Бейрд насупив брови, намагаючись видобути з пам'яті щось дуже важливе, щось таке, що в цю хвилину було йому конче потрібне. Він дивився на двері кабіни, де висіла інструкція про аварійні сигнали.
— Хвилинку! — раптом вигукнув він.
— Слухаю. — Дженет зупинилася, тримаючись за клямку дверей.
Бейрд клацнув пальцями.
— Згадав! Хтось розмовляв зі мною про літаки. Той молодий чоловік, що сидить поруч зі мною. Той, що сів у Вінніпегу в останню хвилину.
— Містер Спенсер?
— Саме так! Джордж Спенсер. Докладно вже не пам'ятаю, що він говорив, але, здається, він розуміється на літаках. Попросіть його сюди. І не кажіть нічого, крім того, про що ми домовились. Я не хочу, щоб інші пасажири знали правду. Але все-таки запитайте решту, а раптом знайдеться хтось досвідченіший.
— Кілька хвилин тому Спенсер пропонував свою допомогу, отже, він не їв лосося!
— Ви маєте рацію, Дженет. Ми обидва їли баранину. Давайте його сюди.
Коли Дженет вийшла, лікар зробив кілька нервових кроків по кабіні, потім помацав пульс у капітана, який лежав непритомний поруч другого пілота. Почувши, що рипнули двері, лікар підхопився і став коло них, затуляючи вхід до кабіни. На порозі стояв Спенсер, здивовано витріщившись на Бейрда.
— Хелло! — привітався він до лікаря. — Що тут за історія з радіо?
— Ви пілот? — спитав лікар, не зрушуючи з місця.
— Був колись. Під час війни. Зовсім не розуміюсь на теперішніх раціях, але якщо капітан вважає, що я можу йому стати в пригоді...
— Проходьте, — мовив Бейрд.
Він ступнув крок убік, щоб пропустити Спенсера, і відразу ж замкнув за ним двері. Спенсер, побачивши порожні крісла пілотів і рулі, що таємничо рухались самі собою, став як укопаний. Потім обернувся, і погляд його впав на пілотів, що лежали поряд.
— Обидва?
— Так, обидва, — відповів лікар.
Спенсер не вірив власним очам.
— Але ж... Боже правий! Лікарю!.. Коли це сталося?
— Капітан знепритомнів кілька хвилин тому. Обидва їли лосося.
Спенсер сперся на стінку.
— Чи зумієте ви довести літак до аеродрому й посадити його?
— Що ви! Ні! — Голос Спенсера здригнувся. — Це відпадає! У мене не було б жодного шансу на успіх!
— Але ж ви казали, що літали під час війни, — наполягав Бейрд.
— Десять років тому. Відтоді я не сидів за штурвалом. А тоді я літав на "Спітфайєрах", одна восьма ваги цієї машини й один мотор. Адже це чотиримоторний літак.
Спенсер тремтячими пальцями витяг з кишені коробку, закурив. Бейрд не спускав з нього очей.
— Ви могли б спробувати, — не вгавав він.
Спенсер сердито похитав головою.
— Ні, ні, це було б із мого боку безумством, — відказав він. — Ви просто не розумієтесь на цьому. Тепер я не зумів би посадити навіть "Спітфайєра", не кажучи вже про цього велетня.
— Я гадав, що керувати літаком — все одно, що правити автомобілем. Це ніколи не забувається, — сказав Бейрд.
— О ні! А тим паче вести таку машину! Це так само, якби мене, — а я вмію правити тільки спортивним авто, та й то на безлюдному шосе, — раптом посадили за важкий трактор з причепом і звеліли в'їхати на людні вузькі вулички міста, загрожуючи карою смерті, якщо я за що-небудь зачеплюся.
— Розумію. Але ви могли б усе-таки спробувати. — Бейрд наполягав. Спенсер не відповів і глибоко затягнувся сигаретою. Бейрд здвигнув плечима й відвернувся. — Ну що ж, нічого не поробиш! Сподіваюсь, у літаку знайдеться хтось інший, хто вміє літати. Бо на цих розраховувати нічого. — Він глянув на пілотів.
