Гілд зиркнув на годинник:
– Я відібрав у вас часу більше за ваших родичів. Не хочу набридати…
Я сів і зазначив:
– Здається, ми саме підійшли до вбивства?
– Так, впритул. – Він знову відкинувся на спинку дивана. – У п'ятницю, 23 грудня, десь близько двадцяти хвилин на четверту місіс Йоргенсен знайшла смертельно поранену дівчину. Важко сказати, скільки часу вона там пролежала, конаючи. Але відомо, що о пів на третю вона була ще жива і відповіла на телефонний дзвоник місіє Йоргенсен, так само як і на дзвонив Маколея близько третьої години.
– Я й не знав, що місіс Йоргенсен їй дзвонила.
– Це перевірено. – Гілд прочистив горлянку. – Ми нічого не підозрювали, але, ви розумієте, в процесі розслідування збирали факти й дізналися від телефоністки з "Котленда", що вона з'єднала місіс Й. із замовленим номером близько половини на третю.
– Про що ж говорила місіс Й.?
– Вона сказала, що дзвонить з метою дізнатися, де їй розшукати Уайнента. Джулія Вулф відповіла, що їй це невідомо, а місіс Й., вважаючи, що дівчина бреше і що їй, можливо, вдасться витиснути з неї правду при зустрічі, запитала, чи не можна їй зазирнути на хвилинку до Джулії, і та погодилась. – Він похмуро втупився в моє коліно. – Угу, вона туди прийшла і побачила… Службовці того будинку мебльованих кімнат не пригадують, щоб хтось заходив чи виходив з квартири Вулф, але це нічого не доводить. Будь-хто міг непомітно туди пройти. Пістолета не знайшли. Не було виявлено і слідів насильного удирання до квартири, все стояло на місці, нічого не порушено. Словом, ніякого натяку на пограбування. З пальця вбитої не зняли каблучку з діамантом, вартістю в кілька сотень, із сумочки не витягли тридцять з чимось доларів. Тамошні службовці знають і Уайнента, і Мореллі – обидва там часто бували, – одначе стверджують, що вже давно їх не бачили. Вікно, що виходить на пожежну драбину, було зачинене, на драбині ніяких свіжих слідів. – Він повернув руки долонями догори. – Ось, здається, і все.
– А відбитки пальців?
– З тих, що ми відшукали, деякі належать їй, деякі – прибиральницям.
– А що кажуть її друзі?
– Схоже, вона не мала друзів, близьких принаймні.
– А той – як його? – Нунгейм, що упізнав у ній коханку Мореллі?
– Він просто бачив її якось з Мореллі, а потім упізнав на фото в газеті.
– Що він за один?
– З ним усе гаразд. Ми про нього все знаємо.
– Якщо ви вже взяли з мене обіцянку нічого не приховувати, то невже самі її порушуватимете? – закинув я.
– Ну добре, – погодився Гілд, – тільки між нами: цей хлопець працює на наше управління.
– Он як.
Він підвівся:
– Як не прикро, але це все, що ми поки маємо. Може, у вас є щось додати?
– Ні.
Якусь мить він пильно розглядав мене.
– А якої ви взагалі думки про це?
– Чи то не обручка з діамантом була в неї?
– Носила вона її на пальці для обручок. А що?
– Можливо, це допоможе встановити, хто їй її подарував. Я сьогодні зустрічаюсь з Маколеєм. Якщо будуть новини, я вам зателефоную. Схоже, Уайнент непричетний, але…
– Отож-бо, що але, – доброзичливо прогарчав він, потис нам руки, подякував за гостинність і забрався геть.
– Я анітрохи не сумніваюсь, що своїми чарами ти примусиш будь-якого чоловіка вилізти заради тебе із власної шкіри, – закинув я Норі, – одначе не будь вже такою певною, що цей тип не водить нас за носа.
– Іншого я від тебе і не чекала, – відрубала вона. – Ти просто ревнуєш мене до поліцейських.
