Недавній винахід – діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення "рама"; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до "Дому Воке".
– Ну, пане Пуаре, – сказав музейний службовець, – як ваше дорогоцінне здоров’ярама? – І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: – Пані, ви чогось засмучені?
– Чи не час обідати? – гукнув Орас Б’яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. – Мій шлунок опустився usque ad talones[6].
– Надворі страшенна холодрама! – сказав Вотрен. – Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!
– Вельмишановний пане Вотрен, – сказав Б’яншон, – чому ви кажете "холодрама"? Це помилка, треба "холоднорама".
– Ні, – зауважив музейний службовець, – треба казати холодрама, бо кажуть – мелодрама.
– Ха-ха!
– А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, – вигукнув Б’яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. – Гей! Всі сюди! Гей!
Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..
– Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, – прошепотів Б’яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. – Я вивчаю зараз систему френології Галля, і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.
– Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? – спитав Вотрен.
– А хто з ним не зустрічався? – відповів Б’яншон. – Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв’яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.
– Це означає, мій молодий друже, – сказав Вотрен, пригладжуючи баки, – що
Троянда прожила, як всі троянди,
Один-єдиний день…
– Ага! Ось і знаменита супорама, – вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.
– Пробачте, пане, – заперечила пані Воке, – це суп з капустою.
Юнаки зареготали.
– Попався, Пуаре!
– Пуаретик попався!
– Два очка матусі Воке, – сказав Вотрен.
– Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? – спитав музейний службовець.
– Це, – відповів Б’яншон, – був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.
– Горіорама, – сказав художник, – бо нічогісінько не було видно.
– Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.
Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.
– Ну, що там? – уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. – Хліб, по-вашому, поганий?
– Навпаки, пані, – відповів Горіо, – хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.
– Як ви це взнали? – спитав Ежен.
– Видно з білості й смаку.
– Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, – мовила пані Воке, – адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.
– Візьміть тоді патент на цей винахід, – крикнув музейний службовець, – наживете силу грошей.
– Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, – озвався художник.
– Виходить, у вас не ніс, а реторта, – зауважив знову службовець музею.
– Ре?.. що? – спитав Б’яншон.
– Ре-шето!
– Ре-бро!
– Ре-мінь!
– Ре-зеда!
– Ре-сторан!
– Ре-ванш!
– Ре-гіт!
– Ре-порама!
Вісім відповідей пролунали з різних місць їдальні швидко, як постріл, і викликали тим більше сміху, що бідолаха Горіо недоумкувато дивився на пансіонерів, як людина, котра намагається зрозуміти чужу мову.
– Ре?.. – спитав він Вотрена, що сидів поруч.
– Реп’ях на голові, дідусю! – сказав Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з’їхав йому аж на очі.
Бідолашний старий, ошелешений цим раптовим нападом, на хвилину завмер. Крістоф, думаючи, що він кінчив їсти, забрав його тарілку, а Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку і стукнув нею об порожній стіл. Усі засміялися.
– Пане, – сказав старий, – це лихі жарти, і якщо ви дозволите собі ще такі речі…
– Ну, то що, татусю? – урвав його Вотрен.
– То колись ви дорого за це поплатитесь…
– На тім світі, чи не так? – сказав художник. – У тому темному куточку, куди ставлять неслухняних дітей!
– А що ж це ви нічого не їсте? – спитав Вотрен Вікторину. – Тато, мабуть, був невблаганний?
– Просто жах! – обурилась пані Кутюр.
– Треба його навернути на добрий розум, – сказав Вотрен.
– Мадмуазель, – зауважив Растіньяк, що сидів поруч з Б’яншоном, – може клопотатися про повернення плати за харчі, адже вона нічого не їсть. E! Е! Дивіться, як батько Горіо розглядає мадмуазель Вікторину.
Старий забув про їжу, втупивши очі в дівчину, на обличчі якої позначилася справжня мука, мука невизнаної дитини, що любить свого батька.