Відчинилися двері, й зайшла Дженет. Запитально глянула на Спенсера, потім на лікаря і сказала безбарвним тоном.
— Більш немає нікого...
— Отже, ситуація ясна! — промовив лікар. Він чекав, чи не скаже чого Спенсер, але той стояв, утупивши очі в прилади. — Містере Спенсер, — озвався Бейрд, зважуючи кожне слово. — Я нічого не тямлю в пілотажі, але я розумію одне: на борту цього літака перебуває багато людей, які помруть за кілька годин, якщо ми терміново не покладемо їх у лікарню. Серед тих, що здорові, лиш ви один можете нас урятувати. — Він замовк. — Що ви на це скажете?
Спенсер розгублено зиркав то на лікаря, то на Дженет. Нарешті запитав:
— Ви певні, що жоден з пілотів не зможе сісти за штурвал?
— Я не певен, чи їх узагалі пощастить урятувати, якщо ми якнайшвидше не покладемо їх до лікарні.
Молодий комівояжер випустив хмарку диму й розчавив недокурок підбором черевика.
— Ну що ж, вибору в мене немає...
— От і добре. Якщо тільки ви не вважаєте, що ми повинні летіти цим самим курсом аж до Тихого океану, поки вистачить бензину, а там плюхнутися в воду.
— Хай вам тільки не здається, що це найкращий вихід! — Спенсер підійшов до вікна й глянув на білі хмари, посріблені місячним світлом. — Ну гаразд, я вважаю себе мобілізованим. Маєте нового пілота, лікарю. Питання тільки, якого! — Він сів у крісло пілота й озирнувся на двох людей, що стояли за його спиною. — Якщо ви знаєте якісь добрі молитви, то раджу вам швидко їх пригадати.
Бейрд поплескав його по плечу.
— Браво, молодче, — зворушено промовив він.
— А що ви скажете їм? Тим, що сидять в пасажирському салоні? — спитав Спенсер, перебігаючи очима по десятках контрольних приладів і гарячково намагаючись згадати їхнє призначення.
— Поки що нічого, — відповів лікар.
— Це дуже розумно з вашого боку, — сухо кинув Спенсер. — Ну що ж, треба зорієнтуватися в цих хащах. Навігаційні прилади розташовані перед пілотом. А колонка посередині між кріслами пілотів стосується виключно роботи моторів. Добре... висота двадцять тисяч футів. Політ горизонтальний. Курс двісті дев'яносто. Веде машину автопілот. Дякувати богові й за це. Швидкість двісті десять вузлів. Дросель, рух пропелера, суміш, висування шасі під час посадки. Закрилки. Де тут їхній покажчик? Ага, є. Ну так, це, мабуть, головні покажчики. Для приземлення нам потрібні будуть інструкції, але їх нам дадуть по радіо з землі.
— Ну то що, дасте собі ради?
— Не знаю, лікарю, далебі не знаю. Я ніколи не бачив такого розташування приладів і такої машини. Де ми зараз і куди летимо?
— Зі слів капітана виходить, що ми летимо над Скелястими горами, — відповів Бейрд. — Він не міг звернути з курсу до найближчого аеродрому через туман, і ми мусимо летіти до Ванкувера.
— Треба перевірити наші координати. — Спенсер почав роздивлятися в півтемряві кабіни. — Де тут радіо?
Дженет показала йому на металеву коробку, що висіла у нього над головою.
— Я знаю, що цим користувалися при розмові з землею, — сказала вона. — Але ніякісінького уявлення не маю, що треба вмикати, аби нас почули.
— Ага, бачу. Зараз поглянемо. — Спенсер почав роздивлятися коробку передавача. — Частота... краще не чіпати. А це що? Передача! — Він повернув перемикача, спалахнула червона лампочка. —Добре! Джорджі знайшов ключик від іграшки! Можемо починати.
Дженет подала йому навушники і з'єднаний з ними мікрофон.
— Я знаю, що коли хочуть говорити, то натискають ґудзик на мікрофоні.
