Сторож

Альберто Моравіа

Я полюбляю самотину, бо люди кепкують з мене за мої окуляри, жіночий голос та за те, що я, коли хвилююсь, заїкаюсь. Отож, коли одна фірма запропонувала мені сторожувати склад на двадцятому кілометрі від Саляріа, я відразу погодився. Склад містився у вибалку серед зелених та обдертих пагорбів. Уявіть собі запорошений, без рослинності прямокутник у долині, обнесений новим цегляним муром, до якого тулилось чимало довгих приземкуватих бараків, а посередині крива бочка під прогнутою ринвою. У бараках було всього потроху — мішки з цементом, труби, черепиця, бочки з смолою, балки, цегла. Один барак був мені за житло — дві, без меблів, кімнати, ліжко, стіл та кілька стільців. Здавалося, наче сидиш серед поля просто неба, далеко від світу, але досить зійти на один із пагорбів, як побачиш неподалік і праворуч Саляріа з її пишними платанами в білих цятках, а трохи нижче рекламний щит "Остерії мисливців", де я столувався. Мені видали пістолет з кількома обоймами патронів та рушницю, з якою я інколи ходив на перепілок. Одне слово, ніхто до мене не заглядав і тільки й роботи було мені, що ті обходи.

Чотири місяці я просторожував без пригод. Та одного вечора хтось постукав у двері. Я вийшов одчинити з думкою, що то хто-небудь із фірми, аж дивлюся — переді мною стоять двоє чоловіків та жінка. Одного з чоловіків я знав добре, його звали Рінальді, він шоферував на будівництві, де я перед цим працював. Він один не кпив з моїх окулярів та голосу, і сам був протилежністю мені: я злидень, а він собі пан, гарний, ставний, чорнявий, дужий; я непоказний, жінкам не подобався, а в нього їх було, скільки бажав. Може, саме тому, що він такий несхожий на мене, я і хотів скидатися на нього, він любив мене. З ним була жінка, на ім'я Емілія — мала, кругленька, з блідим довгобразим лицем, великими й безживними сірими очима, ротом трошки задертим вгору, і вся наче посміхалась. Другий чоловік, із околиць Монтеротондо, звався він Теодоро, з рудим кучерявим волоссям, жовтими котячими очима, гострим носом та синюватими щоками, так начеб йому постійно дув холодний вітер в обличчя.

Рінальді сказав, що хоче зі мною поговорити, і я запросив його до себе в барак.

— Вінченцо, — мовив він, пригостивши мене сигаретою, — у нас тут е одне діло, в якому і ти можеш підробити без особливих зусиль... отут-таки.

Я тільки витріщив очі, а він, підбадьорений моїм мовчанням, пояснив: вони мають велику партію товарів, поцуплену, скажемо так, в одній крамниці, і я мав би приховати оте все в якомусь бараці, а через деякий час повернути їм, за те вони не обійдуть і мене.

Мене аж у жар кинуло від тієї пропозиції, але відмовити я не міг: Рінальді був мені ніби брат.

— Рінальді, адже я сторож, чи не так? — невпевнено мовив я.

— Авжеж.

— То я хочу ним і залишитись.

— Що ти цим хочеш сказати?

— А те, що ви робіть, як знаєте. Лишайте в бараці свій крам, ідіть, приходьте... я нічого не відаю, нікого не бачив і вас не знаю... А якщо трапиться, що вас питатимуть, кажіть, що вперше бачите... Я нічого не знав, що ви тут поклали.

Вони здивовано похитали головами, а Теодоро майже погрозливо мовив:

— Але ти пильнуй того добра... Нехай так, ми не знаємось...

Рінальді урвав його;

— Ти не знаєш Вінченцо. Облиш його.

— Я сторож, отож сторожуватиму й ваше добро, — відповів я.

Теодоро ж не вгамовувався:

— Ти не бійся... Ми тебе не скривдимо.

