І це в той час, як, воскресивши його, ти воскресиш його для корисного жит/гя, для доброчесності; простивши йому,— ти примусиш його палко кохати себе. Він мучиться своїм паскудним учинком, а ти, розкривши перед ним нове життя, простивши йому, даси йому надію і примириш його з самим собою. Він може вступити на посаду, набути чини. Нарешті, коли навіть він і не одужає, то вмре щасливий, примирений із собою, на руках твоїх, бо ти сама можеш бути при ньому в ці хвилини, певний твого кохання, прощений тобою, під покровом мирт, лимонів, під блакитним, екзотичним небом! О Зіно! Все це в руках твоїх! Усі вигоди по твоєму боці — і це все через заміжжя з князем.
Марія Олександрівна скінчила. Запала довгенька мовчанка. Зіна була невимовно схвильована.
Ми не беремося описувати Зінині почуття, ми не можемо їх угадати. Але, здається, Марія Олександрівна знайшла справжню дорогу до її серця. Не знаючи, в якому стані перебуває тепер доччине серце, вона перебрала всі випадки, в яких воно могло перебувати, і, врешті, здогадалася, що трапила на належну путь. Вона грубо торкалася до найболючіших місць Зіниного серця і, зрозуміло, не могла не виставити, за звичкою, благородних почуттів, котрі, звичайно, не засліпили Зіни. "Але невелике лихо, що вона мені не вірить,— думала Марія Олександрівна,— аби примусити її задуматися! Аби влучніше натякнути на те, про що не можна мені казати прямо!" Так вона думала й досягла мети. Ефект було справлено. Зіна жадібно слухала. Щоки її горіли, груди хвилювались.
— Слухайте, мамо,— мовила вона врешті рішуче, хоча раптова блідість на її обличчі ясно виявляла, чого варта була їй ця рішучість.— Слухайте, мамо...
Але в цю мить несподіваний шум, що долинув із передпокою, і різкий, крикливий голос, який питав Марію Олександрівну, змусив Зіну враз зупинитися. Марія Олександрівна схопилася з місця.
— Ой боже мій! — скрикнула вона.— Чорт несе цю сороку, полковницю! Та я ж її майже вигнала два тижні тому! — додала вона, мало не в розпачі.— Але... але неможливо тепер не прийняти її! Неможливо! Вона, напевно, з вістями, інакше не посміла б і очей появити. Це важливо, Зіно! Мені треба знати... Нічого тепер не треба нехтувати! Але яка я вам вдячна за ваш візит! — закричала вона, кидаючись назустріч гості, що входила.— Як це вам спало на думку згадати про мене, безцінна Софіє Петрівно? Який ча-рів-ний сюрприз! Зіна вибігла з кімнати.
РОЗДІЛ VI
Полковниця, Софія Петрівна Фарпухіна, тільки морально скидалася на сороку. Фізично вона швидше подобала на горобця. Це була маленька п'ятдесятирічна дама, з гостренькими очицями, в ластовинні та в жовтих плямах по всьому обличчю. На маленькому, висхлому тільці її, вміщеному на тоненьких міцних гороб'ячих ніжках, було шовкове темне плаття, яке завжди шуміло, бо полковниця двох секунд не могла пробути в спокої. Це була зловісна й мстива плетуха. Вона схиблена була на тому, що вона полковниця. З полковником у відставці, своїм чоловіком, вона дуже часто билась і дряпала йому обличчя. Опріч того, випивала по чотири чарки горілки вранці та по стільки ж увечері і до божевілля ненавиділа Ганну Миколаївну Антипову, що прогнала її минулого тижня з свого дому, як так само й Наталію Дмитрівну Паскудіну, що тому сприяла.
— Я до вас усього на хвилинку, mon ange,— защебетала вона.— Я й сіла марно. Я заїхала тільки розповісти, які чуда в нас діються. Від цього князя все місто просто ума тронулось! Наші пройди — vous comprenez!1 — його ловлять, шукають, тягнуть його назахват, шампанським поять,— ви не повірите! Не повірите! Та як це ви зважились пустити його від себе? Знаєте ви, що він тепер у Наталії Дмитрівни?
