На такому папері ми друкували два номери. Десь із рік тому. І з багатющим оформленням. Невеликим накладом. Усього по кілька тисяч примірників. Першого разу то був поштовий папір для шефа, а другого — якийсь диплом.
— Для видавництва?
— Певне. Десь у нас лишилися пробні відбитки. Можете поглянути.— Він пошукав у теках.— Ось, прошу.
Шефів поштовий папір був зовсім маленького формату, дуже елегантний, із сірою монограмою у верхньому ріжку, що мало свідчити про скромність і суворий смак власника. Єнсен відразу помітив, що цей формат значно менший за анонімного листа, про всяк випадок зміряв його. Тоді порівняв з даними. Розміри не збігалися.
Другий примірник являв собою майже квадратовий аркуш паперу, складений навпіл. Дві перші сторінки були чисті, а на третій великими готичними літерами видруко-вано текст:
"За багаторічну й успішну працю в царині культури та побудови гармонійного суспільства складаємо глибоку, щи-РУ подяку". [45]
— Гарно, правда?
— Навіщо їх друкували?
— Не знаю. Це якийсь диплом. Хтось, певне, підписується під текстом. А тоді його комусь дають. Мабуть, що так.
Єнсен узяв лінійку— й виміряв чисту половину аркушика Тоді знову витяг з кишені рапорта й порівняв розміри. Цього разу вони збігалися.
— Ви ще маєте такий папір на складі?
— Ні, це особлива марка До того ж вельми дорога. І навіть як щось лишилося після друку, то ми давно його списали.
— Я візьму цей пробний відбиток.
— У нас він тільки один, для архіву,— сказав завідувач.
— Зрозуміло,— мовив Єнсен.
Завідувач — чоловік років шістдесяти — мав зморщене обличчя й понурий вигляд. Від нього тхнуло горілкою, друкарською фарбою і м'ятними цукерками. Він нічого більше не сказав, навіть не попрощався.
Єнсен згорнув диплом і вийшов.
14
Кабінет директора, що завідував кадрами, містився на двадцятому поверсі. Коло письмового столу сидів гладкий, присадкуватий чоловік із жаб'ячим обличчям. Усмішка в нього була не така натренована, як у директора видавництва, здавалась якоюсь кривою і навіть огидною. Він сказав:
— Смертельні випадки? Аякже, бувати. Вискакують.
— Вискакують?
— Еге ж, відбирають собі життя. Де такого не буває. Це була правда: за останній рік убито двох перехожих у центрі міста — на голову їм упали тіла Ще кількох покалічено. Такий зворотний бік висотного будівництва
— А крім самогубств?
— За останній рік померло ще кілька чоловік — і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.
— Дякую.
Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.
— Я ще чимось можу вам допомогти? — спитав він.
— Так,— відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом.— Що це таке?
Директор трохи спантеличився. [46]
— Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.
— Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.
— Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва
— Скільки ви вже видали таких дипломів?
— Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.
— Де зберігаються дипломи?
— У моєї секретарки.
— Доступ до них вільний?
Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка
— Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?
Жінка злякалася.
— Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.
Директор помахом руки відпустив її і сказав:
— Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.
— Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.
— Гаразд. Це молена зробити.
Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:
— Які ваші головні обов'язки?
— Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще...
Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.
— А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.
За якусь мить він додав:
— Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,— зрештою, це взагалі наш стиль роботи.
Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому. [47]
Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:
— Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію,— сказав він.— А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.
Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.
Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: "Пішов на пенсію достроково" або "Пішов за власним бажанням". Він обережно згорнув список і сховав до кишені.
Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.
— Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?
— Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.
— Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?
— Не думаю.
У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном — наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.
Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.
— Аж дивно, весна й сніг,— сказав один пошепки.
— Мені так шкода бідних квіточок,— озвався шеф глибоким, приємним голосом.
Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.
У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.
— Ну що?
— Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.
— Ви так гадаєте? [48]
15
— З'ясуйте адресу цього чоловіка. Негайно. Начальник патруля клацнув закаблуками й пішов. Комісар Єнсен узявся вивчати список, що лежав перед
ним на столі. Він висунув шухляду, дістав лінійку й рівненько перекреслив троє прізвищ. Тоді перенумерував решту, від першого до дев'ятого, позирнув на годинника й чітко вивів зверху: "Четвер, 16 год. 25 хв.".
Потім вийняв із шухляди чистого нотатника, розгорнув його на першій сторінці й написав: "Номер 1. Колишній завідувач відділу передплати, 48 років, одружений, пішов на пенсію достроково через хворобу".
За дві хвилини повернувся начальник патруля з адресою. Єнсея переписав її, згорнув нотатник, сховав його у спідню кишеню й підвівся.
— Добудьте відомості про решту,— мовив він.— Приготуйте їх до мого повернення.
Він поминув центр міста з установами й крамницями, проїхав повз Палац профспілок і разом з потоком інших машин подався в західному напрямку. Машини мчали рівною широкою автострадою, що пролягала через промисловий район та житлові масиви, де одноманітними колонами височіли будинки, в які люди приїздили тільки ночувати.
В ясному сяйві призахідного сонця чітко вирізнялася сіра хмара фабричного диму. Вона була метрів п'ятнадцять завтовшки й висіла над містом, немов ядучий туман.
Уже кілька годин тому Єнсен випив дві склянки чаю і з'їв чотири сухарі. Тепер у нього знов боліло в правому боці під ребрами, тупо, набридливо, ніби хтось повільно свердлив тіло. Та, незважаючи на біль, йому й далі хотілося їсти.
Ще через кілька миль почалися старіші й занедбаніші будинки. Вони стирчали, немов стовпи, серед буйної, здичавілої зелені, місцями тиньк із них поодпадав, оголюючи нерівні, вивітрені бетонові панелі, в багатьох вікнах не було шибок. Відтоді як уряд десять років тому зумів розв'язати житлову кризу завдяки будівництву типових висотних будинків з однаковими стандартними квартирами, давні околиці спорожніли. Тепер вони здебільшого були заселені ледве на третину. Решта помешкань стояли порожні, вони руйнувались, як і самі будинки. Відколи вони стали нерентабельні, ніхто не піклувався про них, не лагодив їх. А що вони й збудовані були погано, то занепадали швидко. Багато закладів збанкрутувало й перестало існувати, інші будинки власники просто залишали,а як ще й статистика довела, що в [49] кожного має бути своя машина, то вже ніякий комунальний транспорт не сполучав цих околиць з містом.
У буйних кущах навколо будинків валялися поламані частини машин і целофанові обгортки. Міністерство соціального забезпечення вважало, що ті будинки поступово заваляться, і околиці автоматично, без зайвих витрат, почали обертатися на смітники.
Єнсен звернув з автостради, переїхав через міст і опинився на довгастому, зарослому листяними породами дерев острові. Вздовж берега на ньому було повно басейнів, тенісних майданчиків, доріжок для верхової їзди і білих вілл. За кілька хвилин він зменшив швидкість, завернув ліворуч, проминув дві чавунні високі брами, заїхав перед будинок і спинився.
Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.
Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.
У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.
Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності.