– А піжама чия?
– Моя. Даруйте, що завелика.
Марша спробувала похитати головою, але забракло сили.
– Нічого… Мені добре…
Їй приємно було, що це його піжама. Це майже все одно, що його обійми.
– Дуже добре, – прошепотіла вона, і сон здолав її.
8
Пітер стояв на п'ятому поверсі сам, чекаючи ліфта. Елоїс Ройс уже поїхав службовим підйомником нагору, в свою кімнату, суміжну з покоями хазяїна готелю.
"Сьогодні нудьгувати не довелося, – думав Пітер, – хоч веселого було, мало…" А втім, він уже звик до того, що готель – це вмістище людських драм, які часто розігруються в усій своїй непривабливості перед очима в службовців.
Ліфтерові Пітер назвав перший поверх. Він не забув, що Крістіна чекає його на другому, в канцелярії, але ця, остання справа мала забрати в нього лише кілька хвилин.
Тепер він поспішав, але ліфт, як на те, не хотів їхати. Ліфтер даремно торгав важіль.
– Перевірте, може, двері не стулилися, – сказав Пітер.
– Та ні, стулилися, сер. Річ не в дверях; видно, порушилися контакти, або тут, або десь там, – ліфтер мотнув головою вгору, показуючи на дах, де стояли підйомні механізми, потім додав: – Останнім часом це не робота, а чиста мука. Головний інженер недавно сам лазив на горище, тільки не знаю, що він там побачив. – Він знову різко смикнув важіль, і тут механізм, нарешті, ввімкнувся. Здригнувшись, ліфт поповз униз.
– Котрий це ліфт?
– Номер чотири.
"Завтра треба з'ясувати у головного, в чім річ", – подумав Пітер.
Коли він вийшов у вестибюль, годинник показував пів на першу. Як звичайно в цю пору, метушня і галас у вестибюлі втишилися, хоч людей у ньому було ще чимало, а звуки музики із Синьої зали свідчили про те, що там ще вечеряють і танцюють. Пітер звернув праворуч, до бюро оформлення, і тут побачив, що навперейми йому суне гладка туша – начальник готельної охорони Огілві, якого Пітер даремно розшукував допіру по всіх усюдах. Кругле, щокате обличчя екс-полісмена (багато років тому він звільнився, так і не заслуживши личок, з новоорлеанської поліції) мало підкреслено байдужий вираз, але свинячі очиці весь час бігали, підмічаючи все, що робиться довкола. Як завжди, від нього йшов важкий сигарний дух, і з нагрудної кишені стирчали рядком, мов торпеди, головки товстих сигар.
– Кажуть, ви шукали мене, – сказав Огілві. Це було не запитання, а, радше, байдужа констатація факту.
Пітер відчув, що знову скипає гнівом.
– Авжеж, шукав. Де вас носило?
– Ходив у справах, містере Макдермот. – Цей здоровенний, опасистий чолов'яга мав на диво тоненький голосок. – Доповідав у поліційному управлінні про одну неприємність. У нас сьогодні з камери схову вкрали валізу.
– "Доповідав"! Скажіть краще, з ким ви грали в покер?
У свинячих очицях спалахнули лихі вогники.
– Якщо не вірите – прошу, подзвоніть і запитайте. Або побалакайте з містером Трентом.
Пітер махнув рукою. Він знав, що перевірка була б тільки марнуванням часу. Цей тип, безперечно, подбав про алібі, і його друзі з управління підтвердять усе, що він скаже. До того ж, Уоррен Трент не схоче вкрутити хвоста Огілві, своєму давньому службовцеві. Подейкували, ніби гладкий детектив має владу над хазяїном, бо знає про деякі грішки його молодості. Так чи не так, Огілві користувався на службі правами недоторканної особи.
– Поки ви десь ходили, тут сталися дві досить серйозні пригоди, – сказав Пітер. – Але ми вже все владнали без вас.