— У Наталії Дмитрівни? — скрикнула Марія Олександрівна, підхопившись на місці.— Та він же тільки до губернатора поїхав, а тоді, може, до Ганни Миколаївни, і то ненадовго!
— Еге ж, ненадовго, от і ловіть його тепер! Він губернатора дома не застав і до Ганни Миколаївни поїхав, дав слово обідати в неї, а Наташка, котра тепер не виходить від неї, затягла його до себе снідати до обіду. От вам і князь!
1 ви розумієте! (франц.)
— А шо ж... Мозгляков? Він же обіцяв...
— Дався вам цей Мозгляков! Хвалений ваш... Та й він з ними туди ж! Ось побачите, коли його в карти там не засадять, знов програеться| як торік програвся! Та й князя теж засадять; обдеруть,| як липку. А які вона речі розпускає, Наташка та! Вголос кричить, що ви зваблюєте князя, ну там... з певною метою,— vous comprenez? Сама йому торочить про це. Він, зрозуміло, нічого не розбирає, сидить, як мокрий кіт, та на кожне слово: "Авжеж! Авжеж!" А сама, сама! Вивела свою Соньку — уявіть: п'ятнадцять років, а все ще в коротенькому платті водить! Усе це тільки до колін, як можете собі уявити... Послали по цю сирітку Машку, та теж у коротенькому платті, тільки ще вище колін,— я в лорнет дивилася... На голови їм понадівали якісь червоні шапочки з пір'ям,— не знаю вже, що це зображає! — і під фортепіано змусила обох плюгавок танцювати перед князем козачка! Ну, ви знаєте слабість цього князя? Він так і умлів: "Форми,— каже,— форми!" В лорнетку на них дивиться, а вони витинають, дві сороки! Розпашілися, ноги вивертають, такий монплезір пішов, що люлі, та й годі! Тьху! Це — танець! Я сама танцювала з шаллю на випуску з благородного пансіону мадам Жарні,— то я благородний ефект справила! Мені сенатори аплодували! Там князівські та графські дочки виховувались! А це ж просто канкан! Я згоріла з сорому, згоріла, згоріла! Я просто не висиділа!..
— А... хіба ви сам" були в Наталії Дмитрівни? Адже ви...
— Так, вона мене образила минулого тижня. Я це прямо всім кажу. Mais, ma chère *, мені схотілося хоч у щілку подивитися на цього князя, я й приїхала. А то де ж би я його побачила? Поїхала б я до неї, коли б не цей хирний князько! Уявіть собі: всім шоколад подають, а мені ні, і весь час зо мною хоч би слово. Це ж вона умисне... Бодня отака! Ось я ж їй тепер! Але прощайте, mon ange, я тепер поспішаю, поспішаю... Мені треба неодмінно застати Акуліну Памфілівну і їй розповісти... Тільки ви тепер так і попрощайтеся з князем! Він уже більше в вас не буде. Знаєте — пам'яті ж у нього нема, то Ганна Миколаївна неодмінно до себе його перетягне! Вони всі бояться, щоб ви не той... розумієте? щодо Зіни...
Але, люба моя (франц.).
— Ouelle horreur!1
— Це вже я вам кажу! Ціле місто про це кричить. Ганна Миколаївна неодмінно хоче лишити його обідати, а далі й зовсім. Це вона на зло вам робить, mon ange. Я у двір до неї в щілку зазирнула. Така там метушня: обід готують, ножами стукотняву зняли... по шампанське послали. Поспішайте, поспішайте і перехопіть його на дорозі, коли він до неї поїде. Адже до вас першої він обіцяв обідати! Він ваш гість, а не її! Щоб з вас кепкувала ця пройда, ця каверзниця, ця сопля! Та вона підошви моєї не варта, дарма що прокурорша! Я сама полковниця! Я в благородному пансіоні мадам Жарні виховувалась... тьху! Mais adieu, mon ange!2 В мене свої сани, а то я з вами б разом поїхала...
