Завтра… — хлопчик усміхнувся панові Егонові, — завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п'ятірку. Якщо вона вас так тішить!
Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Егоном.
— Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.
Коли вони повернули на вуличку, Де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.
— Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? — запитав пан Егон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: — Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!
Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.
— Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! — вигукнула вона.
— А мій ні! — вигукнув пан Егон. Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:
— То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?
— Ти повинен… — почав пан Егон, тоді крикнув: "Ой!" — бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.
— Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, — посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.
Кіті саме підійшла до них.
— Добрий день, пані Бартолотті, — мовила вона. Панові Егону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. — Сьогодні мій день народження, — повела вона далі, — і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!
Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.
— Я проти, — заявив пан Егон. — Вона невихована дитина!
— Не плещи дурниць! — розсердилась пані Бартолотті. — Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!
— Тобі дуже хочеться йти туди? — запитав Конрада пан Егон.
Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті напевне було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.
Пан Егон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому, що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з'явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:
— Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!
— Зрозуміло, мамо, — мовив Конрад. Проте пан Егон іще не хотів здаватися.
Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.
— Егоне, іди собі до своєї аптеки! — крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.
Та пан Егон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. В нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.
— Нам ніколи! — сказала вона. — У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш!
— То до побачення, — сказав пан Егон і сумно поплентався до своєї аптеки.
Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:
— Мені шкода батька.
— Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!
Пані Бартолотті потягла Конрада додому.
— Він мій батько, і я його люблю!
Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Егона. Всім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.
Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Егона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.
Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:
— Авжеж. — Або: — Так, так. — А сама думала: "Тепер мені не можна й слова сказати про Егона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає".
Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого. І наступати йому на пальці тільки тоді, коли буде цілком певна, що Конрад не побачить.
За п'ять хвилин до третьої Конрад стояв уже біля дверей у передпокої, готовий іти на іменини. Він тричі вмився, двічі причесався і взувся в щойно начищені черевики. В руках він тримав коробку з-під взуття, загорнену в тонкий рожевий папір. Зверху на коробці був пришпилений зелений бант із двадцяти кілець. А рожевий папір пані Бартолотті весь помалювала маленькими червоними серцями. В коробці був запакований іграшковий сервіз.
— Ну, Конраде, — мовила пані Бартолотті, — тобі можна вже йти.
— Ще немає третьої, — завагався хлопчик.
— Кілька хвилин не мають ніякого значення, — сказала пані Бартолотті.
Та Конрад і далі вагався. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі.
— Чуєш, інші гості вже йдуть, — мовила пані Бартолотті.
Конрад кивнув головою, але не рушив з місця.
— І Флоріана запрошено, — сказав він.
— А Флоріан гарний хлопчик? — запитала пані Бартолотті.
— Це той, що кричав мені вслід: "Бартолотті у болоті", такий великий і товстий.
— Він просто хотів пожартувати, — сказала пані Бартолотті й усміхнулася, щоб її слова були переконливіші. Вона не хотіла, щоб Конрад журився.
— Ви справді вірите, що Флоріан хотів пожартувати? — запитав Конрад.
Він так поважно вдивлявся в її обличчя, що пані Бартолотті перестала всміхатися й скрушно похитала головою.
— То навіщо ви так кажете, коли зовсім не вірите в це?
— Щоб ти не журився.
— Невже ви думаєте, що я не журитимусь, якщо ви казатимете неправду? — мовив Конрад.
Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей.
— Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви, — попросив він.
Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей.
— Слово честі, що я поміркую над цим, — сказала пані Бартолотті.
— А ви не дурите мене? — спитав Конрад.
— Слово честі, — ще раз сказала пані Бартолотті.
— Ну, то я тепер піду, — мовив Конрад.
Пані Бартолотті притримала двері. Вона стояла й дивилася йому вслід. Коли він був уже на сходах, вона гукнула навздогін йому:
— Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих!
Конрад зупинився.
— Врізати пару гарячих? — запитав він. — А що це означає?
Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей і вигукнула:
— Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди його у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки в очах засвітилися!
