З Рольфом у селі вже радяться, як вирощувати овочі, а з Катаріною — як виховувати дітей (обоє ж бо такі розважливі, роботящі, правильні!), і настане ще, мабуть, день, коли вони з того невидимого плацдарму, де нагромаджують свій спокій, завдадуть удару... Ні, від Рольфа з Катаріною він не відмежується, але й поруки за них теж не даватиме.
Невже-таки Рольф чи Катаріна можуть стати отим "Хто?" А чом би й ні? До того ж Рольф, певно, ще скоріше, ніж Катаріна, бо вона все ж не позбавлена тепла — того тепла, яке він тільки глибоко в душі (вголос він не скаже про це ніколи — ніколи, навіть як думки його розбіжаться в отих двох площинах) називає "комуністичним". Це тепло нагадує йому про комуністів його дитинства та юності, про однокурсницю Гельгу Цімерляйн, приміром, що померла у в'язниці, про старого Л ера, єдиного в селі виборця, який голосував за Тельмана і який умів так славно поводитися з дітьми, що зажив слави "спокусника". Так, то саме воно, комуністичне тепло, вабило його в студентські роки до "червоних" шинків.
Авжеж, Рольф таки скоріше, ніж Катаріна. В його очах застиг якийсь непроглядний, затінений дивною скорботою вимір, і цей вимір залишається непроникним, робиться ще щільнішим, коли Рольф починає бавитися зі своїм синочком Гольгером, садить його собі на коліна чи витрушує з торбинки кубики й заходжується разом із малим складати на підло-
' будиночок. У такі хвилини він міцно обіймає хлопчика або являється на нього поглядом, сповненим чужої, холодної ніжності й скорботи. Той погляд, повитий ніжністю й скорботою чомусь викликає в нього лиховісне передчуття, навіть як Рольф зводить очі на Катаріну. Ота недбала ніжність, коли він проходить повз неї і торкається п плеча або коли торкається її руки, даючи припалити чи беручи в неї чашку... Це зовсім не ті непристойні жести, що їх робить у таких випадках Кольшредер. У Рольфових жестах є щось невимовне й глибоке, як у зневіреної людини, котра знає, що на неї щось чигає... Що?
Певна річ, те, що він вивчав банківську справу разом з отим Беверло, обернулося згубними наслідками. Але ж саме це й була його заповітна мрія! Згодом Рольф навіть працював в одній із Бляйблевих філій — працював нишком і старанно, а тоді почав жбурляти каміння й перекидати та підпалювати автомашини. За тою роботою він і познайомився з Веронікою. Про свого старшого сина Рольф ніколи не згадує, як і про Вероніку та Беверло, тільки й досі ретельно вивчає банкові та біржові бюлетені і має звичку за чашкою кави, чаю чи склянкою молока так тихенько, сухо й лиховісно прошепотіти: "Сьогодні я читав економічний додаток і знайшов між рядками сто одинадцять покійників. А може, їх там було всього лиш дев'яносто дев'ять чи навіть і всі сто двадцять..."
Ці його слова лунають виважено, холодно й жорстоко, мов повідомлення з бойовища після наступу чи відступу. Та навіть Рольф не зумів пояснити йому суті "економічних процесів", як висловлюється Корчеде,— хоча б тих, що відбуваються в "Блетхені" та навколо газети; він і пробував до них докопатись, але щоразу спинявся на півдорозі. Через лінощі чи байдужість — з приводу цього він не може дійти згоди навіть з самим собою. Де заритий собака, йому відкрив спершу старий, а потім і молодий Амплангер: "Полиште це діло на нас".
На щастя, Блюртмель, допомагаючи йому у ванній, вдягаючи його, подаючи на стіл, сидячи за кермом чи роблячи масаж, виявляє у своїх коротких і влучних зауваженнях неабиякий гумор. Це гумор досвідченого масажиста, котрий досить скоро відчуває психологію пацієнта, знає, до якої межі можна зайти в балачках, а також що він намацав потрібний нерв, коли, наприклад, ніби між іншим, каже: "Дозволю собі все ж таки висловити думку, що в пана генерального директора Бляйбля справи ніколи не йшли так кепсько, як у вас. І ніколи так кепсько не йтимуть". Блюрт-мель виявляє вже майже непомітні сліди травм, завданих йому в дитинстві, в юності, у війну, в повоєнний час, у полоні, виявляє забуті захворювання кишечника й шлунка, сліди тифу й малярії, рубці від дрібних ушкоджень, говорить про те, що "таке в'їдається глибоко, аж у шкіру, в самісіньке тіло... Ні, ні, пане докторе, ви людина не товстошкіра..." (Це був камінець, звісно, знов у Бляйблів город). Блюртмель згадує навіть про "тягар відповідальності, що його скидають тільки на вас, хоч підставляти плечі мають зовсім інші люди", і натякає, либонь, на суть тієї проблеми, від якої все його тіло наливається свинцем: пересичення "Блетхеном", смертельна нудьга, коли він випадково опиняється за своїм величезним письмовим столом, за яким уже нічого, анічогісінько не вирішується... Він випустив "Блетхена" з рук, дав, щоб "Блетхена" в нього забрали, тепер він "Блетхен" лише формально, а насправді старший Амплангер уже давно представляє там інтереси Бляйбля. Він перестав бути самим собою, обернувся на образ самого себе, зробився незамінним тільки як образ; він допустив, щоб його ошукали постійним зростанням прибутків, нагромадженням багатства... А в Блюртмеле-вих руках є, видно, щось незбагненне, коли під ними доходиш таких глибоких висновків; адже Гребнітцер жодного разу, навіть унаслідок тривалих розпитувань так і не підступив до суті цієї проблеми. Зрештою, чогось органічного тут годі й шукати, у нього ж бо ще не було жодного інфаркту, навіть аналіз крові чудовий. І все ж оцей свинець, крижаний холод у всьому тілі... Іноді його просто жахає оце повне оціпеніння, коли він безвладно сидить за столом у "центрі влади", "в серці капіталізму", тоді як його багатство зростає і нагромаджується, а він зі страхом думає про те, щоб у нього тільки "не пропала" жодна сигарета...
