Коли б Дануська була й досі панною Юрандівною, старий рицар безперечно намовляв би небожа залишити її, але святість шлюбу зобов'язувала до пошуків, і Мацько навіть не ставив би такого запитання, якби був присутній на вінчанні та на весіллі, а так він і досі мимоволі вважав Юрандівну за дівчину.
Звичайно,—сказав він згодом.— Про що я мав за ці два дні спитати, то спитав, а ти сказав мені, що нічого не знаєш.
Бо таки не знаю, хіба крім того, що наді мною тяжить гнів божий.
Раптом Глава підвівся на ведмежій шкурі й почав уважно і з цікавістю прислухатись. — А Мацько сказав:
— Поки тебе сон не зморив, розкажи, що ти бачив, що робив і чого добився в Мальборзі?
Збишко одгорнув давно не стрижене волосся, що спадало йому аж на очі, трохи помовчав і став розказувати:
Дав би бог, щоб я стільки дізнався про Данусю, скільки знаю про Мальборг. Питаєте, що я там бачив? Бачив незмірну могутність хрестоносців, підтримувану всіма королями й народами, і не знаю, чи хто-небудь у світі здолає вистояти проти неї. Бачив замок, якого немає, мабуть, і в римського імператора. Бачив незліченні скарби, бачив панцери, бачив юрби озброєних ченців, рицарів і кнехтів, і реліквії, немов у римського папи, і кажу вам, що мені аж усередині похололо, коли я подумав: хто з ними може боротися? Хто їх подолає? Хто проти них устоїть? Кого не зламає їхня сила?
Нас, трясця їх матері! — не стримавшись, вигукнув Глава.
Слова Збишка здалися дивними й Мацькові, і хоч йому хотілося довідатись про всі пригоди юнака, він однак перебив його і сказав:
А ти забув про Вільну? Хіба мало ми сходилися з ними щит на щит, віч-на-віч! Хіба ти забув, як неохоче билися вони з нами, як нарікали на нашу запеклість: з ними, мовляв, мало коня натомити або списа зламати, а треба або чужу голову рубати або свою віддати! Були там і гості, котрі нас викликали, — і всі пішли з ганьбою. Чого ж це ти так розкис?
Не розкис я, бо й сам бився в Мальборзі, де билися по-справжньому. Але ви не знаєте всієї їхньої могутності.
Старий рицар розсердився.
А ти знаєш всю польську могутність? Ти бачив усі полки вкупі? Не бачив. Могутність хрестоносців тримається на людській кривді та зраді, у них нема жодної п'яді землі, яка б їм належала. Наші князі прийняли їх, як приймають у хату вбогу людину, й обдарували їх, а вони, набравшись сили, немов скажені собаки, покусали ті руки, що їх годували. Загарбали землі, підступом позахоплювали міста — ось де їхня сила! Але нехай би їм допомагали всі королі світу, однак день розплати й помсти настане.
— Якщо ви мені сказали розповісти, що я бачив, а тепер гніваєтесь, то краще я не буду говорити,— сказав Збишко.
Мацько деякий час сердито сопів, далі заспокоївся і сказав:
— А хіба не буває так? Стоїть у лісі сосна, немов та вежа, можна б подумати, що стоятиме століття, а стукнеш добре обухом, і загуде дупло та посиплеться порохня. Отака й могутність хрестоносців! Але я казав тобі розповісти, що ти там робив і чого добився. Ти кажеш, що бився там по-справжньому?
— Бився. Спочатку вони прийняли мене бундючно й недружелюбно, бо їм уже було відомо, що я бився з Ротгером. Може б, зі мною і трапилось яке-небудь лихо, але я мав листа від князя, та й пан де Лорш, якого вони шанують, боронив мене від їхньої злості. Але потім почалися учти та змагання, в яких мені бог поміг. Ви, мабуть, чули, що магістрів брат Ульріх полюбив мене і дав письмове розпорядження самого магістра, щоб мені віддали Дануську?
— Казали нам люди,— промовив Мацько,— що в нього лопнула попруга, а ти побачив це й не схотів на нього напасти.
— Еге ж. Я підняв списа вгору, і він мене відтоді полюбив. Ех, милий боже! Вони дали мені такі листи, що я з ними міг їздити від замка до замка й шукати. Я вже думав, що моєму горю — моєму нещастю настав кінець, а тепер от сиджу в цій дикій країні, в безнадії, в журбі та смутку, і що день, то мені тяжче...
Він замовк і з такою силою підкинув у вогонь трісок, що з головешок посипались іскри, і сказав:
— Бо якщо вона, нещасна, стогне десь у замку й думає, що я за неї забув, то хай би мене нагла смерть не минула!
В ньому, видно, стільки назбиралось болю, що він знову почав жбурляти тріски в вогонь, а Мацько й чех дивилися на нього й дивувались, бо не припускали, що він так любить Данусю.
Заспокойся! — вигукнув Мацько.— Розкажи краще, як воно було з тим листом? Невже комтури не хотіли виконати наказу магістра?
Заспокойтеся, пане,— сказав чех,— бог дасть вам втіху і, може, незабаром.
На очі Збишкові набігли сльози, але він трохи заспокоївся і сказав:
Відчиняли мені, виродки, замки і в'язниці. Був я скрізь, шукав! Але почалася війна, і війт фон Гейдек у Гердавах сказав мені, що під час війни мають чинність інші закони, а охоронні листи, видані в мирний час, не дійсні. Я одразу викликав його на двобій, але він не прийняв виклику й наказав вигнати мене з замка.
А в інших місцях? — спитав Мацько.
Скрізь те саме. В Кролевці комтур, начальник гердавського війська, навіть не схотів читати магістрового листа, кажучи, що війна є війна і щоб я забирався геть, поки голова ціла. Розпитував і в інших місцях — скрізь те саме.
