– Кожній жінці властивий інстинкт, схильність використовувати свої принади; і є щось в тому, щоби віддаватися без кохання, без задоволення: залишаєшся зовсім холоднокровним і можеш використати свої переваги.
– Вандо, і це кажеш ти?
– А чому б ні, – відповіла вона, – затям собі, що тепер я казатиму тобі: ніколи не почувайся певним біля жінки, яку кохаєш, бо жіноча природа ховає більше небезпек, аніж ти думаєш. Жінки не є ані такими добрими, як їх роблять їхні шанувальники та захисники, ані такими поганими, якими їх роблять їхні вороги.Характер жінки – це безхарактерність. Найкраща жінка миттєво занурюється у бруд, найгірша підіймається до великих, добрих вчинків і присоромлює тих, хто її зневажав. Жодна жінка не є настільки доброю або злою, щоб не бути щохвилі здатною як до диявольських, так і до божественних, як до найбрудніших, так і до найчистіших думок, почуттів, вчинків. Жінка попри весь поступ цивілізації, залишається такою, якою вона вийшла з рук природи, вона має характер дикуна, який є вірним і невірним, великодушним і жорстоким, залежно від почуттів, які зараз над ним панують. У всі часи лише серйозна, глибока освіта творила моральний характер. І так мужчина, навіть коли він корисливий, коли він зловмисний, завжди дотримується принципів, а жінка дослухається до почуттів. Не забувай цього і ніколи не почувайся безпечно біля жінки, яку кохаєш.
* * *
Приятелька поїхала геть. Нарешті – вечір із Вандою удвох. Здається, ніби все кохання, якого вона мене позбавила, Ванда приберегла на один цей щасливий вечір, вона така мила, сердечна, сповнена ласки.Яке блаженство – торкатися її вуст, линути в обійми, і бачити потім, коли вона, втомлена коханням, спочиває на моїх грудях, а наші очі, сп'янілі від блаженства, потопають одні в одних.
Я ніяк не можу повірити, не можу збагнути, що ця жінка є моєю, повністю моєю.
– Але в одному вона має рацію, – почала Ванда, не рухаючись, навіть не розплющуючи очей, як уві сні.
– Хто?
Вона мовчала.
– Твоя приятелька?
Вона кивнула. "Так, вона має рацію, ти – не мужчина, ти – мрійник, ти – чарівний коханок, і ти би, звичайно, був неоціненним рабом, але як чоловіка я тебе не можу собі уявити".
Я перелякався.
– Що з тобою? Ти тремтиш?
– Я тремчу вже від думки, як легко можу тебе втратити, – відповів я.
– Ну, хіба ж ти від того менше щасливий? – відповіла вона, – хіба твоя радість зменшується від того, що я перед тобою належала іншим, що мною після тебе ще хтось володітиме? І хіба ти втішався б менше, якби поруч з тобою хтось інший був щасливий?
– Вандо!
– Бачиш, – вела вона далі, – це був би вихід. Ти не хочеш мене втратити, ти дорогий мені і так близький духовно, що я б хотіла завжди жити з тобою, навіть якщо би крім тебе…
– Що за думки! – вигукнув я, – я відчуваю якийсь страх перед тобою.
– І ти менше мене кохаєш?
– Навпаки.
Ванда трохи підвелася й сперлась на ліву руку. "Я гадаю, – сказала вона, – що для того, аби полонити мужчину назавжди, йому передовсім не можна бути вірною. Якій же чесній жінці так поклонялися, як гетері!"
– Насправді у невірності коханої жінки є якийсь болючий чар, найвища чуттєва насолода.
– Для тебе також? – швидко запитала Ванда.
– І для мене.
– А якщо я зроблю тобі таку приємність, – жартівливо вигукнула Ванда.
– Я буду дуже страждати, та ще більше поклонятимуся тобі, – відповів я, – але ти не можеш мене обдурювати, а мусиш мати демонічну силу, щоб сказати мені: "Я кохатиму лише тебе, але робитиму щасливим кожного, хто мені сподобається".
