А Антон Пафнутійович пішов з учителем у флігель. Ніч була темна. Дефорж освітлював дорогу ліхтарем, Антон Пафнутійович ішов за ним досить бадьоро, притискуючи зрідка до грудей потайну торбину, щоб переконатися, чи гроші його ще при ньому.
Прийшовши у флігель, учитель засвітив свічку, і обидва почали роздягатись; тимчасом Антон Пафнутійович походжав по кімнаті, оглядаючи замки й вікна і похитуючи головою при цьому невтішному огляді. Двері замикались самою засувкою, на вікнах не було ще подвійних рам. Він спробував було жалітись на те Дефоржу, але знання його французької мови були надто обмежені для такої складної розмови; француз його не зрозумів, і Антон Пафнутійович змушений був залишити свої скарги. Ліжка їх стояли одне проти одного, обидва лягли, і вчитель погасив свічку.
— Пуркуа ву туше, пуркуа ву туше*,—закричав Антон Пафнутійович, відмінюючи сяк-так російське дієслово тушу на французький лад.— Я не можу дормір* у темряві.— Дефорж не зрозумів його вигуку і побажав йому доброї ночі.
— Проклятий бусурман,— пробурчав Спицин, кутаючись у ковдру.— Треба йому було свічку гасити, йому ж гірше. Я спати не можу без світла.— Мусьє, мусьє,— продовжував він,— же ве авек ву парле*.— Але француз не відповідав і незабаром захропів.
— Хропе бестія француз,— подумав Антон Пафнутійович,— а мені так сон і в голову не йде. Так і дивись, щоб злодії не ввійшли у відчинені двері або не влізли у вікно — а його, бестію, і гарматами не добудишся.— Мусьє! а мусьє!— дідько б тебе забрав.
Антон Пафнутійович замовк, втома і винні пари потроху перемогли його боязливість,— він почав дрімати, і незабаром глибокий сон опанував його цілком.
Дивне готувалось йому пробудження. Він почував крізь сон, що хтось тихенько сіпав його за комір сорочки. Антон Пафнутійович розплющив очі і при блідому світлі осіннього ранку побачив перед собою Дефоржа: француз в одній руці тримав кишеньковий пістолет, а другою відстібав заповітну торбину. Антон Пафнутійович обмер.
— Кесь ке се, мусьє, кесь ке се*?—вимовив він тремтячим голосом.
Тихше, мовчіть,— відповів учитель чистою російською мовою,— мовчіть або ви пропали. Я Дубровський.
РОЗДІЛ XI
Тепер попросимо в читача дозволу пояснити останні події повісті нашої попередніми обставинами, які не встигли ми ще розповісти.
На станції ** в будинку доглядача, про якого ми вже згадали, сидів у кутку проїжджий, з виглядом смиренним і терпеливим — що видає різночинця або іноземця, тобто людину, яка не має голосу на поштовому тракті. Бричка його стояла на подвір'ї, ждучи підмазки. В ній лежав маленький чемодан, убогий доказ не дуже великого достатку. Проїжджий не просив собі ні чаю, ні кофію, поглядав у вікно і посвистував на велике незадоволення доглядачки, що сиділа за перегородкою.
— От бог послав свистуна,— говорила вона впівголоса,— як посвистує, щоб він луснув, окаянний бусурман.
— А що?—сказав доглядач,— що за біда, нехай собі свистить.
— Що за біда?—заперечила сердита дружина.— А хіба не знаєш прикмети?
— Якої прикмети? що свист гроші виживає. Ет! Пахомівно, в нас хоч свисти, хоч ні: а грошей усе нема та й нема.
— Та відпусти ти його, Сидоровичу. Охота тобі його держати. Дай йому коней, та хай і забирається він до дідька.
— Підожде, Пахомівно; на стайні всього три тройки, четверта відпочиває. Так і дивись, наспіють хороші проїжджі; не хочу своєю шиєю відповідати за француза. О, так і є! Ось мчать. Еге-ге, та як швидко; чи не генерал?
