І заглянула йому глибоко в очі, спершу пересвідчившись, що її кухоль уже порожній і що в ресторанному садочку більш немає відвідувачів.
Коли містер Беккет за всією формою повідомив її, що він насправді не Беккет, а Макхіт, власник відомих Д-крамниць, і що його наміррі цілком серйозні, місіс Пічем начебто не дуже здивувалась,— вона, видимо, сподівалася від нього чого завгодно,— і тільки ковзнула по ньому неуважним, замисленим, навіть, можна сказати, ухильним поглядом.
А, он як...— зітхнула вона байдуже.— Хоч би тільки чоловік мій, боронь боже, ні про що :не довідався. Бо в нього свої наміри щодо дівчини. Самі розумієте... В нього одне на язиці: "Все для дитини",— і це щира правда. Вчора він раптом привів якогось містера Кокса. Видно, дуже заможний чоловік. Ви не знаєте цього містера Кокса?
Макхіт знав містера Кокса. Хто ж у Сіті н§ знав його! Про приватне життя містера Кокса Макхіт нікого гарного сказати не міг. То був брудний розпусник. Хоч у МакхЬ тових намірах і переважали матеріальні міркування —* адже він саме був у скруті — та при згадці про Кокса його аж у серце шпигнуло. Він захопився Персиком дужче, ніж сам собі признавався.
~* Що ж тут можна вдіяти? — хрипко спитав він.
Та й я б хотіла це знати,— задумливо сказала місіс Пічем і зміряла Макхіта таким холодним поглядом, що його аж морозом усипало.— Сьогочасні молоді дівчата якісь такі несерйозні. У них голови повні романтичних ідей.
Ведучи її поміж залізними столиками до виходу, Макхіт устиг іще почути від неї, що, в усякому разі, треба тримати все в найсуворішій таємниці від містера Пічема. Того ж таки вечора він зустрів на вулиці саму Поллі, і вона дозволила йому трохи провести себе.
Його дуже здивувало, що вона йде по Олд-Оук-стріт у бік парку Міс, хоч того вечора мала бути на курсах хатнього господарювання.
Макхіт уже подумав був, що в неї десь там призначено побачення й що вона в парку намагатиметься відкараска-тись від нього. І справді, вона кілька разів зазирала в бічні алеї, але нічим не виявила бажання попрощатися. Вона навіть сіла з ним на лавочку серед кущів.
Поллі була дуже гарна в легкій сукенці й начебто зовсім спокійна. Треба сказати, що дівчина вона була висока, ставна, не якийсь там недоросток, не півпорції, а таки ціла порція.
Про Смайлза й Кокса Поллі й говорити не схотіла.
— Вечір занадто гарний для цього,— сказала вона й засміялась — їй, видно, здалося кумедним, що він знає про містера Кокса.
Коли настав час вертатись назад, він так і не дізнався нічого, але дещо між ними все-таки сталось. А проте він не почував себе щасливим: головного йона йому не дозволила. До того ж під сукнею вона не мала на собі майже нічого, і це було дуже не до вподоби містерові Макхіту, а ще дужче — те, що вона могла так легковажити курсами. Значить, там узагалі не перевіряють присутності учениць! Це навіяло йому похмурі думки.
Містер Пічем того вечора теж зміряв дочку допитливим поглядом.
Товариство експлуатації транспортних суден нарешті-таки опинилось перед катастрофою. Напередодні вибухла бомба.
Бомба
Пічем на подвір'ї сварив Ф'юкумбі.
Перші дні солдат, радий, що знайшов притулок, пунктуально виконував свої обов'язки й тримав собак-пово-дарів у належному стані.
Годівля тих собак була не зовсім простою справою: вони мусили мати якомога жалюгідніший вигляд, мало не здихати з голоду. Сліпому з гладким собакою-поводарем дуже важко сподіватись на щире співчуття. Люди, звичайно, поводяться в таких ситуаціях цілком інстинктивно; навряд чи хто придивляється до собаки, але якщо собака той ненароком буде добре вгодований, то якийсь внутрішній голос застерігатиме щедрих не кидати своїх грошей на вітер. Треба пам'ятати, що люди підсвідомо завжди шукають якоїсь зачіпки, щоб залишити свої гроші при собі. Добрий собака-поводар повинен трохи не падати від кволості, ї тому собак щодня зважували. Якщо вага відхилялась від установленої норми, вина падала на Ф'юкумбі.
Пічем саме провадив слідство й збирався з'ясувати, чи не знахабнів одноногий до того, що став фальшувати записи ваги в журналі, аби лиш не втратити свій шматок хліба, коли прийшов ресторатор із звісткою, що Кокс раптом з'явився на борту "Прекрасної Анни" й збив цілу бучу.
Вони зразу пішли вдвох у доки. І справді, в трюмі поміж драбин і малярів стояв Кокс, а біля нього знітився блідий Істмен, застиглим поглядом утупившись у високий темний борт.
Холодний погляд, що ним Кокс зустрів Пічема, пронизав його наскрізь:
— То оце одне з тих суден, які ви продали британському урядові?
Пічем за одну мить, здавалося, постарів на кілька років.
Усе це не було для нього громом з ясного неба. Він і раніше трохи побоювався, що в цій справі не все гаразд. Та й щодо Кокса не мав жодних ілюзій. Проте він не чекав такої бурі.