Ванда похитала головою. "Обман мені огидний, я чесна, але ж який мужчина не знемагає під тягарем істини? Якби я тобі сказала, що це чуттєво радісне життя, це поганство – мій ідеал, то вистачить у тебе сили витримати це?"
– Звичайно. Від тебе я витерплю все, тільки б тебе не втратити. Я ж бо відчуваю, як мало важу для тебе.
– Але ж, Северине…
– Але це так, – сказав я, – і саме тому…
– Саме тому ти б хотів… – вона лукаво засміялася, – я вгадала?
– Бути твоїм рабом! – вигукнув я. – Твоєю безвольною, необмеженою власністю, з якою ти можеш порядкувати, як тобі заманеться, і яка тому ніколи не може стати тягарем. Я би хотів тоді – коли ти питимеш повною чашею радість життя, лежачи серед розкошів, втішатися веселим щастям, насолоджуватися олімпійським коханням – служити тобі, взувати тебе і скидати взуття з твоїх ніг.
– Власне кажучи, ти не так вже й далеко від правди, – відповіла Ванда, – бо лише як мій раб ти міг би стерпіти те, що я кохаю інших, і, зрештою, свобода утіхи в античному світі навіть немислима без рабства. Коли бачиш, як люди перед тобою падають на коліна і тремтять – о! – це мало би приносити якесь відчуття богорівности. Я хочу мати раба, ти чуєш, Северине?
– Хіба я не твій раб?
– То слухай мене, – збуджено сказала Ванда, хапаючи мою руку, – я хочу бути твоєю доти, доки кохатиму тебе.
– Один місяць?
– Може, навіть два.
– А потім?
– Потім ти будеш моїм рабом.
– А ти?
– Я? Ти ще питаєш? Я богиня, й інколи тихо, зовсім тихо і потаємно сходитиму зі свого Олімпу до тебе. Але це все, – промовила Ванда, спираючи голову на руки, дивлячись у далечінь, – це усе – золота фантазія, що ніколи не буде здійсненна. – Глибока туга, що приховувала у собі щось зловісне, була розлита по всьому її єстві – такою я її ще не бачив.
– А чому ж нездійсненна? – почав я.
– Бо у нас нема рабства.
– То їдьмо до такої країни, де воно ще є, на Схід, до Туреччини! – вигукнув я.
– Ти би хотів… Северине… направду…, – сказала Ванда. Її очі заблищали.
– Так, я направду хочу бути твоїм рабом, – вів далі я, – я хочу, щоб твоя влада наді мною була освячена законом про те, що моє життя – у твоїх руках, і ніщо на світі не може мене захистити або врятувати від тебе. О! Яка це насолода, коли я почуваю себе повністю залежним лише від твого свавілля, твого настрою, від одного поруху твого пальця. І тоді – яке блаженство: коли ти одного разу, змилостивившись, дозволиш рабові поцілувати твої вуста, від яких залежить його життя і смерть! – я впав на коліна і притулив своє гаряче чоло до її колін.
– Ти мариш, Северине, – збуджено промовила Ванда, – ти направду кохаєш мене так безмежно? – вона притулила мене до своїх грудей і вкрила поцілунками.
– То ти хочеш? – почала вона боязко.
– Присягаюся Господом і своєю честю, що я твій раб, де і коли би ти захотіла, коли б ти тільки наказала, – вигукнув я, майже не володіючи собою.
– А якщо я зловлю тебе на слові? – вигукнула Ванда.
– Зроби це.
– Мене це дуже приваблює, бо либонь чи хтось має щось подібне, – промовила вона, – знати, що мужчина, який мені поклоняється, і якого я кохаю усім серцем, повністю залежний від моєї волі, від мого настрою, що я володію цим мужчиною, як рабом, тоді як я…
Ванда загадково подивилася на мене.
