Нема нічого легше, як висісти в Вілья-Прайя.
— Не кажучи вже про перевагу, що нею не можна знехтувати? — зауважив Паганель. — Адже острови Зеленого Мису лежать неподалік од Сенегалу, де я зустріну своїх співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають за нецікаву, відлюдну, підсоння там шкідливе для здоров'я. Але географ скрізь знаходить щось цікаве. Бачити — це означає вчитися. Є люди, які зовсім не вміють бачити і, подорожуючи, набираються розуму не більше, ніж слимаки. Гадаю, до їхньої братії я не належу. В мене зовсім інша вдача, інші погляди.
— Зробимо так, як ви волієте, — сказав Джон Манглс— Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми обов'язково там зупинимося, щоб набрати вугілля, отже, ви нас анітрохи не затримаєте.
По цій мові капітан дав наказ обійти Канарські острови з заходу, й славетний Тенеріфеський шпиль залишився ліворуч од яхти. "Дункан" плив далі, не притишуючи ходу, і 2 вересня, о п'ятій годині ранку, перетнув тропік Рака. Погода змінилася. Повітря стало вологе й важке, як завжди о порі дощів, в "часи калюж", як то кажуть іспанці. Це час вельми неприємний для мандрівників, але дуже корисний мешканцям африканських островів, котрим бракує лісу, отже й вологи. Розбурхане море не дозволяло пасажирам [3]виходити на палубу; але жваві розмови в кают-компанії не вщухали.
Наступного ранку Паганель заходився складати свої речі, готуючись висісти на берег. "Дункан" уже йшов поміж островами Зеленого Мису. Він проплив повз острів Сель, пустельний і понурий, немов велика піщана могила; проминув розлогі коралові мілини, лишивши осторонь острів Сен-Жак, перетнутий з півночі на південь ланцюгом базальтових гір, що завершувався двома невисокими похмурими скелями.
Нарешті Джон Манглс увів яхту до бухти Вілья-Прайя, де вона й кинула якір на глибині у вісім брасів (25) поблизу міста. Погода була жахлива, прибій лютував, хоч бухта й мала захисток проти морських вітрів. Йшов ливний дощ, його потоки ледве дозволяли розгледіти місто, зведене на просторій терасі, котра спиралася на відноги скелястих гір вулканічного походження триста футів заввишки. Крізь щільну дощову завісу острів виглядав надто сумовито.
Леді Гелена, що збиралася відвідати місто, не змогла здійснити свого наміру. Вугілля вантажили з великими труднощами. Отже в той час, як небо і море змішували свої води в невимовному безладді, пасажири "Дункана" мусили сидіти в кают-компанії, наче в'язні. Всі розмови, природно, точилися навколо погоди. Кожен казав своє, опріч майора, що так само байдуже споглядав би, мабуть, і на всесвітній потоп. Паганель, похитуючи головою, походжав туди й сюди по каюті.
— Це наче навмисне, — повторював він.
— Справді, сили природи повстали проти нас, — погоджувався Гленарван.
— А я все ж таки їх здолаю.
— Та як же ви можете не зважити на таку зливу? — мовила Гелена.
— Мені вона не страшна. Я боюся тільки за свої речі й прилади: адже вони загинуть.
— Небезпечно лише сходити на берег, — сказав Гленарван. — А як дістанетеся до Вілья-Прайя, влаштуєтесь не так уже й кепсько. Правда, трохи бруднувато, в сусідстві з мавпами й свинями, стосунки з ними мало приємні, але той, хто подорожує, не повинен надто перебендювати. До того ж можна сподіватися, що місяців за сім чи вісім вам пощастить відбути до Європи.
(26) Брас — морська сажень; дорівнює, за французькою системою, 1,6 метра, за англійською — 1,8 метра. [49]
— Сім або вісім місяців! — скрикнув Паганель.
— Щонайменше. В період дощів на острови Зеленого Мису судна заходять зрідка. Але за цей час ви можете зробити багато корисного. Цей архіпелаг мало досліджений, ще не вивчені його топографія, кліматологія, етнографія, гіпсометрія (26), тут є над чим попрацювати.
— Ви змогли б обслідувати головні місцеві ріки, — мовила Гелена.
— Тут немає річок, пані, — відповів Паганель. — Як немає великих, то маленькі.
— Немає ніяких.
— Тоді струмки, ручаї.
— їх також тут не існує.