– Дорогий мій, – тихенько звернувся Ежен до Б’яншона, – ми помиляємося щодо батька Горіо. Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б’яншоне, я не жартую.
– Ця людина – медичний казус, – сказав Б’яншон, – я не заперечую. І коли він схоче, я можу його анатомувати.
– Ні, ти помацай йому голову.
– Еге! А що, як дурість у нього заразлива!
Другого дня Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій подався до графині де Ресто; дорогою він поринув у ті безрозсудно-легковажні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє життя лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, то страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися, і думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, малював собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він грунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в Па-ле-Рояль почистити чоботи й штани.
"Якби я був багатий, – думав він, розмінюючи сто су, взяті про всяк випадок, – то їхав би в кареті й міг би вільно віддатися думкам".
Нарешті він прийшов на Гельдерську вулицю і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, впевненої у майбутніх перемогах, він зустрів зневажливі погляди слуг, які бачили, що він пішки йшов дворами, і не чули торохтіння карети біля брами. Ці погляди були для нього тим дошкульніші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один із тих елегантних кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку заживати всіх паризьких утіх. Він сам собі зіпсував настрій. Висунуті в його мозку шухлядки, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались: він подурнішав. Чекаючи на відповідь графині, коли лакей пішов сповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою і, спершися ліктем на засувку, машинально дивився на подвір’я. Час тягнувся страшенно повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.
– Добродію, – звернувся до нього камердинер, – пані в своєму будуарі і дуже зайняті. Вони мені не відповіли, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.
Дивуючись страшній могутності челяді, спроможної одним словом засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, але несподівано влетів у кімнату, де стояли буфети, лампи, прилад для нагрівання купальних простирал; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на внутрішні сходи. Почувши приглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.
– Пане, до вітальні сюди, – сказав лакей з удаваною повагою, яка здається гіршою за глум.
Ежен так хапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюха, що мало не впав у воду. В цю хвилину в глибині довгого коридору, освітленого маленькою лампою, відчинилися двері, і Растіньяк раптом почув голоси графині де Ресто й батька Горіо, а потім звук поцілунку. Ежен вернувся до їдальні, пройшов через неї слідом за лакеєм і, опинившись у першій залі, став біля вікна – звідси було видно двір. Він хотів глянути на цього батька Горіо, упевнитись, чи це був справжній батько Горіо. Серце в нього калатало, він пригадував жахливі підозріння, які висловлював Вотрен. Лакей ждав його біля дверей вітальні, коли раптом звідти вийшов елегантний молодик і нетерпляче сказав:
– Я йду, Морісе. Скажіть графині, що я чекав на неї більше ніж півгодини.
– Цей нахаба, що, мабуть, користувався тут особливими правами, заспівав якусь італійську пісеньку, підійшов до вікна, біля якого стояв Ежен, – певно щоб подивитись на студента, а заразом і глянути на подвір’я.
– Може, пан граф будуть ласкаві зачекати ще хвилинку? Пані скінчили свої справи, – сказав Моріс, повертаючись у передпокій.
В цю хвилину батько Горіо, вийшовши з чорного ходу, з’явився на подвір’ї біля воріт. Старий розправив парасольку і хотів був її розкрити, не помітивши, що брама відчинилася, пропускаючи тильбюрі, яким правив молодик із орденом на грудях. Горіо ледве встиг відскочити, щоб його не задавили. Кінь злякався парасольки, рвонувся вбік і підлетів до ґанку. Молодик розгнівано повернув голову, глянув на батька Горіо і, перш ніж той вийшов, вклонився йому; цей поклін виражав повагу, яку змушені виявляти лихвареві, що буває потрібен, або нав’язану обставинами пошану до людини з заплямованою репутацією, якої потім соромляться. Батько Горіо добродушно відповів легким дружнім поклоном. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Захопившись своїми спостереженнями, Ежен не помітив, що він у вітальні не сам, і раптом почув голос графині.
– Ах, Максиме, ви уже йдете? – мовила вона тоном докору й легкої образи.
Графиня не помітила появи тильбюрі.