Ходяча газета зникла. Марія Олександрівна затремтіла від хвилювання, але порада полковницина була цілком ясна й практична. Монатися не було чого, та не було й часу. Однак лишалися ще найголовніші труднощі. Марія Олександрівна кинулася до кімнати Зіни.
Зіна ходила по кімнаті туди й сюди, згорнувши навхрест руки, похнюпивши голову, бліда й розстроєна. В очах її стояли сльози; проте рішучість блищала в погляді, який вона звернула на матір. Вона квапливо сховала сльози, і саркастична усмішка з'явилася на устах її.
— Мамо,— сказала вона, випереджаючи Марію Олександрівну,— допіру ви витратили зо мною багато вашого красномовства, надмір багато. Але ви не засліпили мене. Я не дитина. Впевняти себе, що роблю подвиг сестри-жалібниці, не маючи до нього найменшого потягу, виправдувати свою ницість, яку чиниш з самого егоїзму, благородними цілями,— все це таке єзуїтство, яке не могло одурити мене. Чуєте: це не могло мене одурити, і я хочу, щоб ви це неодмінно знали!
— Але, mon ange!..— скрикнула сторопіла Марія Олександрівна.
— Мовчіть, мамо! Майте терпіння вислухати мене до краю. Хоч я цілком свідома того, що все це саме єзуїтство; хоч я цілком упевнена, що такий учинок вкрай неблагородний,— я приймаю вашу пропозицію повністю, чуєте: повністю, і заявляю вам, що готова вийти за кня
1 Який жах! (франц.)
2 Але прощайте, мій ангеле! (франц.)
зя і навіть готова допомагати всім вашим зусиллям, щоб змусити його одружитися зо мною. Навіщо я це роблю? — вам не треба знати. Досить і того, що я зважилась. Я зважилась на все: я подаватиму чоботи йому, я служницею його буду, я тагіцюватиму для його втіхи, щоб загладити перед ним мою ницість; я вживу всього на світі, щоб він не жалкував за тим, що одружився зо мною! Та взамін мого рішення я вимагаю, щоб ви одвер-то сказали мені: як ви це все улаштуєте? Коли ви почали так наполегливо говорити про це, то — я вас знаю — ви не могли почати, не мавши в голові якогось певного плану. Будьте відверті хоч раз за життя; відвертість — неодмінна умова! Я не можу зважитися, не знаючи ясно, як ви це зробите?
Марію Олександрівну так приголомшило несподіване рішення Зінине, що вона якийсь час стояла перед нею, німа й нерухома від подиву, і дивилася на неї у все око. Налагодившись воювати з упертим романтизмом своєї дочки, суворого благородства якої вона завжди боялася, вона раптом чує, що дочка цілком згодна з нею і ладна на все, навіть усупереч своїм переконанням! Отже, справа набувала незвичайної тривкості,— і радість заяскріла в очах її. *
— Зіночко! — вигукнула вона в захваті.— Зіночко! Ти плоть і кров моя!
Більше вона не могла нічого вимовити й кинулась обіймати свою дочку.
— Ой боже мій! Я не прошу ваших обіймів, мамо,— скрикнула Зіна з нетерплячою огидою,— мені не треба ваших захоплень! Я вимагаю від вас відповіді на моє запитання, та й годі.
— Але, Зіно, я ж люблю тебе! Я палко тебе кохаю, а ти мене відштовхуєш... Адже я про твоє ж щастя дбаю...
І щирі сльози заблищали в очах її. Марія Олександрівна справді любила Зіну, по-своєму, а цим разом, від удачі й від хвилювання, надзвичайно розчулилась. Зіна, попри деяку обмеженість свого справжнього погляду на речі, розуміла, що мати її любить, і — відчувала цю любов, як тягар.