Додати мені нічого.
Всі дивилися на Ґордона з інтересом, але як і раніше недовірливо.
Потім Астус Нор пробурчав:
– Якщо Коркханн так каже, то, так воно і є. Проте… – Він запнувся, потім продовжив твердим голосом: – Добре, нехай летить.
– Чомусь ніхто не запитав, чи хочу я летіти, – тихо сказав Ґордон.
Йому набридло бути слухняним виконавцем чужої волі, які не мають навіть права голосу, і він би сказав все, що думав з цього приводу, якби не Ліанна. Тоном, який не терпить заперечень, вона вимовила:
– Раду закінчено, панове.
Жодного слова більше не було вимовлено. Коли всі віддалилися, Ліанна підійшла до Ґордона:
– Чому ви так сказали? Ви ж згорає від бажання потрапити туди.
– Ви думаєте?
– Не вдавайте. Я ж бачила, як просвітліло ваше обличчя при згадці про Троон. – Вона подивилася на нього докірливо і продовжувала: – На якийсь момент, на Тейні, коли смерть була поруч, мені здалося, що ми знову стаємо близькі… Як колись. Мабуть, я помилилася. Я нічого для вас не значу.
– Ви говорите дивні речі. Дивні для людини, яка ризикував життям, щоб бути з вами поруч!
– Про це я і думаю… Заради чого ви ризикували, Джон Ґордон? Чи про мене ви мріяли?.. Чи все ж про пригоди, зоряні кораблях, все те, чого не було у вашому часі?
Зерно правди у цьому припущенні було. Достатнє, щоб стримати гнів Ґордона. Очі, мабуть, вони його видавали – посмішка Ліанни була гіркою і розчарованою.
– Так я і думала. – Вона відвернулася. – Вирушайте на свій Троон, і нехай він стане вашим попутником!
2
Весь вільний час по дорозі до Канопуса Ґордон проводив на командному містку корабля-розвідника. Крізь ілюмінатори (які насправді ілюмінаторами були) він спостерігав, як з'являються, збільшуються, а потім зникають зірки. Після безплідних років, проведених на Землі, він все ще не міг вдосталь насолодитися цим видовищем. Гігантська шарове скупчення у сузір'ї Геркулеса, зарозумілі барони якого вважали себе рівними королям, неквапливо стискалося на заході. Корабель повільно огинав ледь освітлену масу планетних тіл, так званий Провал Лебедя, і виходив у той сектор простору, в якому колись розігралася вирішальна битва об'єднаного космічного флоту Імперії з армадою Ліги Темних Світів.
Ґордон згадував. Далеко-далеко на південь виднілася темна, чорніша за ніч, пляма Хмари, звідки йшли у наступ кораблі Ліги. Згадалися Талларна і Шорр Кан, вождь Ліги, який пішов з життя, визнавши себе переможеним.
– Ви занадто багато думаєте про минуле, – зауважив Коркханн, лукаво поглядаючи на нього жовтим оком. – Це шкодить сьогоденню…
– Якби ви знали мене краще, – посміхнувся Ґордон, – то, безсумнівно, менше б дивувалися. Так, я був самозванцем, я майже не розбирався у тому, що робив під час цієї битви, але я там БУВ. Таке не забувається.
– Сп'яніння владою… У ваших руках був всесвіт. Мабуть, ви шкодуєте, що все це у минулому?
– Ні, – швидко відповів Ґордон, здивований тим, що припущення Коркханна збігаються з думкою Ліанни. – Та й, чесно кажучи, я був наполовину паралізований страхом.
– Ви в цьому впевнені?
І, не чекаючи відповіді Ґордона, Коркханн залишив місток. А в ілюмінаторі тим часом виростала з галактичної безодні центральна зірка Середньо-Галактичної імперії… Сліпуче, біле з блакитним відтінком полум'я Канопуса затьмарювало світло інших сонць. Незабаром стало видно і планети. Від однієї з них Ґордон не міг відірвати погляду. Сіра сфера, закрита хмарами… Троон.
