Великого болю він не відчував, було тільки млосно, і дуже пекло вище коліна, в холоші швидко мокріло. Якийсь час він нерухомо лежав так, до болю закусивши губу. В його свідомості вже не було страху, він пережив його трохи раніше, не було навіть жалю — було тільки дуже виразне, тверезе й наче не його, а чуже усвідомлення того, що це — кінець.
Позаду знову почулися голоси — мабуть, це йшли його вбивці, щоб узяти його, живого чи мертвого. Терплячи сильний біль у нозі й ледь переборюючи слабість, він піднявся на руках і сів. Поли його шинелі, валянки, рукава й коліна були геть виваляні в морозному снігу, на холоші вище коліна розпливалася мокра пляма. А втім, він не зважав на те, викинув із патронника смердючу стріляну гільзу й дістав новий патрон. Він знову виразно побачив трьох на схилі — один попереду, а двоє ззаду — не дуже впевнено вони спускалися в місячному мареві з пагорка вниз. Тоді він неквапливо витяг на снігу поранену ногу, улігся і ретельніше, ніж раніше, прицілився. Як тільки гул пострілу відлетів у далечінь, він угледів, що вони там, на схилі, швидко попадали, й одразу ж у нічній тиші забухали їхні постріли. Він зрозумів, що спинив їх, примусив залягти, і це викликало короткочасне задоволення. Розслабившись від болючого напруження, він схилився чолом на приклад. Від утоми вже не було сили стежити за ними чи ховатися від їхніх пострілів — він тільки тихо лежав, зберігаючи рештки своєї здатності стріляти ще. Ті ж почали по ньому бити з гвинтівок. Разів зо два він почув кулі — одна низько над головою дзикнула, друга вискнула десь коло ліктя, обдавши його обличчя снігом. Він не поворухнувся — хай б'ють. Якщо вб'ють, то й що ж! Але, поки живий, він не підпустить їх до себе.
Смерті в бою він не боїться — перебоявся вже за десяток найбезнадійніших випадків і не тремтів за своє життя, що давно не було для нього насолодою, а з якогось часу перестало бути й обов'язком. Важливо було жити, коли він був командиром в армії, коли в нього була сила, що давала йому можливість виконувати свій обов'язок, коли від його турбот і вміння залежало життя людей. А тепер він був сам, один і дбав тільки про себе. Правда, в їхньому партизанському житті це теж було важливо й нелегко — так дбати про себе, щоб не стати зайвим клопотом для інших. Таким, наприклад, як той взводний Жмаченко, що в січні так намучив усіх у Крижовськім лісі. Поранений осколком у живіт, він ледве скрипів, і вони дві ночі виносили його з-під носа німців, і тільки вибралися у безпечне місце, він помер.
Сотников більше за все боявся такої долі, але, здається, таки його обмине. Врятуватися, звичайно, не пощастить, зате він був при пам'яті й мав зброю — це головне. Нога вся дерев'яніла, від ступні до стегна, він уже не відчував і теплоти крові, якої, мабуть, стекло немало. Ті з пагорка після кількох пострілів поварилися трохи, й хтось із них там устав. Інші лежали, а він, цей один, швидко й жваво перебіг по схилу вниз. Його тінь темним клубком прокотилася кілька кроків і впала на снігу. Сотников потягся руками з гвинтівкою, щоб уперти приклад у плече, і відчув, як дуже заболіла нога. Боліло чомусь коліно та сухожилля під ним, хоча він відчував, що куля влучила вище, у стегно. Він стиснув зуби і повернувся трохи на лівий бік, щоб із правого зняти навантаження. У той час на пагорку майнула ще одна тінь — здається, вони там за всіма правилами воєнної тактики перебіжками наближалися до нього. Тоді він дочекався, коли піднявся третій, і вистрелив. Вистрелив навмання, приблизно — мушку і проріз погано було видно у півтемряві. У відповідь знову забахкали їхні постріли — цього разу багато, може, пострілів з десять, не менше. Зачекавши, поки вони стихли, він дістав з кишені нову обойму і перезарядив гвинтівку. Все ж патрони треба було заощаджувати, їх лишилося всього п'ятнадцять. — Певно, він уже довгенько пролежав так, почав дуже мерзнути, нога боліла все дужче; від холоднечі й від утрати крові його знову почало трусити. А ті, дострілявши, стихли, ніби пропали вночі — ніде не видно жодної постаті. Але він відчував, що навряд чи вони покинуть його тут — постараються взяти живого чи хоча б мертвого. І він подумав, що, може, вони до нього повзуть. А може, він уже погано бачить — від слабості в очах почали літати якісь метелики, стало млосно. І він злякався, що може знепритомніти, і тоді скоїться найгірше, чого він найбільше боявся в цій війні. Значить, останнє, на що він мусив спромогтися, хай через силу, хай найостаннішою часткою своєї можливості — не здатися живим.
Він помалу підвів голову — десь попереду в морозяній півтемряві майнуло щось дуже темне — здається, людина. Але незабаром він зрозумів, що це на вітрі метлявся перед стволом чорнобиль. Тоді він, пересилюючи біль, поворушив пораненою ногою, котру звела суцільна болюча судома, трохи зігнув її в коліні. Пальців на ступні він не відчував зовсім. А втім, чорт з ними, з пальцями, тепер вони були йому не потрібні. Друга його нога була здорова.