Надіваючи навушники, Спенсер звернувся до лікаря:
— Ви розумієте, що як би воно там далі не було, мені потрібна ще одна пара рук. У вас вистачить мороки зі своїми пацієнтами, отже, лишається наша "Міс Канада". Як ви гадаєте?
Бейрд кивнув головою.
— Я згоден, а ви, Дженет?
— Мабуть, теж... але я нічого не тямлю в цьому. — Дженет безпорадно показала на прилади.
— Чудово, — мовив Спенсер. — Отже, нас буде двоє, що не мають ніякісінького уявлення. Займіть зручне місце, раджу вам застебнути ремінь. Напевно, ви не раз бачили, що роблять пілоти. Відтоді, як я літав, з'явилося багато важелів і покажчиків.
Дженет сіла в крісло другого пілота, боячися торкнутись штурвалу, що безперестанку рухався, керований невидимою рукою автопілота. Почувся рішучий стук у двері кабіни.
— Це, певно, по мене, — мовив Бейрд. — Я мушу йти. Бажаю успіху.
Він вийшов. Лишившись сам на сам зі стюардесою, Спенсер посміхнувся.
— Усе гаразд? — запитав він.
Вона мовчки кивнула головою, надіваючи навушники.
— Вас звуть Дженет, так? А мене Джордж. — Спенсерів тон став поважним. — Не хочу вас дурити, Дженет. Становище критичне.
— Знаю.
— Спробуємо передати сигнал аварії. Який номер нашого рейсу?
— Сімсот чотирнадцять.
— Гаразд, поїхали! — Він увімкнув мікрофон.
— Мейдей, мейдей[1] — почав рівним голосом. Цей сигнал він добре пам'ятав. Одного похмурого жовтневого дня він уже вдавався до нього, коли він летів над французьким узбережжям; хвіст його "Спітфайєра" був майже відбитий. На щастя, тоді з'явилися два "Гаррікейни" й супроводжували його над Ла-Маншем, мов дві старі дбайливі тітки.
— Мейдей, мейдей, мейдей, — повторював він. — Говорить рейс 714. Літак Лінії нерегулярного транспорту. Машина в небезпеці. Прошу відгукнутися. Прийом.
Спенсер мимохіть затамував подих, коли в навушниках несподівано озвався голос.
— Алло, 714, говорить Ванкувер. Ми чекали на вас. Ця хвиля зарезервована виключно для розмови з 714. Слухаємо вас, 714.
— Говорить 714, дякуємо, Ванкувер. Ми в страшній небезпеці. Обидва пілоти й багато пасажирів... скільки їх, Дженет?
— Кілька хвилин тому було п'ятеро. Зараз, можливо, більше...
— Поправка, щонайменше п'ятеро пасажирів отруїлися. Обидва пілоти непритомні, стан їх критичний. На борту в нас є лікар, який заявив, що жоден з пілотів не зможе довести літак до аеродрому. Якщо хворі протягом короткого часу не будуть госпіталізовані, це може скінчитися для них трагічно. Зрозуміли? Прийом.
За хвилю в навушниках почулася відповідь:
— Все зрозуміли. Продовжуйте, 714. Прийом.
Спенсер набрав у груди повітря.
— А зараз найцікавіше. Мене звуть Спенсер. Джордж Спенсер. Я звичайний пасажир. Поправка: був пасажир. Зараз пілот. Для інформації; маю на своєму рахунку близько тисячі налітаних годин, але всі на одномоторному винищувачі. Не літав років з десять. Мерщій знайдіть кого-небудь, хто б по радіо проінструктував мене, як посадити цю коробку. Летимо на висоті двадцять тисяч футів, курс магнетичний двісті дев'яносто, швидкість двісті десять вузлів. Усе. Тепер ваша черга, Ванкувер. Прийом.
— Ванкувер усе зрозумів. Чекайте.
Спенсер витер чоло й скривив обличчя, вдаючи, що посміхається.
— Б'юсь об заклад, що там на землі наша радіограма не одного витягне з теплого ліжка.
Дженет кивнула головою. Незабаром з землі знову долинув голос, твердий, спокійний, як і перше.
— Говорить Ванкувер.