Навіщо вони тобі?
— Вони для мене, як для тебе сапа — працюю, — відповів він.
— Так, але у мене сапа одна.
Відтоді професор, проходячи мимо швейцарської, завжди розповідав мені щось про Туду. Сказати правду, він не був задоволений нею. Якось навіть зізнався мені:
— Вона така наївна… Уявляєте, що вона встругнула? Взяла зі столу списаний аркуш — роботу одного учня — і ним заткнула пляшку вина.
— Професоре, я ж попереджав, що це селючка.
— Воно то так, — вів своєї професор, — але вона непогане дівча, добре, слухняне, таке миле.
Миле дівча, як ото він її називав, ставало дівчиною, як усі інші. З першої ж платні почала вдягатися в приталені костюми і виглядала в них наче справжня синьйорина. Згодом придбала собі туфлі, сумочку з штучної крокодилячої шкіри. Також веліла обрізати собі косу — що таки шкода. Її щоки і далі рожевіли, мов яблучка, не блідли так швидко, як у дівчат, що народились у місті, —а це подобалося не тільки професорові.
Коли я вперше побачив її з отим жалюгідним Маріо, шофером синьйори в четвертого поверху, я зауважив:
— Дивись, щоб і тобі такого не було, як іншим!
— Учора він возив мене на Монте-Маріо, — відповіла вона.
— А потім?
— Приємно кататись у машині... А ще він он що мені подарував! — Вона показала білу металеву шпильку зі слоником, що їх повно на Кампо ді Фйорі.
— Ти, нетямо, не знаєш, що він хоче піддурити тебе, — застеріг я її.—Інакше б не возив на машині. А якщо синьйора довідається, він матиме на горіхи. Отож будь обережна!
Через кілька тижнів у швейцарську зайшов професор, відкликав мене убік і пошепки запитав:
— Слухай-но, Джованні! Туда — дівчина чесна?
— Чесна, професоре, тільки наївна, — запевнив я.
— Ось що... — мовив він задумливо, — у мене зникло п'ять цінних книг... І мені б не хотілось...
Тут я заперечив, що це не могла зробити Туда, і книги, певне, знайдуться. Професор замислився, а тоді запевнив, що надалі буде пильнувати за нею.
Якось увечері бачу — Туда заходить у ліфт з Маріо. Він сказав, що має піднятися на четвертий поверх за вказівками синьйори, але ж та більше як годину тому вийшла, а він цього не знав.
Я піднявся слідом за ними і пройшов прямо у квартиру професора. Так сталося, що вони тільки причинили двері, і я, увійшовши в передпокій, почув їхню розмову в кабінеті професора і збагнув, що таки не помилився. Потихеньку ступаю далі. І що ж бачу? Маріо, зіп'явшись на драбину, приставлену до книжкової полиці, тягнувся аж під стелю до книг, а вона, рожевощока брехуха, притримувала її і гукала:
— Оту гарну, велику... В шкіряній оправі!
Я не витримав і вигукнув:
— Як я вас гарно застукав! Молодці, нічого не скажеш!
А я ще не вірив професорові!
Чи ви бачили коли кота, як плюснути на нього з вікна відро води? Отак і Маріо, побачивши мене, кинувся в двері. Я тоді стільки наговорив їй, що інша б на її місці вдарилася б у плач, але не чочарка. Вона слухала мовчки, похнюпившись, а тоді сміливо звела очі:
— А хто в нього крав? Здачу, яку мені давали з покупок, я всю приносила... І не роблю так, як деякі кухарки, що, мовляв, переплатила за покупки вдвічі.
— Нещасна!.. А книжки? Це що — не крадіжка?
— У нього тих книжок і так багато!
— Багато чи мало, а тобі до них зась! І дивись, якщо я тебе ще раз спіймаю, то за тобою аж закурить!
Та їй мов горохом об стіну, вона ніяк не погоджувалася, що вона таки крала.
Через кілька днів, бачу, заходить вона у швейцарську з купою книг під пахвою:
— Ось я вам принесла книги професора, щоб ви не сварились на мене.
