Тут він зняв міцні шворки з ніг і прив'язав себе до дерева за талію. Тепер він міг вільно рухати руками, не боячись, що впаде на землю.
З допомогою мачете він почав розширювати отвір у дуплі. Одразу ж за першим ударом мачете почулося дзижчання в дуплявому стовбурі. Адже в тому дуплі жили дикі бджоли. На щастя, вони не жалять так, як домашні бджоли. Інакше мій малий приятель був би геть покусаний сотнями бджіл.
Я бачив, як Кумевава встромив руку в дупло, витяг звідти бджолиний стільник і почав вичавлювати з нього мед у бамбукову посудину. Він проробив цю операцію кілька разів, час від часу облизуючи руку й примовляючи:
— Ох, який же смачний цей мед! Певно, нічого смачнішого за нього немає в усьому світі!..
Коли обидві посудини було наповнено вщерть, Кумевава спустився на землю. Знову вчепившись за ліану, перестрибнув через струмок і почастував мене медом. Мед і справді був дуже смачний.
Поки я розрізав на шматки запечену черепаху, Кумевава накрив обидві бамбукові посудини широкими листками і обв'язав їх шворкою. Тепер ці посудини можна було переносити, не боячись, що мед виллється.
Коли ми досхочу наїлися черепашачого м'яса, хлопець сказав:
— А знаєш, що я побачив згори? Що ми вже зовсім близько від ананасового поля. Ходімо туди!
І справді, не минуло й десяти хвилин, як ми вже підійшли до невеликого поля, густо порослого схожими на кактуси кущами з довгим, колючим мечоподібним листям. Я розгублено стояв перед полем, на якому бачив самі колючі терни.
— Оце і є ананаси, Ньїкучапе. Хіба ти не бачиш? — сказав Кумевава.
Справді, я не помічав плодів, аж поки ми не підійшли до цих їжакуватих кущів.
Кумевава просувався вперед дуже обережно, прорубуючи собі стежку з допомогою мачете й остерігаючись, щоб колючки не поранили його голого тіла. Та ось хлопець щось зрізав і підняв високо вгору жовтогарячий, завбільшки як диня, ананас. Він кинув плід мені, і я' хоробро спіймав його. Але вкрита колючками поверхня плода зробила мою першу зустріч із ним не вельми приємною.
А Кумевава тим часом, не озираючись на мене, й далі прокладав собі дорогу крізь густі зарості колючого чагарника, раз у раз кидаючи мені до ніг жовтогарячі плоди.
Нарешті я теж почав наслідувати його приклад, хоч мені було трохи соромно: дарма що на мені були високі чоботи, я побоювався колючок, серед яких малий босоногий індіанець так хоробро хазяйнував.
Настромившись не раз на колючі шипи — і не нарікаючи на біль — я теж зрештою сяк-так наловчився збирати ананаси. Через деякий час їх набралася така велика купа, що я вже думав над тим, чи зможемо ми їх донести. Я налічив тридцять п'ять ананасів.
Поки я лічив їх, хлопець очистив від шкурки й розрізав один із них на рівненькі кружальця. Потім намастив їх медом, і тоді я зміг переконатися, що мій малий приятель не перебільшував анітрохи: ми смакували справжнім делікатесом.
Щоб перенести зібрані плоди до нашого табору, ми вирізали дві палиці. Потім підвісили по вісім ананасів з обох кінців палиць, і кожен із нас поніс по одній палиці. Вони були такі важкі, що доводилося раз у раз перекладати їх з одного плеча на друге.
Обливаючись потом, але страшенно задоволені, ми повернулися до табору.
ПРОЩАННЯ ПО-ІНДІАНСЬКОМУ
Четверо чоловіків стояло по пояс у воді, ремонтуючи судно. Дірка на місці пробоїни вже зникла, і матроси покривали це місце воском, щоб зробити латку надійнішою.
