Я можу замагнетизувати своїх медіумів навіть шпилькою. Я кажу їм: "Я переливаю в цю шпильку свої флюїди, і ви заснете, як тільки глянете на неї". Тим легше мені передати свою волю якій-небудь жінці. Звичайно, в тому разі, коли особа, яку замагнетизовують, буде медіумом.
– І тоді б я прив'язався до тієї жінки так, як ваш медіум до совка для вугілля? – спитав Вокульський.
– Безумовно, – відповів Пальмієрі, поглядаючи на годинник.
Вокульський вийшов від нього і, тиняючись по вулицях, думав: "Щодо Гейста, то я майже певний, що він не одурив мене з допомогою магнетизму: на це не вистачило б часу.
Але щодо панни Ізабелли, то я не певний, чи не причарувала вона мене саме цим способом. Часу у неї було достатньо, але… хто ж мене зробив її медіумом?"
Чим більше він порівнював свою любов до панни Ізабелли з любов'ю більшості чоловіків, до більшості жінок, тим більше ця його любов здавалася йому протиприродною. Бо як можна закохатися в кого-небудь з першого погляду? Або як можна шаленіти за жінкою, яку бачиш раз за кілька місяців, і лише для того, щоб упевнитись, що ти їй байдужий!
– Що ж! – тихо промовив він. – Рідкі зустрічі саме й надають їй характеру ідеалу. Хто його знає, чи не розчарувався б я вкрай, якби пізнав її ближче?
Його дивувало, що від Гейста не було ніяких звісток. "Невже вчений хімік взяв у мене триста франків для того, щоб більше зі мною не зустрічатися? – подумав він.
Але сам здивувався з своєї підозрілості. – Може, він хворий?"
Вокульський найняв фіакр і поїхав на вказану Гейстом адресу, далеко, за заставу, в околиці Шарантона.
На вказаній вулиці фіакр зупинився перед кам'яною оградою, за якою видно було дах і верхню частину вікон.
Вокульський вийшов з фіакра й опинився перед залізною хвірткою в ограді. Він кілька разів постукав, хвіртка відчинилась.
У дворі стояв двоповерховий будинок, дуже старий; про це свідчили вкриті пліснявою стіни та закурені вікна з вибитими подекуди шибками. Посеред передньої стіни були двері, до яких вело кілька кам'яних, вищерблених східців.
Оскільки хвіртка з грюкотом зачинилась, а швейцара, який її відчиняв, не видно було, здивований і розгублений Вокульський спинився посеред двору. Раптом у вікні другого поверху показалась чиясь голова в червоному ковпаку, і знайомий голос гукнув:
– Це ви, пане Сюзен?.. Добрий день!
Голова зникла, але відчинена кватирка свідчила про те, що це була не примара. Нарешті через кілька хвилин середні двері з скрипом відчинилися і на порозі з'явився Гейст. На ньому були подерті сині штани, дерев'яні сандалі і заяложена фланелева блуза.
– Поздоровте мене, пане Сюзец, – промовив Гейст. – Я продав мою вибухову речовину англо-американській компанії і, по-моєму, досить вигідно: сто п'ятдесят тисяч франків готівкою наперед і двадцять п'ять сантимів від кожного проданого кілограма.
– Ну, тепер ви, напевне, облишите роботу над своїми металами, – усміхаючись, сказав Вокульський.
Гейст подивився на нього з поблажливою погордою.
– Тепер, – заперечив він, – становище моє настільки змінилося, що я можу кілька років обійтися без багатого спільника. А щодо металів, то я над ними якраз тепер і працюю. От подивіться!
Він відчинив двері з коридора ліворуч. Вокульський увійшов у широкий квадратний зал, де було дуже холодно. Посередині стояв величезний циліндр, схожий на чан; його сталеві стіни в лікоть завтовшки були в чотирьох місцях стягнені потужними обручами. До накривки циліндра були прикріплені якісь прилади. Один з них являв собою щось схоже на запобіжний клапан, з-під якого час від часу виривалась хмарка пари і швидко танула в повітрі. Другий нагадував манометр, на якому безупинно рухалася стрілка.
– Паровий котел? – спитав Вокульський. – А навіщо такі грубі стінки?
– Доторкніться до нього, – запропонував Гейст.
Вокульський доторкнувся і засичав від болю. На пальцях у нього повискакували пухирі, але не від жару, а від холоду. Циліндр був страшно холодний, що, зрештою, відчувалось і в усьому залі.
– Шістсот атмосфер внутрішнього тиску, – додав Гейст, не звертаючи уваги на пригоду, що сталася з Вокульським. Почувши таку цифру, Вокульський аж здригнувся.
– Вулкан! – шепнув він.
– Через те я й умовляв вас працювати тут, – мовив Гейст. – Як бачите, тут всього може трапитись… Ану, ходімо нагору.
– А котел ви залишаєте без нагляду? – спитав Вокульський.
– О, при цій роботі нянька не потрібна, все робиться само собою і ніяких несподіванок бути не може.
Вони вийшли нагору й опинилися в великій кімнаті з чотирма вікнами. Головними меблями тут були столи, буквально закидані ретортами, вазочками і трубками – скляними, фарфоровими, олов'яними й мідними. На підлозі під столами та по кубках лежало десятка півтора артилерійських снарядів, з них кілька – розколених. Попід вікнами стояли кам'яні та мідні ванночки з рідиною різних кольорів. Вздовж одної стіни тяглася довга лава чи тапчан, а на ньому стояла величезна електрична батарея.
Обернувшись, Вокульський побачив коло самих дверей вмуровану в стіну залізну шафу, поруч з нею ліжко, вкрите подертою ковдрою, з якої вилазила брудна вата, під вікном столик з паперами, а перед ним крісло, оббите шкірою, вже потрісканою і витертою.