Я сказав, що це добре, а собі подумав, що дівчина таки непогана, а винен у всьому Маріо. Я пішов разом з нею, щоб покласти все на місце. Коли ми вже розгорнули пачку з книгами, зайшов професор.
— Ось, професоре, Туда повернула ваші книги! — кажу я йому. — Вона позичала їх своїй подрузі подивитися картинки.
— Ну, гаразд. Не будемо вже про це згадувати.
І як стояв, у капелюсі та пальті, він підійшов до книг, взяв одну, розгорнув і раптом вигукнув:
— Та це ж не мої книги!
— Як не ваші?
— Мої книги були з археології, — продовжував він, квапливо гортаючи інші томи, — а ці п'ять книг, до того ж розрізнені, з питань права.
— Що ти наробила, дозволь спитати? — обернувся я до Туди.
Вона рішуче запротестувала:
— Я взяла п'ять книг і п'ять принесла! Чого ще ви хочете! І дорожче заплатила, ніж мені дали за ті, що продала!
Професор був настільки вражений, що дивився з роззявленим ротом на мене і Туду, не можучи вимовити й слова. А вона торочила своє:
— Ось... В такій же оправі, ще й гарніші! І вага така ж... мені їх зважили. Тут чотири кіло сімсот, як і в тих.
Тут уже професор усміхнувся, щоправда, гірко:
— Але книги не зважують, як м'ясо. Книжка книжці не рівня. І що робитиму з цими, не доберу! Кожен том про щось інше! Та й іншого автора!
Туда ж не відступала:
— Було п'ять, і є п'ять... Ті в обкладинках, і ці в обкладинках... Більш я нічого не знаю...
Зрештою професор випровадив її на кухню, мовивши:
— Іди, годі вже! Не хочу псувати собі нерви!
Коли вже вона вийшла, він сказав:
— Неприємно... Дівчина вона непогана, але надто вже простакувата.
— Ви такої хотіли, професоре!
— Mea culpa[4], — погодився він.
Туда була в професора ще деякий час, поки підшукувала собі інше місце. Я згодом бачив її у нашому молочному магазині, де вона мила посуд. Кілька разів заходила й до нас, у швейцарську. Про той випадок з книгами ми не згадували, але вона сказала мені, що вчиться читати й писати.
ОБДУРИВ
Була п'ятниця, сімнадцяте число, але не в цьому річ. Одягнувшись, я взяв п'ятдесят тисяч лір, усе п'ятитисячними банкнотами, що їх мав віддати Оттавіо, засунув їх у кишеню штанів і вийшов з дому. П'ятдесят тисяч лір — то була частка Оттавіо в одному дільці з фальшивими коштовностями, яке ми разом провернули, і я вже тиждень зволікав з розрахунком. Чекаючи трамвая, я бентежився думкою, що маю віддати ці гроші, які б знадобилися і мені. Він-бо не ризикував нічим, обмежувався тільки тим, що він, метикуватий ювелір, постачав мене товаром. Весь же тягар я взяв на себе, ризикуючи потрапити за грати. Там, у каштановому скверику, я, певне, не виказав би його, і сам потрапив би у холодну, а він і далі спокійно працював би у своїй крамничці з вставленою в око лінзою. Ця думка мучила мене, і, сівши в трамвай, я таки вирішив не дати йому нічого. Але це означало б, що мені до нього, спритного ділка, хоч не потикайся, і я мусив би шукати когось іншого, може, ще гіршого від нього. І, зрештою, для такої чесної людини, як я, це означало б не дотримати слова, а такого ще не бувало. А все ж ой як не хотілось віддавати гроші. Я тримав їх у кишені і раз по раз мацав та ніжно погладжував. Як-не-як — п'ятдесят тисяч, і якби я їх віддав, погасив мій борг, у мене стало б на п'ятдесят тисяч менше.
Поки я отак міркував, хтось торкнув мене за лікоть: то був Чезаре, найбільший злидень, якого я знав ще з часів спекуляції сигаретами на чорному ринку. Він і лишився тим, як то кажуть, "найтеплішим другом", а може, й ще жалюгіднішим. На ньому було вилиняле полатане пальто, застебнуте на всі гудзики, але все одно було помітно його голу шию, без краватки та коміра сорочки. Довга патлата чуприна його була в якомусь пір'ї та пилюці, бо спав він у бараках. Він мене аж перелякав.
— Чезаре, що тут робиш? — збентежено спитав я.
— Зійдемо на хвилину, я хочу поговорити з тобою, — мовив він.
Чомусь на ті його слова у мене зажевріла надія знайти спосіб повернути гроші, що я винен Оттавіо. Я кивнув Чезаре і подався до виходу. Трамвай зупинився, ми зійшли; якраз перед сквериком неподалік від вулиці Вольтурно. Чезаре повів мене у самітне місце, потім зупинився і прошепотів:
— Є тисяча?
— Яка тисяча?
— Тисяча лір... Я вже два дні голодний.
— Браво, вчасно я тебе надибав. Я тільки й думав, де б подіти тисячу лір, — глузливо мовив я.
Він збагнув мою іронію і засмучено попросив:
— Тоді хоч поможи мені.
Я обережно поцікавився, про яку допомогу йдеться.
— Глянь сюди, — змовницьки прошепотів він.
Я опустив очі і на його долоні побачив блискучу монету зі стертими карбами та зображенням жінки.
— Допоможи продати цю римську монету... Гроші поділимо.
Я глянув на монету і вибухнув безпричинним сміхом.
— Це ж підробка... ти пропав, ох, ох, ох... фальшивка.
Я сміявся все нестримніше, а він, злющий, тільки дивився на мене.
— Цікаво б знати, чого ти регочеш? — озвався він нарешті.
Насміявшись, я промовив:
— Про це навіть не кажуть.
— Чому?
— Бо, голубе, навіть діти тепер розбираються у фальшивих монетах...
Пригнічений, він поклав монету у кишеню:
— То позич хоч двісті лір.
Я знову згадав Оттавіо та гроші, які мав віддати йому, і мені сяйнуло розрахуватися з ним. Зрештою, чи не щодня газети повідомляють про людей, що клюнули на гачок фальшивомонетників. Чом би й нам не поталанило?
— Мені жаль тебе, — сказав я Чезаре, — і хочу допомогти тобі... але за умови; якщо тебе застукають, ти мене не знаєш... Я чесний синьйор, якому подобаються римські монети... У мене є гроші... глянь. — Може, через марнославство, я витяг з кишені пачку банкнотів і помахав у нього перед носом. — Ось вони, а ти, коли щось, шахрай... а я ошуканий... Зрозумів?
— Зрозумів, — відразу погодився Чезаре.
Вже певний себе, я вів далі:
— Давай тепер погодимо... Яку ціну придумаємо?
— Тридцять тисяч.
— Ні, це замало, хоча б шістдесят... З них сорок тисяч беру собі, а ти — двадцять... Згода?
— Може б, навпіл?
— Тоді шкода й мови.
— Гаразд, нехай буде двадцять.
— Давай поміркуємо, як це зробити, — провадив я, — ти чорнороб... працював у котловані на будові нової станції, і... знайшов цю монету, взяв її собі... Гаразд?
— Гаразд.
— А потім нагодився я, кажу, що це дорога штука... Треба тільки придумати ім'я римського імператора... Яке?
— Нерон.
— Ні. Нерона ні, бачиш, який ти нетяма... Перон... Його всі в Римі знають. Когось іншого.
Чезаре пошкрябав підборіддя.
— Я знаю тільки Нерона... Інших не знаю.
— Але ж, — мовив я, — їх було принаймні сотня... Веспасіан, наприклад, той з Веспасіанів. Невже не знаєш?
— Ах, так, Веспасіан. Пригадую.
— Але Веспасіан не підійде... Ще засміють... А що там написано на твоїй монеті... Дай-но сюди!
Він дав мені її, і я придивився: літери були, але нечіткі, і годі щось розібрати.