Він згадав, як вперше побачив цю планету, оглушений і засліплений грандіозністю майбутнього світу. Тоді він грав роль, до якої абсолютно не був готовий, і відчував себе пішаком у руках могутніх політичних діячів космічного масштабу.
А що тепер? Можливо, історія повторюється? Адже його, ймовірно, послано на Троон з єдиною метою: сприяти збільшенню впливу Коркханна на Джал Арна, володаря Імперії. Щоправда, це потрібно не заради якихось абстрактних політичних інтересів Фомальгаута, а скоріше для Ліанни, для боротьби проти зловісної загрози, яка виникла у прикордонних світах…
На величезному сіро-зеленому шарі планети вже чітко проглядалися великі рівнини і міста, які блистіли у білому сонячному світлі. Далі був океан, а на його березі те, що з таким жадібним нетерпінням жадав побачити Ґордон, – сліпучий блиск Кришталевих гір, величне віяло стріл і списів блискучого кварцу. Проминувши цей феєричний пейзаж, корабель почав спускатися до витончених скляних башт столиці Імперії. Ритм життя центрального космопорта вразив Ґордона своєю напруженістю. За вказівкам електронного мозку, колосальні космольоти з Денеба, Альдебарану чи Сонця, у супроводі флотилії малих суден, на диво точно виходили до причалів. Корабель офіційної місії з Фомальгаута позачергово приземлився на території військового порту, у доках якого терпляче чекали свого часу величезні чорні крейсера Імперії.
Менше ніж за годину після посадки новоприбулі вже входили до величної будівлі родового королівського замку. їх вийшов зустріти Зарт Арн, але посмішка його згасла, щойно вони з Ґордоном потисли один одному руки.
– Я сподівався, ми зустрінемося не за таких надзвичайних обставин, – Він повернувся до Коркханну. – Брат обізнаний про причини, які викликали ваш візит. Ви не перші, хто приносить звістку про цю небезпеку.
– Єй інші новини з Межі? – Жваво запитав міністр.
– Так, але поговоримо про це пізніше. До біса дипломатію. Ходімо, Джоне, вип'ємо по чарочці.
Рухома доріжка доставила їх до великої зали, скляні стіни якої прикрашали зображення чорних зірок і згаслих сонць, уламки космічних кораблів, які справляли величне і зловісне враження. Ґордон добре пам'ятав цю похмуру пишність, як і безліч вогнів суміжного залу… Доріжка несла їх на верхні поверхи. Зустрічні слуги та придворні низько схилялися перед Зарт Арном, але не могли приховати свого подиву при вигляді принца, який панібратськи розмовляв з незнайомцем.
– Дуже дивно йти ось так разом, – сказав Ґордон. – Адже колись кожен з нас був у тілі іншого. Незвичне відчуття.
– Для мене – ні, – посміхнувся Зарт Арн. – Не забувай, що я перетинав час неодноразово і жив у багатьох чужих тілах. Але я тебе розумію.
Нарешті вони досягли покоїв Зарт Арна. Ґордон пам'ятав ці високі кімнати, строгий білий колір яких прикрашали витончені шовкові завіси на вікнах. Стелажі з касетами думкозаписів залишалися на своїх місцях. Він привітався з Мери і вийшов на широкий балкон помилуватися панорамою міста. Все було як і минулого разу. Знову хилився до заходу Канопус, опромінюючи своїми феєричними променями чудові вежі столиці, безкрає смарагдове дзеркало океану і Кришталеві гори. Голос Зарт Арна вирвав Ґордона зі спогадів.
– Пам'ятаєш смак сакви? – Він простягнув високий келих, наповнений темно-коричневою рідиною. – Нічого не змінилося, чи не так?
– Не зовсім, – тихо сказав Ґордон.
Зарт Арн відразу зрозумів:
– Ти маєш на увазі Ліанну? Мені було незручно розпитувати. Що між вами сталося?