– Коли я справді стану легковажною, то винним будеш ти, – вела вона далі. – Я вже майже вірю, що ти мене боїшся, але я маю твою присягу.
– І я її дотримаю.
– Про це я вже потурбуюся, – заперечила вона. – Тепер я вбачаю у цьому насолоду, тепер це, на Бога, вже більше не залишиться лише фантазією. Ти станеш моїм рабом, а я – я спробую бути Венерою у хутрі.
* * *
Я вважав, що збагнув цю жінку до кінця, розумію її, а тепер бачу, що мушу починати спочатку. З якою огидою вона ще зовсім недавно сприймала мої фантазії, і як серйозно вона тепер займається їх здійсненням.Вона накидала угоду, у якій я словом чести і присягою зобов'язуюся бути її рабом так довго, як вона цього забажає.
Обнімаючи мене рукою за шию, вона читала мені нечуваний, неймовірний документ, а кожне речення закінчувала поцілунком.
– Але ж угода вміщує лише мої обов'язки, – сказав я, щоби подражнитися з нею.
– Звичайно, – заперечила вона серйозно, – ти перестанеш бути моїм коханим і я, отже, звільняюся від усіх обов'язків та обітниць щодо тебе. Мою прихильність ти мусиш розглядати як милість, ти не маєш більше жодних прав, а тому не можеш ні на що претендувати. Моя влада над тобою має бути необмеженою. Подумай собі, ти вже більше нічим не ліпший, ніж собака, ніж неживий предмет. Тимол річ, моя іграшка, яку я можу розбити, як тільки це обіцятиме мені кілька хвилин, аби розвіятися. Ти – ніщо, а я – все. Розумієш?
Вона розсміялася і знову поцілувала мене. Мене знову охопив якийсь страх.
– Чи ти б не дозволила і мені поставити якісь умови…
– почав було я.
– Умови? – вона наморщила чоло. "А! Ти вже боїшся, або й гірко шкодуєш. Та вже запізно, в мене є твоя присяга, твоє чесне слово. Утім, говори".
– Насамперед я би хотів, щоби в угоду було внесено, що ти ніколи не покинеш мене, а також, що ти не віддаси мене в жертву одному із твоїх поклонників…
– Але ж, Северине, – вигукнула Ванда схвильованим голосом зі сльозами на очах, – ти віриш, що я тебе, мужчину, який мене так кохає, який повністю віддається в мої руки… – вона затнулася.
– Ні-ні! – промовив я, вкриваючи поцілунками її руки. – Я не чекаю від тебе нічого поганого, що могло би мене збезчестити, пробач мені цю огидну мить.
Ванда блаженно усміхнулася, торкнулася своєю щокою моєї і, здавалося, задумалася.
– Ти щось забув, – лукаво прошепотіла вона, – щось найважливіше.
– Якусь умову?
– Так, умову про те, що я повинна вбирати хутро, – вигукнула Ванда, – але я й так це тобі обіцяю, я буду носити його вже тому, що воно допомагає мені почувати себе деспотицею, і я хочу бути дуже жорстокою до тебе, розумієш?
– Чи повинен я підписати угоду?
– Ще ні, – сказала Ванда, – спочатку я додам твої умови, та й взагалі, ти підпишеш її вже на місці.
– У Константинополі?
– Ні. Я думала про це. Який мені хосен мати раба там, де його має кожен? Тут, у нашому цивілізованому, тверезому, філістерському світі, я одна хочу мати раба, і до того ж раба, якого в мої руки віддає не закон, не моє право чи жорстоке насильство, а лише одна-однісінька сила моєї краси та мого єства, які позбавили його будь-якої волі. Це я вважаю пікантним. У кожному разі, ми їдемо до країни, де нас ніхто не знає, і де ти без жодних застережень перед світом зможеш виступати як мій слуга. Мабуть, до Італії, до Риму, або до Неаполя.
Ми сиділи на Вандиній отоманці.