12
Лист Клайда Уайнента до Маколея, погано надрукований на звичайному папері і датований: 26 грудня 1932 року, Філадельфія, штат Пенсільванія, був уже важливим свідченням.
"Любий Герберте! – говорилося в ньому. – Я посилаю телеграму Ніку Чарлзу, який, як ти пригадуєш, працював на мене кілька років тому і зараз перебуває в Нью-Йорку, щоб він зв'язався з тобою стосовно жахливої загибелі бідної Джулії. Прошу тебе (наступний рядок був повністю забитий літерами "м" та "х", так що вчитати його було годі) умовити його розшукати вбивцю. Скільки б це не коштувало – заплати йому!
Окрім того, що тобі самому відомо, перекажи йому й такі факти. Не знаю, чи варто розкривати їх поліції, але йому видніше – хай робить, як вважає за потрібне, я цілком покладаюся на нього. Мабуть, краще за все – покажи йому цей лист, а тоді ретельно його знищи.
Ось ці факти.
Коли я зустрівся з Джулією у вівторок ввечері, щоб забрати 1000 доларів, вона оголосила, що хоче залишити роботу. Сказала, мовляв, протягом довгого часу почуває себе зле, і лікар давно вже їй радить кудись поїхати відпочити, а що тепер, після смерті дядька, вона отримала спадщину, то може собі це дозволити. Ніколи раніше вона не скаржилась на здоров'я, тож я вирішив, що вона просто приховує справжню причину, і стаз домагатися пояснень, одначе вона вперто твердила те саме. Про її дядька, який дихав на ладан, я теж нічого не знав. Вона сказала, що це був дядько Джон із Чікаго. Гадаю, що в разі потреби легко перевірити її слова. Відмовити її я не зумів – вона мала лише допрацювати до кінця місяця. Схоже, вона була чимось схвильована чи перелякана, хоч і заперечувала це. Спершу її намір піти дуже мене засмутив, але потім я заспокоївся, бо чудово знав Джулію і вирішив, що вона просто мене дурить.
Тепер друге, про що б я хотів розповісти Чарлзу. Що б там про нас не плескали язиками і що б не було між нами раніше, ми з Джулією ("зараз" було легко забите літерою "х") залишалися до її вбивства – і понад рік до того – лише роботодавцем і секретаркою. Така була наша спільна угода.
Третє. Гадаю, слід розшукати Сіднея Келтермена, з котрим у нас виникло непорозуміння кілька років тому через досліди, що їх я зараз проводжу і що витікають з ідей, які, за словами Келтермена, я в нього вкрав. На мою думку, він такою мірою схибнутий, що міг у нападі гніву вбити Джулію, коли вона відмовилась сказати, де я.
Четверте і найголовніше: чи контактувала моя колишня дружина з Келтерменом? Звідкіля вона дізналася, що я проводжу саме ті досліди, в яких він колись мені асистував?
П'яте. Необхідно роз'яснити поліції, що мені нема чого повідомити їм про вбивство, тож хай кинуть мене розшукувати, бо це може призвести до завчасного обнародування моїх дослідів, які я вважаю дуже небезпечними на сьогодні. Найкращий шлях уникнути цього – якнайшвидше розкрити таємницю вбивства, чого я палко бажаю.
Час од часу я писатиму до вас, а якщо виникне нагальна потреба зв'язатися зі мною, то помістіть у "Таймі" таке оголошення: "Абнер. Так. Кролик".
Я відразу вийду на зв'язок.
Сподіваюсь, ви зрозуміли, як це важливо умовити Чарлза попрацювати на мене, оскільки він у курсі справи з Келтерменом і знає більшість з її учасників.
Щиро Ваш,
Клайд Міллер Уайнент".
Я поклав лист на письмовий стіл Маколея і зауважив:
– Надто загально. Не пригадуєш суть суперечки з Келтерменом?
– Що пов'язане зі змінами кристалічної структури. Я можу пошукати. – Маколей узяв до рук перший аркуш листа і насупився. – Він пише, що отримав від неї тисячу доларів того вечора. А я дав їй п'ять тисяч, бо, за її словами, саме стільки він зажадав.