– Серйозною сварки не було, але, ти розумієш… Словом, я прилетів сюди не заради неї, а заради всього цього. Широким жестом, ніби укладаючи панораму в свої обійми, Ґордон вказав на сяюче місто, неймовірно красиві гори, наповнені прозорим світлом, космічні кораблі, які величаво йшли у небо. Зарт Арн хотів ще щось запитати, але не встиг, бо на балконі з'явився високий кремезний чоловік, весь у чорному, на грудях якого виблискував невеликий знак Комети. Він дивився на Ґордона вивчаюче. Ґордон впізнав Джал Арна, повелителя Середньо-Галактичної імперії і старшого брата Зарта.
– Дивно, – сказав той. – Ви мене добре знаєте, а ось я вас бачу вперше. – Вони потисли один одному руки. – Зарт розповів мені, що саме таким чином вітали один одного люди вашої епохи. Ласкаво просимо у Троон, Джоне, я щасливий приймати вас у цьому палаці. – Імператор вимовив це без всякої афектації, але потиск було міцним, – На жаль, ви прилетіли не просто погостювати. Втім, не тільки ви. Один за одним прибувають посли найвірніших наших союзників. Вони теж стривожені.
Джал Арн підійшов до балюстради і задумливо подивився на місто, яке запалювало свої перші вогні. У сутінковому небі вже світилися обидва місяця: один – густого золотистого кольору, другий – холодний і сріблястий.
– Галактикою повзуть чутки. Джерело їх невідоме, але кажуть, що на кордонах Зовнішнього Космосу з'явилася грізна невідома небезпека. Нічого конкретного ніхто не повідомляє, але керівники деяких королівств стурбовані. Інші, щоправда, вважають, що все це вигадки.
– Те, що ми бачили на Тейні, не плід нашої уяви, – заперечив Ґордон. – Коркханн розповість вам усі подробиці.
– Він це зробив. Я прийняв його відразу ж після прибуття. І я не в захваті від його звіту. – Джал Арн скрушно похитав головою. – Рішення треба приймати невідкладно. Сьогодні ж. Навіть, якщо є ризик поставити під загрозу усталений політичний устрій Галактики. На жаль, інформації недостатньо. Він замовк і попрямував до виходу. Обернувшись у дверях, посміхнувся:
– Ви працювали замість мене кілька днів, Джон Ґордон. Можу вас запевнити, що з того часу мої обов'язки не стали ні на йоту приємніше.
Джал Арн вийшов.
– Я проведу тебе до ваших з Коркханном покоїв, – сказав Зарт. – Я розпорядився, щоб їх приготували тут, поблизу. Нам є про що поговорити.
Опинившись у своїх апартаментах, Ґордон був вражений їхньою розкішшю.
Порівняно з ними, житло Зарт Арна виглядало спартанським: подібно до більшості вчених, принц надав перевагу скромній, суворій обстановці. Над спинкою одного з крісел стирчав пучок пір'я. У кріслі, як з'ясувалося, сидів Коркханн. Обличчя міністра було звернуте до чудової панорами міста, тепер уже яскраво залитого ілюмінацією, і зіркам, в якому спалахували час від часу бортові вогні кораблів.
– Мені дуже не подобається те, що я дізнався, – почав Ґордон, наближаючись до Коркханна. І раптом закричав зі страху: – Коркханн!.. Тіло пернатої істоти було на диво нерухомим, як і його обличчя зі смішним дзьобом, до якого Ґордон за останні дні звик і навіть відчував певну симпатію. Бурштинові очі потьмяніли, ставши схожими на холодні дорогоцінні камені. Ґордон схопив Коркханна за плечі, відчуваючи дивну крихкість покритого пір'ям тіла.
– Коркханн! Що трапилося? Прокиньтеся! Прошу вас!..
В очах негуманоїда промайнув проблиск свідомості… Нескінченна біль.