Вокульський глянув на старого хіміка в дерев'яних сандалях, які носили найбідніші ремісники, на його злиденні меблі і подумав, що цей чоловік міг би мати за свої винаходи мільйони, а проте відмовився від них задля майбутнього, якогось досконалішого людства… В цю мить Гейст здався Вокульському якимось сучасним Мойсеєм, який веде в землю обітовану ще не народжені покоління.
Але старий хімік цим разом не вгадав думки Вокульського; він похмуро глянув на нього і сказав:
– Що ж, пане Сюзен, невеселе місце, невесела робота?.. А я отак живу вже сорок літ. В ці прилади вкладено вже кілька мільйонів, а їхній власник не має змоги нічим розважитись, не має на що найняти прислугу, а часом навіть не має чого їсти… НІ, така робота не для вас, – додав він, махнувши рукою.
– Помиляєтесь, професоре, – відказав Вокульський. – А втім, у могилі теж не веселіше…
– Що там могила!.. Дурниці… сентиментальність!.. – пробурчав Гейст. – В природі немає ні могил, ні смерті, є лише різні форми існування, з яких одні дають нам можливість бути хіміками, а другі – хімічними препаратами.
А весь сенс існування полягає в тому, щоб користатися з кожної нагоди, не марнувати часу на дурниці і щось корисне зробити.
– Я вас розумію, – сказав Вокульський, – але… пробачте, професоре, ваші відкриття такі нові…
– І вас розумію, – перебив його Гейст. – Мої відкриття такі нові, що ви… вважаєте їх за шахрайство! В цьому відношенні члени Академії не розумніші за вас, отже, ви потрапили в вибране товариство… Ага! ви хотіли б ще раз подивитись на мої метали, випробувати їх? Добре, дуже добре…
Він підбіг до залізної шафи, одімкнув її якимось дуже складним способом і по черзі почав виймати з неї бруски металів, важчого за платину, легшого за воду, прозорого.
Вокульський оглядав їх, зважував, розігрівав, кував, пропускав через них електричний струм, різав ножицями.
Так він випробовував їх кілька годин; кінець кінцем дійшов висновку, що принаймні з погляду фізичного він має діло з справжніми металами.
Скінчивши випробування, знесилений Вокульський упав на крісло. Гейст поховав свої зразки, замкнув шафу і, сміючись, спитав:
– Ну, то як: факт чи самообман?
– Нічого не розумію, – тихо сказав Вокульський, стискаючи скроні, – мені аж голова запаморочилась! Метал втричі легший за воду… Незбагненна річ!
– Або метал на якихось десять процентів легший за повітря, га? – засміявся Гейст. – Питомої ваги не існує, закони природи підірвані, га? Ха-ха! Дурниці це все! Закони природи, наскільки вони нам відомі, навіть при моїх металах залишаться непорушні. Розширяться лише наші поняття про властивості тіл та їх внутрішню будову, а разом розширяться й можливості нашої техніки.
– А питома вага? – спитав Вокульський.
– Послухайте мене, – перебив його Гейст, – і ви одразу збагнете, в чому полягає суть моїх відкриттів, хоч мушу сказати, що наслідувати їх не зможете. Тут нема ні чуда, ні шахрайства: це такі елементарні речі, що їх може зрозуміти учень початкової школи.
Він узяв з стола сталевий куб і подав його Вокульському:
– Бачите, це кубічний дециметр, вилитий із сталі.
Візьміть його в руки, скільки він важить?
– Кілограмів з вісім.
Він подав йому другий куб, також сталевий, такої ж величини, і запитав:
– А цей скільки важить?
– Ну, цей важить з півкілограма. Але ж він порожнистий?
– Прекрасно! А скільки важить оця кубічна клітка з сталевого дроту? – спитав Гейст, подаючи її Вокульському.
– Ця важить грамів з п'ятнадцять.
– Отже, бачите, – мовив Гейст, – маємо три куби однакової величини, з однакового металу, але різної ваги…
А чому? Тому що в повному кубі міститься найбільша кількість часток сталі, в порожнистому – менша, а в дротяному найменша. Отже, уявіть собі, що мені вдалося замість суцільних часток будувати клітчасті частки т і л, і ви зрозумієте таємницю винаходу. Полягає він у зміні внутрішньої структури матерії, що не є новиною навіть" для сучасної хімії. Ну, що?
– Коли я бачу зразки, я вірю, – відповів Вокульський, – коли слухаю вас, – розумію. Але як вийду звідси…
Він безпорадно розвів руками.
Гейст знову відчинив шафу, взяв з неї маленький зливок металу, схожого на латунь, і подав Вокульському.
– Візьміть, – сказав він, – і носіть як амулет проти сумніву в моєму здоровому розумі чи правдивості. Цей метал разів у п'ять легший за воду, він нагадуватиме вам про наше знайомство. До того ж, – додав старий, засміявшись, – він має неабияку властивість: на нього не впливають ніякі хімічні реагенти. І він швидше розсиплеться на порох, аніж викаже мою таємницю… А тепер, пане Сюзен, ідіть, відпочиньте і подумайте, що з собою діяти.
– Я прийду до вас, – прошепотів Вокульський.
– Ні! Не зараз! – відказав Гейст. – Ви ще не поквиталися з світом, а мені на кілька років вистачить грошей, отож я вас не кваплю. Прийдете сюди тоді, коди остаточно позбудетесь всіх своїх ілюзій.
Старий нетерпляче потиснув йому руку і підштовхнув до дверей. На сходах він попрощався ще раз і повернувся в лабораторію.