Конрад похитав головою.
— Цього мене теж не навчили! — сказав він і пішов сходами вниз.
Пані Бартолотті вже не бачила його, але чула, як він подзвонив у двері до Рузік. Відразу ж по тому пролунав голос Кіті Рузіки:
— Привіт, Конраде, добре, що ти прийшов! Заходь! Ох, який гарний пакунок, це буде, напевне, найкращий подарунок на мої іменини!
Потім двері зачинилися. Пані Бартолотті також зачинила двері, зайшла до ванної і густо намалювала обличчя: синім попід очима, червоним уста і рожевим щоки. Тоді подалася до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася далі ткати килим. Вона ткала червону квітку з рожевими цятками на синьому тлі. Квітка виходила не така гарна, як звичайно, бо пані Бартолотті думала не про неї, а про дітей, що дражнять інших дітей. Чому вони дражнять їх? Спершу пані Бартолотті знайшла дуже просте пояснення. "Бо то погані діти, — подумала вона. — Малі паскудники! Такі вони вже лихі вродилися!" Та потім пані Бартолотті згадала, як їй колись завжди казала мати: "Дитино моя, бери приклад зі своєї двоюрідної сестри Луїзи, вона багато чемніша за тебе". Мала Берті дуже не любила слухати ті напучування й щоразу, коли зустрічала свою двоюрідну сестру Луїзу, показувала їй язика і бекала. А ще пані Бартолотті згадала, як вона свого часу гукала вслід малому Гансі, синові сусідів: "Слинько! Слинько!" І подумала: "Чому я так робила? Я ж не була поганою дитиною, не була паскудницею. Мабуть, я тоді дуже пишалася тим, що сама вже не заслинююсь!" І пані Бартолотті зітхнула, бо зрозуміла, що справа з тим дражнінням не така проста й що дуже важко буде правильно пояснити все Конрадові.
Тим часом Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Під стелею висів великий барвистий ліхтар. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан і Гіті ходили до третього класу. До третього "А". Антон і Міхі ходили з Кіті до другого класу. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан ще жодного разу не сказав на Конрада "Бартолотті у болоті". Взагалі він досі не озивався до нього жодним словом. Конрад був дуже радий цьому. Гіті й Міхі ставились до нього приязно. Вони були цікаві, як звичайно дівчата, й усе допитувалися, чому він аж тепер приїхав до матері й чому аптекар — його батько, коли він не одружений з пані Бартолотті. Конрад не знав, що їм відповісти, і неабияк зрадів, коли Кіті поклала край їхньому розпитуванню, вигукнувши:
— Дайте йому спокій!
Антон ставився до Конрада неприязно. Він кривився і під столом штурхав його по нозі. Антонові Конрад так не подобався тому, що дуже подобався Кіті. Антон любив Кіті й ревнував її до Конрада. Але Конрад, звичайно, не знав про це. Взагалі він не знав, що означає ревнувати.
Потім Антон, дістаючи шматок торта з великого тареля посеред столу, штовхнув ліктем Конрадову чашку з какао. Чашка перекинулась, какао вилилось на рожеву скатертину, потекло на край столу й закапало на білий килим, яким була застелена підлога.
— Мамо, мамо, мерщій біжіть, какао! — злякано закричала Кіті, бо її мати понад усе любила той білий килим. То була її гордість.
Пані Рузіка прибігла до дитячої кімнати з мокрою ганчіркою і, бідкаючись, кинулась витирати й вимочувати пляму на килимі.
— Невже не можна бути охайнішими? Ви ж не малі діти!
Пляма від какао ніяк не зникала.
— Це не я! Це не я! — загукав Антон. — Це він, це він! — Антон показав пальцем на Конрада.
— Це нечесно! — крикнула Кіті. — Антон бреше!
— Ще мені посваріться тут! — нагримала на дітей пані Рузіка.
Вона завзято терла ганчіркою, і обличчя в неї помалу полагіднішало, бо пляма какао стала ясніша.