Ми куримо "Голуаз", спускаємося до річки і проти одного з латунних ящиків букініста на Ке-де-Конті якийсь спомин, а може — насвистування студента, що йде мимо, навіюють нам тему Вівальді; обидва починаємо з почуттям мугикати, а Джонні каже, що якби оце мав саксофон, цілу ніч грав би Вівальді, та я, звичайно, йому не вірю.
— Може, ще пограв би трохи Баха та Чарлза Айвса… — поблажливо погоджується Джонні. — Цікаво, чому французи не цікавляться Чарлзом Айвсом?.. Знаєш його пісеньки? Мусиш знати оту про леопарда…
Він починає мугикати "Леопарда" своїм слабеньким тенором, і, звичайно ж, його мелодія не має майже нічого спільного з Айвсом, але це для Джонні байдужісінько, поки він відчуває, що наспівує гарну музику. Нарешті ми сідаємо на кам'яному парапеті навпроти вулиці Жі-ле-Кер і знову куримо, бо ніч чудова і ми знаємо, що після цигарки захочеться випити кухоль пива в якомусь бістро, а це нам заздалегідь приємно. Я пускаю повз вуха, коли Джонні уперше згадує про мою книжку, бо відразу ж він повертається до Чарлза Айвса, мовляв, він не раз награвав теми з Айвса на свої платівки, чого ніхто (думаю, що й сам Айвс) ніколи не зауважив, але за хвилину я пригадую його слова про мого книжку і намагаюся повернути розмову на неї.
— Я прочитав лише кілька сторінок, — каже Джонні. — У Тіки стільки про твою книжку балакали, а я навіть назви не зрозумів. Учора Арт приніс мені її в англійському перекладі, і я дещо проглянув. Непогана книжка.
Як годиться в таких випадках, я вдаю скромність і певну зацікавленість, так ніби його думка може відкрити (мені, авторові!) якусь нову правду щодо моєї праці.
— Як у дзеркалі, — каже Джонні. — А я раніше думав, що читати книжку, в якій про тебе написано, — це дивитися на себе, а не на своє відображення в дзеркалі. Просто дивно, чого можуть наоповідати ці письменники. Уся та частина про виникнення бібопу…
— Але ж я дослівно написав те, що ти сам оповідав мені в Балтіморі, — кажу я, невідомо в чому виправдуючись.
— Атож, те саме, але так, як у дзеркалі, — затявся Джонні.
— А чого ж ти хочеш? Дзеркала відбивають істину.
— Чогось там бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти знаєш куди більше за мене, але мені здається, що все ж таки там чогось бракує.
— Того, що ти забув мені розповісти, — відповідаю я, зачеплений за живе. Цей дикун, ця мавпа ще сміє… (Треба поговорити з Делоне… Було б справжнім нещастям, коли б якесь необережне висловлювання зашкодило такій серйозній критичній праці, яка…)
— Наприклад, червона сукня Лен… — каже Джонні. — У всякому разі, до нового видання можна буде додати те, що він розповість сьогодні, це навіть непогано було б… — смердить псиною, — каже Джонні, — і це єдине, що чогось варте в тій платівці. — Атож, треба уважно слухати і негайно внести доповнення, бо якщо про ці можливі неточності дізнаються інші, наслідки можуть бути фатальні. — А середня урна, найбільша, повна синюватого попелу, — провадить Джонні, — дуже схожого на пудру моєї сестри. — Поки що це маячня, гірше буде, як він підірве глибинну ідею, естетичну систему книжки, яка дістала такі схвальні відгуки… — Та й про джаз-кул ти зовсім не те написав, — каже Джонні.
Увага!
— Як це — зовсім не те написав? Я згоден, Джонні, що все міняється, але ж ти лише шість місяців тому…
— Шість місяців тому, — каже Джонні, встаючи з парапету і спираючись на нього ліктями. — Six months ago. Ex, Бруно, як би я зараз заграв, коли б тут були хлопці… А те, що ти написав про сакс і секс — дуже дотепна гра слів. Six months ago. Six, sax, sex. Чудово, Бруно. Хай тобі грець, Бруно.
Я не стану пояснювати Джонні, що його розумовий рівень надто низький і тому він не може зрозуміти, що під тією безневинною грою слів ховається досить глибока система ідей (Леонард Фезер визнав її винятково слушною під час нашої розмови в Нью-Йорку) і що параеротизм джазу еволюціонує від часів "washboard" і таке інше. Як це часто зі мною буває, з радістю думаю, що критики набагато потрібніші людям, ніж я сам припускаю (у своїх особистих нотатках), бо ж композитори, починаючи від того, хто винайшов музику і кінчаючи Джонні, не здатні робити діалектичні висновки з власної творчості, не вміють постулювати основи і оцінювати вплив музики, яку пишуть або імпровізують. Я мушу згадувати про це завжди, коли мені стає прикро й тяжко, що я всього лише критик.
— Ім'я тієї зірки Полин, — каже Джонні, і раптом я чую той його інший голос, той, коли він… Як би це сказати? Як описати Джонні, коли він поряд, але його вже нема, він десь дуже далеко? Занепокоєний, я встаю з парапету і дивлюся йому в обличчя. А таки ім'я тієї зірки Полин, тут уже нічим не зарадиш.
— Ім'я тієї зірки Полин, — каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. — І вона розсиплеться на вогняні бризки над площами великого міста. Шість місяців тому.