— Тоді поцікавтесь лісами, — мовив майор.
— Щоб були ліси, потрібні дерева, а дерев тут немає.
— Чудова країна, що й казати, — зауважив майор.
— Не сумуйте, дорогий Паганелю, — сказав Гленарван, — на розраду вам залишаються гори.
— О, вони тут невисокі й зовсім не цікаві, сер! До того ж їх уже давно досліджено.
— Досліджено? — здивувався Гленарван.
— Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.
— Та невже?
— Достеменно так, — жалісливим голосом ствердив Паганель. — Цей учений саме був на борту французького корвета "Рішучий", коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу — вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?
— Шкода, дуже шкода, — задумливо мовила Гелена. — Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?
Кілька хвилин Паганель мовчав.
— Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, — зауважив Гленарван.
Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.
— Як на мене, я б утримався висідати, — сказав майор таким тоном, наче говорив: "Я негайно зійшов би на берег".
— Любий Гленарване, — заговорив урешті Паганель, — де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?
— О, не раніше ніж у Консепсьоні.
(26) Гіпсометрія — виміри рельєфу місцевості. [50]
— Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.
— Анітрохи. Як тільки "Дункан" обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.
— Щось мене бере сумнів...
— До того ж, — вельми серйозно вів далі Гленарван, — хіба не однаково, потрапите ви до Ост— чи до Вест-Індії?
— Як це так — однаково?
— А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.
— Он як! — вигукнув Паганель. — Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!
— Крім того, дорогий Паганелю, — сказав далі Гленарван, — золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати — і в Кор-дільерах, і в горах Тібету.
— А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?
— Дурниця! її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.
— Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.
— Через вашу звичайну неуважність.
— А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? — найлюб'язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.
— А що буде з моїм завданням, пані?
— Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! — зазначив Гленарван.
— Любий лорде, ви — спокусник!
— Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!
— Порт Голоду! — вигукнув француз, атакований з усіх боків. — Порт, уславлений в усіх географічних літописах!
— Зміркуйте й те, пане Паганелю, — не вгавала Гелена, — що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.
— Так, безперечно!
— Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!
— Чудові слова, пані!
— Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей [51] документ, 1 ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт "Дункана"— то не кидайте ж його!
— Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається — вам усім дуже хочеться, аби я залишився!
— А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! — відказав Гленарван.
— Ще б пак! — вигукнув географ. — Але ж я боявся вдатися настирливим.
Розділ IX МАГЕЛЛАНОВА ПРОТОКА
На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.
— Жвавий хлопчина, — мовив він, — я навчатиму його географії.
Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван — хороброго мужа, майор — вольового юнака, леді Гелена — добру й благородну істоту, а Мері Грант — учня, вдячного таким навчителям, — з Ро-берта мала вийти згодом виняткова людина — сама досконалість.
Швидко навантаживши вугілля, "Дункан" покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.
Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан "Дункана". Його палка віра пояснювалась щирим бажанням бачити міс Мері щасливою, потішеною. Молода дівчина полонила його серце, і він так старанно заховував свої почуття, що на яхті їх помітили геть усі, крім Мері.
Що ж до вченого-географа, то на всій Південній півкулі не було, мабуть, людини, щасливішої за нього. Він бе" кінця студіював карти, розклавши їх на столі в кают-компанії, і це спричинялось до щоденних сутичок з містером Олбінетом, котрому Паганель заважав готувати стіл до обіду. Але на боці вченого були всі пасажири, крім майора, якого ані— [52] трохи не хвилювали питання географії, та ще й в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на скрині з книжками, що належали помічникові капітана, Паганель знайшов поміж них кілька іспанських і поклав собі вивчити мову Сервантеса. Ця мова на судні нікому не була відома, і знання її мало сприяти вченому в його дослідженнях Чілійського узбережжя. А що він мав неабиякий хист до мов, то сподівався на час прибуття до Консепсьона вільно говорити по-іспанському. Тож Паганель завзято вчився й безперестанку бурмотів чужинські слова.
На дозвіллі він давав уроки Робертові й розповідав йому історію суходолу, до якого так швидко наближався "Дункан".
10 вересня, коли вони були під 5°37' широти й 37°15' довготи, Гленарван дізнався від Паганеля про цікавий факт, напевно, невідомий багатьом і обізнанішим людям. Розповідаючи історію Америки, географ згадував великих мореплавців, чиїми шляхами йшла тепер яхта.