А я йому на те:

— Ти, чоловіче, не турбуйся. Мені од вас нічого не треба.

Одним словом, ми домовились. Рінальді вийшов і через кілька хвилин в'їхав вантажною автомашиною. Скинули ті речі в барак, за якісь бочки — я навіть не бачив, що там, але вони казали, ніби тканини. Перед від'їздом Емілія глянула на мене, як здалося, вдячно, і це було все, що я мав від них.

Після того вони приїжджали ще кілька разів, разом з Емілією. Сигналили, я хутенько відчиняв браму, вони скидали крам і забирались. Я не хотів їхніх затримок, тож, поки вони вивантажувались, сидів, зачинившись, у бараці. З тим Теодоро я не ладнав — він завше вівся зухвало, і я не переносив його. Але Емілія посміхалась мені і все знаходила ласкаве слово. Якось вона сказала:

— А ти не нудьгуєш тут?

— Я вже звик, — відповів я.

Якось я розгорнув газету і побачив там повідомлення про арешт Теодоро, Рінальді та ще багатьох. У газеті їх називали бандою "пролаз", бо вони пролазили через діру в стіні із сусідньої крамниці. Іноді вони забиралися з підвалу, але все одно пробивали Діру. Газета вмістила фото Рінальді, Теодоро та ще когось, з гострим підборіддям, без комірця, витрішкуватого. "Небезпечна зграя злочинців знешкоджена правосуддям" — так сповіщав заголовок. Але Рінальді, як водій, був менше причетний до цієї справи, а про Емілію, власне, й не згадувалось.

Була зимова пора, вночі періщив дощ, несамовитів вітер, складський двір розквасило, наче болото. Зненацька хтось постукав у двері. Відчинив — переді мною стояла Емілія. Але яка!? З великим животом, уже вагітна, гарне личко похнюплене, зодягнута в якесь дрантя, вся мокра, волосся позбивалося — бо ж дощило. Вона зайшла і, не кажучи й слова, подала мені записку від Рінальді. На клаптику паперу він писав, що вийде з в'язниці через рік, а поки лишає під мою опіку Емілію, платить за її утримання і довіряє мені й надалі стерегти речі, що лишились і повністю належали йому, бо спільники вже взяли свої пайки. Більш нічого в записці не було. Я подумав, що Рінальді впевнений у моїй прихильності до нього, і таки слушно, бо задля нього я ладен був на все.

Отож я сказав Емілії, що вона спатиме в моєму ліжку, а я із своїми подушками прилаштуюсь на долівці в іншій кімнаті. Так і почалось наше спільне життя під одним дахом.

Кілька місяців кожен, хто приходив на склад, міг подумати, що в мене є дружина, а я її чоловік і щасливий батько. На залитому сонцем складському дворі Емілія, закасавши рукави, прала й прополіскувала в ночвах своїми гарними пухкими руками мої сорочки. На шворках сохла розвішана білизна, а я собі сидів на табуретці проти сонця, погойдуючи на руках Емілину дитину, що, як і я, звалася Вінченцо. Неподалік нашого барака стояла маленька кухонька, що я сам змурував. Від неї несло запахом макаронної підливи. Я вже не ходив в остерію, бо ж Емілія мені й готувала.

Тож і кажу, що кожен, хто бачив мене, спокійну та всміхнену Емілію, яка, перемовляючись зі мною, прала білизну в ночвах, і те, як я забавляв немовля, прийняв би нас за щасливу сім'ю. А насправді ж батьком дитини був Рінальді, Емілія — його дружина, крам, схований у бараці, теж належав йому, і як ото я сторожував добро фірми, так само пильнував добра Рінальді з дитиною та Емілією на додачу.

Здавалось, я ніби одружився: Емілія була метка, я не відчував нестатків, маля росло спокійне, гарненьке. Єдина незручність була хіба та, що я з Емілією мусив говорити про Рінальді. Вона рахувала дні та місяці до його звільнення. І не тому, що мені було неприємно згадувати про нього; просто вона була йому дружиною, а я тільки приятелем.