І ось цей пост, на якому можливості щось вирішувати в нього тепер іще менші, навіть якби він і був здатний щось вирішувати. Вони дали йому зрозуміти це досить виразно, і не лише Бляйбль, Потзікер та Клім; найбільше доклав зусиль Амплангер — той зіграв свою роль просто чудово. Отим "літературним додатком" Бляйбль цілком недвозначно й грубо натякнув на його випадкові статті у "Блетхені", в яких він писав про Боша й Далі. Це завдяки йому в концерні нарешті з'явився літературний додаток, чтиво для жінок.
Блюртмель постукав, почув неголосне "прошу!", ввійшов
і доповів:
_ Ванна готова.
Блюртмелеві вочевидь соромно, тепер він, безперечно, вже не відчинятиме дверей так, щоб складалося враження, ніби його господар падає разом із ними в кімнату. Ні, ніколи! Після цього першого за сім років нетактовного вчинку вигляд у Блюртмеля явно збентежений. Але тієї хвилини його діями керував по рації, очевидно, сам Гольцпуке: "Доктор Тольм, пан президент, дуже стомлений, на останньому подиху підіймається сходами. Він уже в коридорі, ось береться за дверну ручку... Ну ж бо!" І він мало не впав Блюртмелеві в руки. Оце ж так скрупульозно готують і політичні вбивства. І ось уже оте "хто?" прибирає образу в запитанні: "Може, це буде Блюртмель? А чом би й ні?" Він усміхається до Блюртмеля, поволі підводиться. Блюртмелева біографія відома, звичайно, до найменших подробиць, відомі і його звички, відомо, хто в нього подруга, відомі і її біографія та звички. А от що в Блюртмеля в голові — цього, певно, не відомо нікому. Хто визначить і передбачить, наскільки вразливим може виявитися цей чутливий, нестійкий у своїй сприйнятливості чоловік? Певна річ, анатомію він знає досить добре, щоб у ванній схопити його за горло і* ие залишивши слідів, задушити, а тоді подати таку смерть як наслідок очевидної його крихкотілості. Цей випадок з дверима викликав у нього підозру, адже досі Блюртмель сумлінно стежив за тим, щоб він дещо робив усе ж таки сам — відчиняв двері, припалював сигарету, а також виконував деякі неминучі маніпуляції в туалеті. А Корчеде, цього наділеного тонкими рисами й тонким смаком чоловіка, що спокійно, врочисто володіє банками, акціями, сталлю, нерухомим майном і все ж допускає, щоб хтось підслуховував шепотіння його коханця Горста, він знає теж уже понад двадцять років.
— Так-так, іду! — мовив він, усміхнувся й подумав: "Ні, ще не сьогодні. Сумніву нема, ще не сьогодні".
2
Кінець кінцем вона таки відпустила Блюм із Кіт по молоко, хоч і знає, що молоко їй уже не потрібне і з собою вона його теж не візьме. Але Кіт наполягла на цьому ритуалі, наполягла й на тому, щоб самій нести бідончик,—однаково він порожній, повний буде, коли вони повертатимуться. Чотири кілограми для неї все ж таки забагато. Вона любить корів, любить, як пахне в корівнику, а для Блюм це ще одна нагода поправити теревені з Бееретцами — вони ж бо однолітки, всім десь під шістдесят, до того ж якісь там родичі й завжди знайдуть про що побалакати: про минуле, про нинішній день і прийдешній, про Блор через років Десять-дванадцять, якщо з будівництвом дач та шляхів триватиме так і далі. Вони й досі сушать собі голову тим, хто ж (їх було семеро) із тридцяти чотирьох односельців, котрі мають право голосу, таки підтримав СДПН 1 . І щоразу мова знов і знов заходить тільки про отих приїжджих, що взяли в оренду й полагодили старий пасторський будинок,— милих, однак незбагненних людей, які справляють враження лібералів, а голосують, звичайно ж, не за лібералів. Отже, Блемери: він — архітектор, вона — адвокат, діти вже дорослі, чотири машини, і їхній брат, що явно нічого не робить, тільки порається в домі та в садку й курить люльку, і якщо врахувати їхніх дітей, що мають право голосу, то виходить рівно сім душ. Головне, є про що побалакати, і по молоко вони ходитимуть щонайменше з півгодини чи, може, й довше. А їй хочеться побути самій, поки приїде Кете, мама, хочеться попрощатися з Блором, і вона піймала себе на тому, що думки її крутяться навколо молока: чи питиме його Ервін, чи Блюм приготує йому на молоці щось солодке, чи поставить їх скисати, ці останні з багатьох літрів молока, яке вона брала в Бееретців... Цілих п'ять років по два літра щодня — це ж, мабуть, тисячі літрів... Тепер вона надто знервована, щоб порахувати, до того ж знов з'явився страх; цього разу він підіймається знизу догори, зринає, здається, десь біля самісіньких п'ят, б'є жаром у литки, стискає сечовий міхур і нирки, важкою гарячою хмарою підступає через груди до голови.