"А може, й краще, що обійшлося без його участі, – подумав він. – Цей кабан, безперечно, не здогадався б зробити для Олберта Уеллса все те, що так вправно зробила Крістіна, та й в історії з міс Прейскотт не виявив би ні такту, ні співчуття". Не бажаючи більше псувати собі настрій думками про Огілві, Пітер холодно кивнув йому й підійшов до бюро оформлення.
Нічний реєстратор, з яким він недавно розмовляв по телефону, сидів за своїм столом. Пітер вирішив повести розмову в мирному тоні. Приязно всміхаючись, він сказав:
– Дякую за допомогу, тепер усе гаразд. Містер Уеллс спочиває в новому номері. Доктор Аронс домовився з доглядальницею, а наш головний інженер спорудив справжній кисневий апарат.
Коли реєстратор побачив Пітера, його обличчя закам'яніло, але, почувши ці слова, він полагіднішав.
– Я не думав, – що хворий у такому тяжкому стані.
– Якийсь час містер Уеллс був на волосинку від смерті. Через те я й допитувався, чому його перевели в цей злощасний номер.
Реєстратор покивав головою – мовляв, тепер я зрозумів.
– Це й справді неподобство. Запевняю вас, я особисто з'ясую всі обставини.
– На одинадцятому поверсі теж сталася неприємність. Ви не скажете, на кого записаним люкс 1126-27?
Реєстратор попорпався в картотеці й видобув картку.
– На містера Стенлі Діксона.
– На Діксона, кажете? – Це було одне з двох імен, що їх назвав Елоїс Ройс, коли вони вийшли з номера 555.
– Син торговця автомобілями. Містер Діксон-старший часто буває в нашому готелі.
– Дякую. Позначте в себе, що люкс звільнився; хай касир надішле рахунок поштою. – Тут йому спала на думку інша можливість. – А втім, не треба. Рахунок хай передадуть завтра мені, а я підготую листа з вимогою відшкодувати збитки.
– Добре, містере Макдермот. – Реєстратора наче підмінили. – Все буде зроблено, як ви кажете.
По-дружньому попрощавшись з ним, Пітер перейшов до незайнятого столу, за яким удень сидів один з молодших адміністраторів, відшукав у телефонній книзі номер Марка Прейскотта й назвав його телефоністці. За хвилину чи дві в трубці озвався сонний жіночий голос. Відрекомендувавшись, Пітер сказав:
– Міс Прейскотт доручила мені побалакати з Анною.
Той самий голос, вимовляючи слова на південний лад, відповів:
– Анна – це я. З міс Маршею щось сталося?
– Ні, з нею все гаразд, вона тільки попросила переказати, що залишиться на ніч у готелі.
– Даруйте, я не розчула, хто зі мною говорить, – сказала економка.
Пітер терпляче пояснив, а потім додав:
– Слухайте, якщо ви в чомусь сумніваєтеся, можете мені передзвонити. Наберіть комутатор "Сейнт-Грегорі" й попросіть, щоб вас з'єднали з адміністратором у вестибюлі.
– Гаразд, сер, я зроблю це, – зразу ж погодилася жінка. Менш як за хвилину їх знову з'єднали. – Ну от, тепер я спокійна, – сказала вона. – А то ми турбуємося за міс Маршу – батько її у від'їзді, не доведи, господи, скоїться щось…
Поклавши трубку, Пітер спіймав себе на тому, що Марша Прейскотт не йде йому з думок. "Треба буде побалакати з нею завтра, – вирішив він. – Зокрема, з'ясувати, що було перед тим, як на неї напали. І чому в номері був такий розгардіяш".
Він помітив, що Гербі Чендлер крадькома позиркує на нього з-за своєї конторки і, підійшовши до старшого розсильного, холодно промовив:
– Вам, здається, сказано було перевірити, що робиться на одинадцятому поверсі.
Очі на Чендлеровій тхорячій фізіономії невинно округлилися.