Кокс заявив, що "Прекрасна Анна" нікуди не годиться! Пічем відчував: тепер не варто заводити суперечку, казати, приміром, що це ж сам містер Кокс порекомендував їм купити ці судна. Він наперед знав: Кокс просто скаже, що він їх і в очі не бачив. А всі інші оглядали їх, і навіть при свідках!
У Пічемовій голові невиразно заблимав здогад, у якому папрямку розвиваються Коксові махінації (він із самого початку мав підозру, що в Кокса є свої окремі плани). Не на державу — на Товариство експлуатації транспортних суден насувається, мов страхітливий паровий коток, Коксова афера!
Подробиць, звичайно, ще не можна було розгадати. Містер Кокс іще не вважав, що настав час розкрити карти.
Він не захотів навіть розмовляти з компаньйонами, тільки окинув їх сповненим глибокої зневаги поглядом, крутнувся на одному підборі й пішов геть. Ззаду його костюм мав у цю хвилину ще дешевший і стандартніший вигляд.
Пічем теж не відчував ані найменшого бажання розмовляти зі своїми товаришами по нещастю про те, що тепер буде з ними. Він тільки немов звідкись іздалеку почув слова Істмена, що треба негайно викликати листом уельського фабриканта й фермера-вівчаря. Еге ж, вівчаря!.. Не промовивши й слова, Пічем теж пішов.
Увечері в нього почалась гарячка, й він з компресом на животі ліг у ліжко. Тієї ночі він уже не вставав. Нехай собі світло горить! Однаково платити за газ уже не буде кому!
Зранку він, насилу переставляючи ноги, мов тяжкохворий, поплентався в доки. Робітників він там уже не побачив. Роботу на "Прекрасній Анні" припинили — мабуть, за наказом Істмена. З цього було видно, як той оцінює їхнє становище.
Коли Пічем, повернувшись перед обідом додому (зовсім не для того, щоб пообідати!), почув, що про нього питали якісь двоє чоловіків, він вирішив, що то вже поліція шукає його. Як-не-як, а Товариство одержало завдаток від уряду! Але, розпитавшися, він зрозумів, що тр були тільки Істмен та викликаний з Уельсу фабрикант. Пічем був радий, що вони не застали його.
Іти в Коксову контору не було рації. Анемічна дівчина, коли в неї питали адресу маклера, робилась німа як риба. Але по обіді Пічем, вертаючись додому після марної спроби побачити хоча б Істмена, зустрів містера Кокса на Олд-Оук-стріт у товаристві своєї дочки.
Маклер здибав Поллі на вулиці й пішов з нею, хоч вон'а була й не дуже привітна до нього.
Він щось говорив про якісь цікаві фотографії, що їх неодмінно хотів показати їй. Вона не зовсім зрозуміла його. Він здавався їй несимцатичним.
Коли до них підійшов Пічем, Йокс зустрів його так, ніби між ними ніколи не було ані найменшої незгоди — простяг йому руку в рукавичці, а другою по-приятельському плеснув його по плечу і майже зразу попрощався.
За вечерею в містера Пічема голова обертом ішла від напливу думок.
Після вечері він вислав дружину, незважаючи на її бурчання, за двері й учинив Персикові допит.
З В. Брехт
65
Нагримавши на дочку як слід, він дізнався, що містер Кокс відкрив їй те, що так старанно приховував від компаньйонів,— свою адресу. Від запитання, нащо він дав їй ту адресу, містер Пічем утримався. Він вийшов до маленької темної контори й довго дивився невидющим поглядом у тьмяну вітрину.
Потім, квапливо написавши якогось листа, повернувся до їдальні й звелів Поллі негайно віднести того листа містерові Коксу.
Поллі дуже здивувалась: було вже пів на десяту. Проте вона наділа капелюшок і пішла до містера Кокса.
Містер Кокс був удома. Коли йому доповіли про якусь молоденьку дівчину, що принесла йому листа від свого батька й чекає на відповідь в одній з численних кімнат його помешкання, він зніяковіло поклав— на стіл серветку й хутенько вийшов.
Кокс жив удвох із сестрою, вельми рішучою маленькою жіночкою, що була про свого брата далеко не такої високої думки, як би він бажав, і зовсім не приховувала, як вона оцінює його моральні якості.
Брат завдавав їй чимало клопоту.
Він був дуже здібним комерсантом, та й погляди його на порядність у особистому житті нічим не відрізнялися від поширених серед його оточення поглядів. Він дотримувався переконання — його, треба сказати, поділяє дуже багато людей,— що між діловим і особистим життям є величезна різниця. В діловому житті безоглядно використовувати найменший шанс на виграш — це просто-таки обов'язок кожної людини; ним не можна нехтувати, так само як це можна викидати хоча б шматочок хліба, бо це дар божий. У житті ж особистому ніхто не має права наступати своєму ближньому на пальці. Отже, щодо цього Кокс мав цілком суворі принципи.
Та, на жаль, він не завжди мав силу їх додержувати. Між його поглядами на обов'язки джентльмена перед прекрасною статтю й поглядами його сестри не було ані найменшої різниці; точнісінько, як і сестра, ба навіть у тих самих словах засуджував він свої — на жаль, постійні — збочення в цій сфері. Він часто казав замислено: "Я не маю влади над самим собою..." Так би мовити, ні його сестрі, ні йому самому ні на мить не можна було спускати його з ока.
До того ж інтереси його були спрямовані, в соціальному плані, на дно.