Коляска зупинилась біля ґанку. Слуга зіскочив з козел, відкрив дверцята, і через хвилину молодий чоловік у військовій шинелі і в білому картузі зайшов до доглядача — слідом за ним слуга заніс шкатулку і поставив її на вікно.
— Коней,— сказав офіцер владним голосом.
— Зараз,— відповів доглядач.— Будь ласка, дайте подорожню.
— Нема у мене подорожньої. Я їду в сторону... Хіба ти мене не впізнаєш?
Доглядач заметушився і кинувся підганяти ямщиків. Молодий чоловік почав ходити сюди й туди по кімнаті, зайшов за перегородку і спитав тихо у жінки доглядача: хто цей проїжджий.
— Бог його знає,— відказала жінка,— якийсь француз. Ось уже п'ять годин, як чекає коней, та все свище. Набрид, проклятий.
Молодий чоловік заговорив з проїжджим по-французьки.
— Куди зволите ви їхати?—запитав він.
— В найближче місто,— відповів француз,— звідти поїду до одного поміщика, який найняв мене заочно учителем. Я думав, що сьогодні буду вже на місці, але пан доглядач, здається, вирішив інакше. В цій землі важко дістати коней, пане офіцер.
— А до кого з тутешніх поміщиків улаштувались ви? — запитав офіцер.
— До пана Троєкурова,— відповів француз.
— До Троєкурова? хто такий цей Троєкуров?
— Ma foi, mon officier...* я чув про нього мало хорошого. Кажуть, що він пан гордий і свавільний, жорстокий в поводженні з своїми домашніми — що ніхто не може з ним ужитися, що всі тремтять, коли згадують його ім'я, що з учителями (avec les outchitels) він не церемониться і вже двох засік до смерті.
— Невже! і ви зважились піти на службу до такого страховища.
— Що ж робити, пане офіцер. Він пропонує мені добру платню, 3000 карбованців у рік на всьому готовому. Можливо, я буду щасливіший за інших. У мене старенька мати, половину платні відсилатиму їй на прожиття, з решти грошей за п'ять років можу збити маленький капітал, достатній для майбутньої моєї незалежності — і тоді bonsoir*, їду в Париж і пускаюсь у комерційні справи.
— Чи знає вас хто-небудь у домі Троєкурова?—спитав він.
— Ніхто, — відповів учитель,— мене він виписав з Москви через одного з своїх приятелів, кухар якого, мій співвітчизник, мене рекомендував. Треба вам знати, що я готувався був не на вчителя, а на кондитера, але мені сказали, що у вашій землі звання вчителя значно вигідніше...
Офіцер замислився.
— Послухайте,— перебив він,— що якби замість цього майбутнього запропонували вам 10000 чистими грошима, з тим, щоб зараз же ви їхали назад до Парижа.
Француз подивився на офіцера з подивом, усміхнувся і похитав головою.
— Коні готові,— сказав, увійшовши, доглядач. Слуга підтвердив те ж саме.
— Зараз,— відповів офіцер,— вийдіть на хвилину.— Доглядач і слуга вийшли.—Я не жартую,—продовжував він по-французьки,— 10000 можу я вам дати, мені потрібна тільки ваша відсутність і ваші папери.— 3 цими словами він відімкнув шкатулку і витяг кілька пачок асигнацій.
Француз витріщив очі. Він не знав, що й думати.
— Моя відсутність... мої папери,— повторював він здивовано.— Ось мої папери... але ви жартуєте: для чого вам мої папери?
— Вам діла нема до того. Питаю, згодні ви чи ні? Француз, все ще не вірячи своїм ушам, подав папери свої молодому офіцерові, який швидко їх переглянув.
— Ваш паспорт... добре. Лист рекомендаційний, подивимось. Свідоцтво про народження, чудово. Ну, ось же вам ваші гроші, рушайте назад. Прощайте.
Француз стояв, як вкопаний. Офіцер вернувся.