І ще одне: здавалось, ніби на світі для неї не існує більше нікого, окрім нього. Якось увечері я сказав їй про це, а вона, мовби вперше завваживши, що і я людина, відтоді почала підколювати мене розмовами про любощі. Їй жарти, а я страждав, бо ж розумів добре, що вона подобається мені.

— У тебе є Рінальді, тож дай мені спокій, — нарешті не витримав я.

А вона одказала:

— Певно, що так, але ти йому щирий друг і не повинен ревнувати.

Однієї ночі я почув надворі якийсь гамір. Я встав, взяв пістолет і вийшов з барака. Ніч була ясна, місяць наче скупаний виблискував як те срібло. Чітко виднівся найменший камінчик й тінь, що він кидав, а також чорні пагорби на тлі безхмарного неба. Одне слово, було як удень, тож я відразу помітив, що хтось причаївся між двох бараків. Зненацька той хтось вийшов зі свого сховку, проказав:

— Прийми пістолет! Чи, може, вже не впізнаєш мене?

То був Теодоро, той, з Монтеротондо. Але ж як він змінився! В лахмітті, запалі щоки, зарослі рудуватою щетиною; витріщивши очі, як голодний вовк, вів промовив:

— Я приїхав забрати той крам. Вантажна машина і мої хлопці чекають за брамою.

Я відповів:

— То крам Рінальді.

Одне слово, ми засперечалися. Він спершу нахабно домагався свого, а потім запропонував дати йому половину того добра, але я відмовив. Ми стояли біля бочкн, і Емілія бачила все з освітленого віконця.

— Краще йди собі, не вводь мене в гріх, — порадив я.

— Що ж, піду, — одказав він і рушив до виходу.

Але я не спускав з нього очей, бо знав, то такий, що і ножем може шарнути. І справді, не зробив він і кількох кроків, як зненацька кинувся до мене. Я сахнувся назад і вистрілив. І що ви думаєте? Він метнувся до мене з безтямним обличчям та витріщеними, як у вовка, очима; в одній руці ніж, а другою схопив мене за руку, якою я взяв його за барки. Я вистрілив удруге, і він повалився на землю.

Уранці карабінери провели розслідування. Виявилося, що його вже раз судили, але він утік із в'язниці, і от тепер знову маєш. Фірма відзначила мене подарунком за те, що я так ревно пильнував її добра. А Емілії я сказав:

— Через Рінальді я спершу став злодієм, а тепер і вбивцею.

— Ти захищався, от і все, — відповіла вона.

Тоді я промовив:

— Це я сказав так, аби щось сказати. Я сторож і за всяких обставин мусив стріляти.

Так сталося, що того дня, коли Рінальді, вийшовши нарешті, приїхав забирати Емілію, дитину та тканини, фірма повідомила мене, що незабаром будівництво має згортатися. Отож усе кінчалось разом, і мені вже не треба буде сторожувати ні для фірми, ні для Рінальді. Якось опівночі він приїхав автомашиною, над вітровим склом якої були виведені білі літери: ЕМІЛІЯ.

Я сказав йому:

— Рінальді, ось тобі Емілія, така, яку ти мені довірив. Ось твій синочок, а в бараці твій крам. Усе на місці, можеш перевірити.

Він усміхнувся, радий, що знайшов свою Емілію та дитину, і промовив:

— Гаразд, Вінченцо. Я знав, що на тебе можу покластися...

Але мене охопило якесь двоїсте почуття — гніву і водночас смутку, і я, мало не зажурений, повторив:

— Рінальді, можеш перевірити. Все, що ти мені довірив, я зберіг і повертаю тобі.

Він хотів дати мені гроші, наполягав взяти у дарунок годинник, пропонував поїхати з ним до Рима, але я рішуче відмовився:

— Нічого не потрібно, я ж бо сторож...

1 2