– А я перевіряв, містере Мак. Обійшов увесь поверх, і всюди було тихо.
"І це щира правда", – подумав Гербі. Кінець кінцем він наважився-таки піднятись на одинадцятий поверх, і там йому враз відлягло від серця, бо на той час було вже по всьому. Більше того, повернувшись у вестибюль, він дізнався, що обидві повії вже непомітно вислизнули з готелю.
– Може, ви недосить уважно прислухалися?
Гербі Чендлер уперто похитав головою.
– Я зробив усе так, як ви звеліли, містере Мак. Ви звеліли поїхати нагору – я й поїхав, хоч це не мій обов'язок.
– Що ж, гаразд. – Пітер відчував, що старший розсильний щось приховує від нього, але вирішив тим часом не припирати його до стінки. – Я з'ясую деякі обставини, і тоді ми, можливо, ще повернемося до цієї розмови.
Ідучи через вестибюль до ліфта, він відчував на своїй спині погляди Гербі Чендлера й старшого детектива Огілві. Цього разу він піднявся тільки на один поверх.
Крістіна чекала на нього в його кабінеті. Вона скинула черевички й з ногами вмостилася в зачохленому шкіряному кріслі – тому самому, в якому сиділа півтори години тому. Очі її були заплющені, думки витали десь далеко-далеко. Поява Пітера повернула її до дійсності.
– Нізащо не одружуйтеся із службовцем готелю, – сказав він їй. – Він собі не належить.
– Дякую, що вчасно попередили, – відповіла Крістіна. – А то я мало не закохалася в нашого, нового заступника шеф-кухаря. – Вона випростала ноги, вступила в черевички. – Більше ніяких неприємностей?
Він усміхнувся, радіючи, що знову бачить Крістіну, чує її голос.
– Для нас – ні. Для інших, можливо, ще будуть. Розповім по дорозі.
– По дорозі куди?
– Будь-куди, аби якнайдалі звідси. Цей готель мені сьогодні вже остогид, та й вам, напевно, теж.
– То, може, подамося у Французький квартал? Там іще все відчинено. А можна й до мене, я зготую омлети. Краще за мене їх ніхто не готує!
Пітер допоміг їй устати, підвів до дверей і, виходячи, вимкнув світло.
– Я тільки тепер зрозумів, чого мені весь час хотілося. Хай живе омлет! – вигукнув він.
9
Вони вийшли на вулицю і, обминаючи дощові калюжі, попрямували до кількаярусної автостоянки, розташованої за півтора квартали від готелю. Небо вияснювалось після короткої зливи, і в розривах між хмарами вигулькував майже повний місяць. Центр міста засинав; серед тиші вони чули тільки клаксони нічних таксі та свої власні кроки, що глухою луною відбивалися в глибокій темній ущелині між домами.
Заспаний доглядач стоянки подав з горішнього ярусу Крістінин "фольксваген", дівчина сіла за кермо, а Пітер, скоцюрбившись, вмостився поряд.
– Розкішно! Ви дозволите мені трохи випростатися? – Він обняв рукою спинку шоферського сидіння – ще трохи, і рука торкнулася б її плечей…
На розі Кенел-стріт їх затримав світлофор – перед ними велично проплив новенький туристський автобус.
– Ви обіцяли розповісти, що сталося, – нагадала вона.
Він наморщив лоба, повертаючись думками до готелю, потім коротко, без зайвих деталей, розповів усе, що знав про напад на Маршу Прейскотт. Крістіна мовчки вела маленький автомобіль на північний схід. Вона заговорила тільки після того, як Пітер переказав зміст своєї розмови з Гербі Чендлером і зауважив, що старший розсильний, очевидно, щось приховує.
– Приховувати – це він уміє. Тому й держиться у нас так довго.
– На вмінні держатися далеко не заїдеш, – кинув Пітер.
Крістіна зрозуміла його – вона знала, що Пітера як адміністратора дратують численні організаційні вади, але він не має влади виправити їх.