Після обіду кожен дістав на десерт половину ананаса, а другу половину із собою на дорогу. Усі були дуже задоволені, бо то були єдині фрукти, які ми бачили протягом цих днів. А про ті захоплені вигуки, які вирвалися в кількох пасажирів, коли вони вперше в житті покуштували ананас із медом диких бджіл, я вже й не кажу!
Половина чоловіків підштовхувала судно до середини річки, а половина натягувала канат, пильнуючи, щоб воно не перехилилося набік. Нарешті наше суденце опинилося на глибині, надійно закріплене якорем. Матроси очищали від мулу палубу та внутрішні приміщення, кілька пасажирів допомагали їм. Інші познаходили свої валізи, повиносили їх на палубу і, розвішавши й розклавши одяг та різні інші речі, намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати.
Тепер наше суденце нагадувало ярмарок найрізноманітніших речей. Багато валіз зовсім порозвалювалось від води.
Нараз знову пролунав голос того добродія, який збирав гроші для Кумевави.
— Хлопчику, від імені усіх я щиро дякую тобі за все, що ти зробив для нас. Візьми оцю торбинку грошей, які ми зібрали для тебе.
— Мені не треба грошей, — сказав Кумевава. — Усе, що мені треба, я можу знайти у лісі без грошей, а чого немає тут, без того я обійдуся.
Та літній чоловік усе одно перехилився над палубою до піроги й опустив у неї торбинку з грішми.
Я сидів у човні разом із Кумевавою. Він рвучко схопив мене за руку. Погляд його був прикутий до дна піроги.
Щоб не мовчати, я спитав його:
— Кумеваво, а ти був коли-небудь на судні?
— Ні, ніколи.
— Ходімо, я покажу тобі наше судно.
Капітан охоче дозволив, щоб я поводив хлопця по суденцю. Малий індіанець здивовано розглядав брудні й захаращені приміщення. Він навіть не помітив катастрофічних наслідків перебування суденця під водою.
Візит закінчився. Хлопчина готувався покинути наше судно. Ми ще затримались на хвилинку. Тоді я скинув із голови тропічний шолом і простяг його хлопцеві:
— Візьми оцей шолом, він тобі стане в пригоді. А коли хто-небудь спитає, звідки він у тебе, скажи, що його подарував тобі твій друг Ньїкучап.
Кумевава взяв шолом, і очі його заблищали так, неначе їх зволожили сльозини. Потім спустився в свій човен. Губи його ледь ворухнулися, ніби він хотів щось сказати, але я не почув ні звуку.
Раптом він схопив у руки свій лук і стрілу, натягнув його, прицілився і вистрілив у напрямі жовтогарячого сонячного диска, що поринав у широку річку десь ген-ген удалині.
Стріла злетіла високо вгору, описала довгу аркодужну траєкторію й опустилася на воду.
Хлопчик і я провели стрілу поглядом. Потім він швидким рухом висмикнув орлине перо, яке стирчало в нього на потилиці і з яким він ніколи не розлучався, простяг його мені й сказав:
— Тримай оце! А мені треба поспішати, щоб знайти мою стрілу, перш ніж вона потоне!
І він почав щосили гребти за течією.
Ось він доплив до того місця, де впала стріла, але не спинився, а поплив у багато разів далі…
А я ще довго стояв на палубі, спершись на металеві поручні, й крутив між пальцями орлине перо… Кумевава та його пірога ставали дедалі меншими, аж поки їх зовсім не поглинули червоні й жовтогарячі смуги-промені неба і води.
— О! Цей хлопчина ошукав нас! — вигукнув один із пасажирів. — Він крадькома проніс торбинку з грішми й залишив її на судні.
Я ще раз озирнувся на захід. Та Кумевави вже й слід пропав.
Я зберіг його образ тільки в своїй уяві.
А ще — мудрість старого Малоа.
І орлине перо, з яким я не розлучаюсь до сьогоднішнього дня. У важкі хвилини життя я кручу його між пальцями. І тоді згадую мого малого приятеля з амазонських джунглів. Його оптимізм додає мені нової енергії. Я всміхаюся, і життя знову здається не таким уже й поганим…