Часу, певно, минуло чимало, а може, й небагато — він утратив усяке відчуття часу. Турбувала найголовніша думка: не дати себе захопити зненацька. Гадаючи, що вони повзуть, і щоб трохи затримати їх, він перезарядив гвинтівку й знову вистрелив тричі в тому ж напрямку. Він чекав пострілів у відповідь, але пострілів чомусь не було, і він подумав, що, може, поліцаї заповзли десь у лощинку й поки що не бачать його. Тоді він теж вирішив скористатися зручним для себе моментом і важко перевалився на бік.
Намерзлий його валянок взагалі погано знімався з ноги, тепер його треба було скинути лежачи й тільки самими руками. Правою ногою він боявся поворухнути навіть — права була не помічниця. І він скорчився, напружився, до болю стиснувши зуби, й з усієї сили потягнув валянок. Перша спроба нічого не дала, тільки забрала більшу частку його невеликої сили. За хвилину він засопів, облився холодним потом і припинив свої намагання. Але, передихнувши трохи й огледівшись, ще з більшою рішучістю вчепився у валянок.
Він стягнув його після п'ятої чи шостої спроби і кілька хвилин не міг поворухнутися на снігу. Він лежав на боці з валянком у руках, поки думка про близьку небезпеку не пробудила його. Боячись запізнитися, він кинув на сніг валянок і підвів голову. Здається, попереду не було нікого. Тепер хай біжать — він готовий був порішити з собою, варто лише уперти в підборіддя ствол гвинтівки і пальцями ноги натиснути спуск. І він порадувався тихою злою радістю, що все-таки виходило не по-їхньому — по його. Але в нього було ще дві обойми патронів — ними він дасть свій останній бій. Він підвівся вище — десь-таки вони мусять бути, не крізь землю ж провалилися.
Чомусь їх не було поблизу. Чи то він уже погано бачив уночі? А втім, ніч потемнішала, здається, молодичок угорі десь зник, самі зірки крізь морозний серпанок мигтіли на небосхилі. Виходить, життя все ж скінчиться вночі, наодинці. Потім його, мабуть, завезуть у поліцію, роздягнуть, звичайно, і там закопають де-небудь на кінському могильнику. Братська могила, що колись лякала його, тепер була недосяжною мрією, майже розкішшю. Закопають, і ніхто не дізнається ніколи, хто лежить у тій ямі. Зрештою, все це дрібниці. В останню хвилину шкодувати йому не було за чим, хіба що не хотілося розлучатися зі своєю гвинтівкою, що славно й безвідмовно служила йому півзими. Ні разу не заїло, жоден її механізм не підвів при стрільбі, била вона на диво справно і влучно. Інші мали швидкострільні німецькі автомати, дехто носив СВТ — він же не розлучався з гвинтівкою, що дісталася йому випадково, але вже тоді врятувала йому життя. Сталося це в осінньому бою на роз'їзді, котрий вони атакували всією групою. Решта німців розбіглася, покинувши машини, але кілька чоловік не встигли втекти і сховалися за штабелем шпал, звідки відкрили вогонь із карабінів. Він упав неподалік од насипу, якраз на самій видноті, й німці почали бити по них мало не впритул. Одна куля прошила йому шинелю на плечі, друга вдарила збоку. Він осипав штабель автоматними чергами з "шмайсера", але черги ті мало що могли зробити німцям, захищеним рядами просмолених шпал. Правда, він зрозумів це вчасно й озирнувся: неподалік у канаві лежав із похиленою головою партизан, біля нього стирчав із Чорнобиля ствол гвинтівки. Сотников задки відповз до канави й переобзроївся. Варто було йому, добре прицілившись, послати туди п'ять куль, як німці вогонь припинили, і партизани побігли до будки. На тому роз'їзді вони спалили шість цистерн із пальним і висадили в повітря стрілки. Потім він побачив за штабелем двох убитих есесівців і наскрізь пробиті його кулями шпали, що й вирішило його вибір: "шмайсер" він оддав Микуличу, а собі узяв гвинтівку. Протягом усієї партизанської зими вона була його вірною заступницею й оборонницею. А тепер, мабуть, дістанеться якомусь п'янюзі поліцаєві, який буде стріляти в селах собак та збиватиме каганці з коминків. Гвинтівка була єдиним його жалем, все інше переболіло за страшні місяці війни. Але що ж… Там, де смерть звільняла від страждання, вона не була страшною — була сумною необхідністю, і тільки.
Почала мерзнути його боса нога, і він подумав, що не вистачало ще відморозити її — як тоді натиснеш на спуск? Пересилюючи біль і знемогу, він повернувся на снігу і раптом угледів на пагорку рух. Тільки рух не звідти до нього, а туди. Дві тіні, ледь помітні, розмиті зимовою півтемрявою, повагом сунули по схилу вгору. Вони вже були коло самої вершини, і він спершу не зрозумів, що там сталося. Але, очевидно, вони віддалялися: може, до саней або за допомогою, чи що? Це було так, він не міг помилитися, він бачив: вони пішли назад, до дороги. Але що ж тоді виходить? З таємною радістю в душі він ще боявся повірити, що вони лишили його. І знов же — він знав, що довго не протягне поранений на такому морозі в полі. Значить, ще гірше виходить, аніж раніше, коли тримали його в облозі. Тепер він залишався гинути повільно від утрати крові й від морозу. Ніби сердячись на них за такий поворот справи, а більше на свою безнадійність, він сяк-так прицілився і вистрелив.
І зразу ж він здогадався, що боявся даремно: неподалік з-під пагорка пролунав постріл у відповідь.