переконаний, що Свидригайлов не дасть їй спокою. Та занадто вже тяжко й нестерпно ставало про все це думати і передумувати!
За звичкою своєю він, лишившись на самоті, вже через якісь двадцять кроків поринув у задуму. Зійшовши на міст, він спинився коло перил і почав дивитись у воду. А тим часом за ним стояла Євдокія Романівна.
Він зустрівся з нею, входячи на міст, але пройшов мимо, не пізнавши її. Дунечка ще ніколи не бачила його таким на вулиці і була вражена до переляку. Вона спинилась і не знала: гукнути його чи ні? Раптом вона помітила Свидригайлова, який поспішно підходив з боку Сінної.
Але видно було, що він від когось ховається і наближається дуже обережно. Він не зійшов на міст, а спинився збоку, на тротуарі, стараючись з усіх сил, щоб Раскольников не помітив його. Дуню він уже давно побачив і став робити їй знаки. Їй здалося, що знаками своїми він упрошував її не озиватися до брата і лишити його так, а кликав її до себе.
Дуня так і зробила. Вона потихеньку обминула брата і підійшла до Свидригайлова.
— Ходімте швидше, — прошептав їй Свидригайлов. — Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про нашу зустріч. Попереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко, в трактирі, де він розшукав мене сам, і я насилу від нього відкараскався.