— Я забув найважливіше: дайте мені слово честі, що все це залишиться між нами, ваше слово честі.
— Слово честі,— відповів француз.— Але мої папери, що мені робити без них?
— У першому місті заявите, що вас пограбував Дубровський. Вам повірять і дадуть потрібні свідоцтва. Прощайте, дай бог вам скоріше доїхати до Парижа і знайти матусю в доброму здоров'ї.
Дубровський вийшов з кімнати, сів у коляску і помчав.
Доглядач дивився у вікно, і коли коляска від'їхала, звернувся до жінки з вигуком: "Пахомівно, чи знаєш ти що? це ж був Дубровський".
Пахомівна прожогом кинулась до віконця, але було вже пізно: Дубровський був уже далеко. Вона почала лаяти чоловіка:
— Бога ти не боїшся, Сидоровичу, чому ти не сказав мені того раніше, я б хоч глянула на Дубровського, а тепер жди, щоб він знову заїхав. Безсовісний ти, безсовісний!
Француз стояв, як вкопаний.
Договір з офіцером, гроші, все здавалось йому сном. Але пачка асигнацій була тут у нього в кишені і красномовно підтверджувала дійсність незвичайної події.
Він вирішив найняти коней до міста. Ямщик повіз його ходою, і вночі дотягся він де міста.
Не доїжджаючи до застави, біля якої, замість вартового, стояла розвалена будка, француз звелів зупинитись, зліз з брички і пішов пішки, пояснивши знаками ямщикові, що бричку і чемодан дарує йому на горілку. Ямщик був так само здивований його щедрістю, як і сам француз пропозицією Дубровського. Але, зробивши з того висновок, що німець збожеволів, ямщик подякував йому щирим поклоном, і, не вважаючи за благо в'їхати до міста, подався у відоме йому веселе місце, господар якого був добре йому знайомий. Там пробув він цілу ніч, а другого дня порожньою тройкою повернувся додому без брички і без чемодана, з опухлим обличчям і червоними очима.
Дубровський, заволодівши паперами француза, сміливо з'явився, як ми вже бачили, до Троєкурова і оселився в його домі. Які б не були його таємні наміри (ми про них довідаємося згодом), але в його поводженні не виявилось нічого непохвального. Правда, він мало займався вихованням маленького Саші, давав йому повну волю байдикувати, і не дуже карав за уроки, які задавав тільки для форми, зате з великим старанням стежив за музичними успіхами своєї учениці і часто цілими годинами сидів з нею за фортепіано. Всі любили молодого учителя—Кирило Петрович за його сміливу моторність на полюванні, Марія Кирилівна за безмежне старання і несміливу уважність, Саша — за поблажливість до його пустощів, домашні за доброту і щедрість, очевидно, несполучну з його достатком. Сам він, здавалося, прив'язаний був до всієї сім'ї і вважав уже себе членом її.
Минуло близько місяця з дня його вступу в звання учителя до достопам'ятного святкування, і ніхто не підозрівав, що в скромному молодому французі таївся грізний розбійник, ім'я якого наводило жах на всіх навколишніх поміщиків. За весь цей час Дубровський не відлучався з Покровського, але чутки про розбої його не вщухали, завдяки винахідливій уяві сільських жителів, але могло трапиться і те, що ватага його продовжувала свої дії і в відсутність начальника.
Ночуючи в одній кімнаті з людиною, яку міг він вважати своїм особистим ворогом і одним з винуватців його бідування, Дубровський не міг утриматись від спокуси. Він знав про існування торбини і вирішив нею заволодіти. Ми бачили, як здивував він бідолашного Антона Пафнутійовича несподіваним своїм перетворенням з учителів у розбійники.
О 9-ій годині ранку гості, що ночували в Покровському, зібралися один за одним у вітальні, де кипів уже самовар, перед яким у ранковому платті сиділа Марія Кирилівна,— Кирило Петрович в байковому сюртуку і в туфлях випивав свою широку чашку, схожу на полоскальницю.