Не треба розповідати подробиці, але ми розійшлися. Тут я знову вчинив дурницю. Почав у найгрубіший спосіб глузувати з усієї цієї пропаганди і навернень, Параша знову з'явилася на сцену, та й не тільки вона, — одним словом, почався содом. Ой, коли б ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз у житті оченята вашої сестриці так, як вони іноді вміють виблискувати! Це байдуже, що я тепер п'яний і от уже цілу склянку вина випив, я правду кажу; запевняю вас, що цей погляд мені снився; шелесту сукні її я вже, зрештою, не міг переносити. Далебі, я думав, що у мене дійде до падучої,[6-15] ніколи не уявляв, що можу бути таким несамовитим. Одним словом, треба було помиритись; але це стало вже неможливим. І уявіть собі, що я тоді вчинив? До якої міри отупіння може лють довести людину! Ніколи не робіть нічого в люті, Родіоне Романовичу. Розраховуючи, що Євдокія Романівна, по суті ж, злидарка (ой, даруйте, я не те хотів... але ж хіба не все одно, коли висловлюється те ж саме поняття?), одним словом, живе трудами рук своїх, що в неї на утриманні і мати, і ви (ат, чорт, знову кривитесь...), я й зважився запропонувати їй усі мої гроші (тисяч до тридцяти я міг і тоді дістати), з тим, щоб вона втекла зі мною хоча б сюди, в Петербург. Звичайно, я б при цьому поклявся в довічному коханні, блаженстві, і таке інше. Вірите, так тоді закохався, що, коли б сказала вона мені: заріж або підкинь отрути Марфі Петрівні й одружись зі мною, — це одразу ж було б зроблено! Але скінчилося все катастрофою, вам уже відомою, і самі можете зробити висновок, до якої люті міг я дійти, довідавшись, що Марфа Петрівна добула тоді цього паскудного приказного, Лужина, і замалим не злагодила весілля, — що, по суті, нічим не відрізнялось від того, що і я пропонував. Хіба не так? Хіба не так? Адже так? Я помічаю, що ви щось дуже уважно почали слухати... цікавий юначе...
Свидригайлов нетерпляче вдарив кулаком по столу. Він розчервонівся. Раскольников бачив ясно, що склянка чи півтори шампанського, які він випив, відсьорбуючи непомітно, ковтками, вплинули на нього хворобливо, і вирішив скористатись з нагоди. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.
— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру, — сказав він Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.
— Е-е, годі вам, — начебто спохватився раптом Свидригайлов, — адже я вам казав... і до того ж ваша сестра терпіти мене не може.
— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.
— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прищулився і глузливо посміхнувся.) Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. Ви ручитесь, що Євдокія Романівна на мене з огидою дивилася?
— З деяких слів і словечок ваших під час вашої розповіді я помічаю, що у вас і тепер ще є свої сподівання і найневідкладніші заміри щодо Дуні, зрозуміла річ, підлотні.
— Як! У мене вихоплювалися такі слова і словечка? — дуже наївно злякався раптом Свидригайлов, не звернувши й найменшої уваги на епітет, даний його замірам.
— Та вони й тепер вихоплюються. Ну чого ви, наприклад, так боїтесь? Чого ви раптом так злякались?
— Я боюсь і лякаюсь? Лякаюсь вас? Скоріше вам мене слід боятись, cher ami.[*] І яка ж одначе нісенітниця... А втім, я сп'янів, я це бачу; замалим було знову не проговорився. Під три чорти вино! Гей, води!
Він схопив пляшку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.
— Все це дурниця, — сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови, — а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь?
— Ви вже це мені й раніше говорили.
— Говорив? Забув. Але тоді я не міг говорити напевно, бо навіть нареченої ще не бачив; я тільки мав намір. Ну, а тепер у мене вже є наречена, і все погоджено, і коли б тільки не справи, невідкладні, то я б неодмінно вас узяв і зараз до них повіз, — бо я вашої поради хочу спитати. Ех, чорт! Усього десять хвилин залишається. Бачите, гляньте на годинник; а втім, я вам розкажу, бо це цікава штучка, моє одруження тобто, з певного тобто погляду, — куди ви? Знову йти?
— Ні, я вже тепер не піду.
— Зовсім не підете? Побачимо! Я вас туди повезу, це правда, покажу наречену, та тільки не тепер, а тепер вам скоро вже буде час іти. Ви направо, я наліво. Ви цю Рессліх знаєте? Оцю саму Рессліх, у якої я тепер живу, га? Чуєте? Ні, ви що гадаєте, ота сама, про яку кажуть, що дівчисько, у воді, зимою, — ну, чуєте ви? Чуєте? Ну, то вона мені все це злагодила; тобі, каже, нудно, розважся якийсь час. А я ж чоловік похмурий, невеселий. Ви гадаєте, веселий? Ні, похмурий: шкоди не роблю, а сиджу в кутку; іншим разом по три дні розговорити мене не можуть. А Рессліх ця шельма, я вам скажу, вона ж он що на думці має: я знуджуся, дружину покину і поїду, а дружина їй дістанеться, вона її і пустить по руках; у нашому середовищі тобто, та вище. Є, каже, один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є, каже, і мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь у губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, отже через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв'язками, з капіталом, — ну що з того, що мені п'ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха-ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказали їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості, — як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручене, губки пухкенькі, ясно-червоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одним словом, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. Тут, що називається, la nature et la vérité![*] Ха-ха! Я з нею разів зо два перемовлявся — зовсім не дурне дівчисько; іноді так нишком на мене гляне, — аж пропалить. А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно, — вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу, і більше мені, каже, "нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!" Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум'янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах, — згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну... ну, слухайте... ну, поїдемо до моєї нареченої... тільки не зараз!
— Одним словом, у вас ця жахлива різниця віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?
— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити. Ха-ха! Та чого ви в доброчесність так усім дишлом в'їхали? Згляньтеся, голубчику, я людина грішна. Хе-хе-хе!
— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім... втім, ви мали на це свої причини... я тепер уже розумію.
— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей, — зареготав Свидригайлов. — Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я зі своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну. Знаєте: у Марфи Петрівни в маєтку мене до смерті змучили спогади про всі ці таємні місця і місцинки, в яких той, хто знається на цьому, багато чого може знайти. Чорт забирай! Люди пиячать, молодь освічена від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мріях, калічиться в теоріях; звідкись жиди понаїжджали, капітали збивають, а все інше живе розпутно. Так і війнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом. Потрапив я на один так званий танцювальний вечір, — клоака страшенна (а я люблю клоаки, саме щоб отак, знаєте, непристойно трошки), ну, звичайно, канкан,[6-16] яких ніде більш не побачиш і яких за мого часу не було зовсім. Еге ж, щодо цього прогрес. Раптом, дивлюсь, дівчинка, років тринадцяти, гарненько вбрана, танцює з якимсь віртуозом; другий перед нею візаві.[6-17] Коло стіни на стільці сидить її мати. Ну, можете собі уявити, який канкан! Дівчинка ніяковіє, червоніє, нарешті сприймає все це за образу собі і починає плакати.