Тепер я розумію,— промовив старий рицар.— Ти побачив, що нічого не можеш зробити, і приїхав сюди, де може трапитись нагода хоч помститися.
Еге ж,— відповів Збишко.— Думав також, що наберемо полонених та здобудемо кілька замків, але ці люди не вміють здобувати замків.
— Ех, як прийде князь Вітольд, тоді буде інакше, — Дай боже!
— Він прийде. Я чув при мазовецькому дворі, що прийде, а може, разом з ним і польський король з усім військом.
Дальшу розмову їм перебив Скірвоїлло, який несподівано виринув з темряви і сказав:
— Вирушаємо в похід.
Почувши це, рицарі швидко посхоплювались; а Скірвоїлло наблизив до них свою величезну голову і сказав притишеним голосом:
Є новини: до Нового Ковна йде підкріплення. Два рицарі ведуть кнехтів, женуть худобу й везуть харчі. Ми їх перехопимо.
Отже, нам треба перейти Німан? — спитав Збишко.
Так. Я знаю брід.
А в замку знають про підкріплення?
— Знають і вийдуть назустріч, на них ударите ви. І він почав пояснювати їм, де вони повинні зробити
засідку, щоб несподівано вдарити на тих, котрі виступлять із замка, йому хотілось одночасно влаштувати дві битви й помститись за останню поразку, що могло вдатися тим легше, що після останньої перемоги ворог почував себе зовсім безпечно. Скірвоїлло вказав їм місце й час, коли вони повинні були прийти, а решту полишив на їх мужність і кмітливість. Серця їхні сповнились радістю, вони зрозуміли, що з ними розмовляє досвідчений і розумний воїн. Скінчивши розмову, Скірвоїлло сказав їм іти за ним і попрямував до свого нума, де його чекали князі і сотники-бояри. Там він повторив попередні накази й дав нові і, нарешті, приклавши до губів вирізану з вовчої кістки пищалку, так пронизливо засвистав, що цей свист почули в усьому таборі.
На цей звук біля пригаслих вогнищ одразу все заворушилось; то в одному, то в другому місці заскакали іскри, потім з'явились вогники, що розросталися й підіймалися з кожною хвилиною, а при їх світлі видно стало дикі постаті воїнів, що збиралися коло стосів зброї. Бір здригнувся і прокинувся. За хвилину з глибини лісу почулись вигуки конюхів, що гнали табуни до табору.
На ранок дійшли до Невяжі й переправились: хто верхи, хто тримаючись за кінський хвіст, хто на в'язці лози. Все відбувалося так швидко, що Мацько, Збишко, Глава й ті мазури, котрі прийшли сюди добровільно, дивувалися з спритності цих людей і аж тепер зрозуміли, чому ні бори, ні багна, ні ріки не могли стати перешкодою для литовських походів. Вийшовши з води, жоден не роздягнувся, не скинув кожуха або вовчої, шкури, а всі сушилися, підставляючи спини під сонячне проміння, так що від них ішла пара, немов із смолярні. Після недовгого відпочинку вони швидко рушили на північ. Пізно ввечері дійшли до Німана. Переправа через цю велику ріку, та ще збутнілу від весняної повені, була нелегка. Відомий Скірвоїллу брід місцями перетворився на драговину, так що коням довелося пливти більше ніж чверть стадії. На очах Збишка і чеха течія знесла двох людей, яких вони марно намагалися врятувати, бо через темряву та бурхливу течію швидко втратили їх з очей, а потопаючі не насмілились кричати про порятунок, пам'ятаючи наказ вождя, щоб переправа відбулася в цілковитій тиші. Всі інші щасливо дісталися до протилежного берега, на якому просиділи без вогню до ранку.
Як тільки почало світати, військо розділилося на два загони. З одним Скірвоїлло пішов в глиб країни назустріч тим рицарям, котрі вели підкріплення до. Готтесвердера, другий Збишко повів назад до острова, щоб перехопити військо, яке мало вийти назустріч. На небі займався погожий ясний день, а внизу бір, луги та. кущі були повиті густим туманом, який закривав від очей далину. Для Збишка і його людей це була сприятлива обставина, бо німці, йдучи від замка, не могли побачити їх здалека і вчасно ухилитися від бою. Молодий рицар був незмірно радий цьому і говорив до Мацька, що їхав поруч:
— В такому тумані легше зіткнутись, ніж побачити один одного, дай боже тільки, щоб він не розійшовся хоч до полудня.
Сказавши це, він поскакав наперед до сотників, щоб дати їм наказ, але незабаром повернувся і промовив:
— Скоро вийдемо на шлях, який іде від перевозу навпроти острова в глиб країни. Там заляжемо в гущавині й будемо їх чекати.
— Звідки ти знаєш про шлях? — запитав Мацько,
— Від тутешніх хлопів, яких у моєму загоні є кільканадцять. Це вони і проводять нас скрізь.
— А далеко від замка й від острова ми заляжемо? — За милю.
Це добре, бо коли б було ближче, вони могли б кинути на допомогу з замка кнехтів, а так не тільки не встигнуть, а й крику не почують.
Я вже про це подумав.
Подумав про одне, то подумай і про друге: якщо ті хлопи люди надійні, то вишли двох або трьох наперед, щоб перший, хто побачить німців, негайно дав нам знати.
І це вже зроблено.
Тоді скажу тобі ще щось. Накажи одній або двом сотням людей, щоб вони, як почнеться бій, не встрявали в нього, а відрізали дорогу до острова.
Це зроблено насамперед! — відповів Збишко.— Німці влізуть наче в пастку або в кліщі.
Почувши це, Мацько доброзичливо глянув на небожа.