Хоча ніхто не бачить мене, крім зірок, я знизую плечима. (А ім'я тієї зірки Полин). Знову та сама історія: "Я ж уже грав це завтра". Ім'я тієї зірки Полин, і вона розсиплеться на вогняні бризки шість місяців тому. Над площами великого міста. Отже, він десь дуже далеко. А в мене аж очі наливаються кров'ю, бо ж він нічого більше не схотів сказати про мою книжку і я так і не дізнався, що ж думає Джонні про книжку, яку тисячі любителів джазу читають двома мовами (а невдовзі читатимуть і трьома, бо вже поговорюють про видання іспанського перекладу, мабуть, у Буенос-Айресі грають не лише танго).
— Сукня була чудова, — каже Джонні. — Ти навіть уявити собі не можеш, як вона личила Лен, але краще я оповім це тобі за чаркою віскі, коли маєш гроші. Мені Деде дала всього франків із триста.
Він глузливо сміється, дивлячись на Сену. Так ніби без грошей він не зможе роздобути і випивку, і маріхуану! Заводить розмову про те, що Деде дуже добра (про книжку ані слова) і що вона не дає йому грошей заради його ж добра, але, на щастя, є в нього товариш Бруно (який написав книжку, але про це ані слова), і гарно буде посидіти в якомусь кафе в арабському кварталі, де людині дають спокій, коли бачать, що вона саме міркує про зірку, яка зветься Полин (це вже думка моя) — ми якраз заходимо до кафе з боку Сен-Северіна, друга година ночі, саме о цій порі моя дружина має звичай прокидатися і повторювати все те, що вранці подасть мені разом із кавою. Як і завжди, коли я з Джонні, ми п'ємо несмачний дешевий коньяк, як і завжди, замовляємо подвійний і почуваємо себе дуже щасливими. Але про книжку — ані слова, тільки про пудреницю в формі лебедя, зірку, уривки реальності, відбиті в уривках фраз, в уривках посмішок, у бризках слини на столі і на склянці (склянці Джонні). Справді, бувають такі хвилини, коли мені хочеться, щоб він уже вмер. Гадаю, на моєму місці багато хто думав би так само. Але ж як примиритися з думкою, що Джонні помре і забере з собою все те, чого не захотів сказати мені сьогодні вночі, що він і після смерті гнатиметься і втікатиме (я вже не знаю, як це й висловити); я не зміг би цього допустити, навіть якби мені довелося згубити спокій, втратити свою кафедру, свій авторитет, забезпечений тепер уже неспростовними тезами й урочистим похороном.
Час від часу Джонні перестає барабанити пальцями по столі, дивиться на мене з незрозумілим виразом і знову барабанить. Власник кафе знає нас ще відтоді, як ми приходили сюди з арабом-гітаристом. Бену Айфа вже давно хочеться спати, ми — єдині клієнти його брудного шинку, просмерділого червоним перцем та пиріжками, смаженими на салі. Я теж падаю з ніг — так хочу спати, і підтримує мене лише лють, якийсь глухий гнів, не те щоб я злився на Джонні, а скоріше в мене таке відчуття, ніби я півдня кохався з жінкою і тепер хочу під душ, хочу змити водою та милом те, що вже починає смердіти, псує те враження, що спочатку… Джонні відбиває на столі свій триклятий ритм, інколи щось мугикає, майже не дивлячись у мій бік.
Можливо, навіть не згадає більше про мою книжку. Життя кидає ним на всі боки — сьогодні одна жінка, завтра — інша, післязавтра — мандрівка. Найкраще буде нишком забрати в нього англійський переклад книжки, попрохати Деде, щоб вона зробила це в обмін на іншу послугу. А втім, дурний я, що так хвилююся, майже лютую. Чи ж слід було сподіватися від Джонні найменшого ентузіазму, коли мені навіть і на думку не спадало, що він читатиме цю книжку. Я й сам добре знаю, що в книжці немає правди про Джонні (але й брехні немає), що в ній мова тільки про його музику. З тактовності, а може, доброти, я не хотів виставляти на загальний огляд його невиліковну шизофренію, розкривати перед читачем трагедію його отруєного наркотиками безладного і жалюгідного життя. Я вирішив показати найважливіше, підкреслити справді вартісне — його незрівнянне мистецтво. А що я міг розповісти ще? Але, може, саме тут він і підстерігає мене, причаївшись, як завжди, в засідці і наготувавшись до одного з тих шалених стрибків, які всіх нас збивають з ніг? Може, якраз тут він і чатує на мене, щоб розвалити весь естетичний підмурок, на якому я вибудував величну споруду його музики, струнку теорію сучасного джазу, що принесла мені таку славу і повсюдне визнання.
Правду кажучи, що мені до його життя? Мене турбує тільки одне: що Джонні й далі йтиме своєю дорогою, а я не зможу іти за ним (скажімо краще — не схочу), і кінець кінцем він спростує всі висновки моєї книжки. Заявить, що мої твердження нічого не варті, що його музика — це зовсім не те.
— Послухай-но, ти щойно сказав, ніби моїй книжці чогось бракує. (А зараз — увага!)
— Бракує? Ага, справді, я це казав. Розумієш, їй бракує не лише червоної сукні Лен. Мабуть… Як ти гадаєш, Бруно, ті урни справді існують? Минулої ночі я знову їх бачив на безмежному полі, але вони були вже не так позакопувані. Деякі з написами і малюнками, — якісь велетні у шоломах і з палицями в руках — наче в кіно. Моторошно отак блукати поміж урнами, знаючи, що нема більше нікого, що ти тут сам-один, ходиш і щось шукаєш. Та не смутній, нічого, що ти забув про все це написати. Куди гірше, Бруно, — і він підносить угору палець, який не тремтить, — що ти забув написати про головне — про мене.
— Облиш, Джонні!
— Про мене, Бруно, атож, про мене.