– Чотири тисячі і є спадщиною дядька Джона? – припустив я.
– Схоже на те. От комедія! Ніколи не думав, що вона водить його круг пальця. Треба перевірити інші суми, що я їй передавав.
– Тобі відомо про її ув'язнення в Клівленді за шантаж?
– Ні. Що, справді?
– За свідченням поліції, вона була засуджена під ім'ям Роди Стюарт. Звідки її викопав Уайнент?
– І гадки не маю, – похитав він головою.
– Може, ти знаєш, де вона народилась, хто її родичі тощо?
Він знову заперечливо похитав головою.
– З ким вона була заручена? – поцікавився я.
– Я й не знав, що вона була заручена.
– Вона носила обручку з діамантом.
– Це для мене новина. – Він заплющив очі й замислився: – Ні, не пригадую навіть, щоб бачив обручку. – Поклавши руки на стіл, він посміхнувся до мене. – Чи є надія, що ти виконаєш його прохання?
– Слабка.
– Так я і думав. – Він торкнувся листа. – Ти знаєш тепер про його почуття не менше за мене. Що б могло змінити твою думку?
– Я не…
– Можливо, мені слід умовити його зустрітися з тобою? Я б міг сказати, що це єдиний спосіб…
– Я готовий поговорити з ним, – зауважив я, – якщо він буде відвертіший, ніж у листі.
– Тобто, – нешвидко спитав Маколей, – ти підозрюєш його у вбивстві?
– Мені нічого невідомо, – заперечив я. – Так само, як і поліції. Якщо вони навіть знайдуть його, то не зможуть заарештувати за браком доказів.
Маколей зітхнув:
– Важко бути адвокатом дурня. Я спробую переконати його, та боюсь, що нічого з того не вийде.
– А які його фінансові справи, хотів би я знати? Чи він так само міцно стоїть на ногах?
– Майже. Депресія, звичайно, його торкнулась, як і всіх нас, і тепер, коли виробництво завмерло, він не має відрахунків з плавки, а проте отримує свої 50 чи 60 тисяч щороку за патент пергаміну і звуковбирних матеріалів й, окрім того, має надходження з інших джерел, таких як… – Він затнувся і різко спитав мене: – Ти хвилюєшся, чи зможе він тобі заплатити обіцяну суму?
– Ні. Просто поцікавився. – Тут я згадав про інше: – А якісь інші родичі, окрім колишньої дружини й дітей, є в нього?
– Сестра, Аліса Уайнент. Але вже давно не розмовляє з ним – чотири чи п'ять років.
Я вирішив, що йдеться про тітку Алісу, до якої Йоргенсени не пішли на різдво.
– А чого вони посварились? – спитав я.
– Якось він дав інтерв'ю одній газеті, в якому зазначив, що на його думку, п'ятирічний план росіян не зречений на провал. Оце й усе, власне.
Я розреготався.
– То вони обоє…
– Вона ще більше ніж брат. Геть усе забуває. Коли Уайненту вирізали апендицит, вони з Мімі наступного дня поїхали в таксі до нього. З лікарні назустріч їм трапився катафалк. Міс Аліса зблідла і, схопивши Мімі за рукав, прошепотіла: "Послухай, люба, а якщо це повезли… як там його звати?"
– Де вона живе?
– На Медісон-авеню. Її телефон є в довіднику. – Він завагався. – Тільки я не думаю, що…
– Не збираюсь її турбувати.
В цю мить пролунав телефонний дзвоник. Маколей узяв трубку.
– Алло!.. Так, як… Хто?.. Так, так… – Він міцно стулив губи й вирячив очі. – Де? – Знову послухав. – Звичайно. А можна? – Подивився на годинник. – Домовились. До зустрічі в поїзді! – Поклав трубку. – Це був лейтенант Гілд, – повідомив він. – Уайнент зробив спробу накласти на себе руки в Аллентауні, штат Пенсільванія.
13
Коли я прийшов до "Пальме-клабу", Дороті з Квіном вже сиділи в барі.