— Лише кілька днів тому тобі видали із скарбниці десять талантів... Піди погуляй, моя дівчинко, в садку, ти, певно, стомилась, — мовила цариця до чорної рабині і, зоставшись з сином на самоті, запитала його: — Це твоя єврейка вимагає так багато?
Рамзес почервонів, але підвів голову.
— Ти знаєш, матінко, Що це не так, — відповів він. — Але я обіцяв нагороду війську і... не можу її сплатити!..
Цариця придивлялась до нього із величним спокоєм.
— Як це недобре, — мовила вона трохи згодом, — коли син щось вирішує, не порадившись з матір'ю. Я сама, пам'ятаючи про твій вік, хотіла віддати тобі фінікійську рабиню, яку мені прислали з Тіра з десятьма талантами посагу. Але ж тобі захотілося єврейки.
— Вона припала мені до вподоби. Такої красуні немає між твоїми служницями, ані навіть серед жінок його святості...
— Але ж вона єврейка!
— Не будь така упереджена, матінко, благаю тебе... Адже це неправда, що євреї їдять свинину і вбивають котів...
Цариця посміхнулась.
— Ти говориш, як хлопчик з початкової школи жерців, — відповіла вона, знизуючи плечима, — і забуваєш про те, що сказав Рамзес Великий: "Жовтий народ численніший ї багатший від нас; діймо ж проти нього, але обережно, щоб він не став ще дужчий..." Я не вважаю, щоб дівчині з цього племені годилося бути першою коханкою наступника трону.
— Чи ж можуть слова Рамзеса стосуватися доньки якогось убогого орендаря!.. — вигукнув царевич .— Та й де в нас ті євреї? Вже три, століття, як вони залишили Єгипет і тепер створюють свою сміховинну державу, якою правлять їхні жерці...
— Я бачу, — відповіла цариця, злегка, нахмуривши брови, — що твоя коханка не гає часу марно... Будь обережний, Рамзесе!.. Пам'ятай, що їхній вождь, Мойсей, — це жрець зрадник, якого й досі проклинають по наших храмах... Пам'ятай, що євреї винесли з Єгипту більше скарбів, ніж була варта праця кількох їхніх поколінь, Вони забрали в нас не тільки золото, але й нашу віру в єдиного бога, і наші священні закони, які тепер оголосили своїми. Нарешті, знай, — додала вона з притиском, — що дочки цього народу воліють краще вмерти, аніж ділити ложе з чужинцем. А коли й віддаються, бува, ворожим полководцям, то тільки для того, щоб схилити їх на свій бік або вбити...
— Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути підпорою фараонові в боротьбі проти них...
Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано глянула на сина.
— Виходить, те, що мені казали, правда, — ти ворог жерців. Ти, їхній улюблений учень?..
— У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. — відповів царевич.
— Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.
— Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не можу зносити влади Гергора...
— Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп...
— А я її відберу! Мати знизала плечима.
— І ти, — мовила вона сумно, — хочеш командувати корпусом?.. Адже ти розпещена дівчина, а не муж і полководець...
— Як це? — перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.
— Я не впізнаю свого сина... Не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма... Ти виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.
— Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами...
— Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути згубними...
— Для жерців!..
— Для фараона, для держави!.. — перебила його мати. — Чи знаєш ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять талантів, а. другого — вимагаєш ще п'ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності вже були б у руках фінікійців?..
— Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу — наші поля.
Цариця засміялась.
— Ні, — мовила вона, — ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику залиш... нам...
— Чому я мушу позбутися Сари?
— Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в державі, де й так багато клопоту. А на жерців, — додала вона, — можеш гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.
Царевич замислився. Потім раптом спитав:
— Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?
— Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які прислав мені Тір.
— Що ж я робитиму з військом? — мовив царевич, нетерпляче потираючи чоло.
— Кинь єврейку і попроси в жерців... Може, вони тобі позичать.
— Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала головою.
— Ти ерпатр. Роби як знаєш... Але попереджаю, ти мусиш дати велику заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.
— На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.
— Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає... — мовила цариця, сумно розводячи руками. — Роби як знаєш, та пам'ятай: фінікійці в наших маєтках — що пацюки в коморах, — коли один пролізе крізь щілину, інші посунуть за ним.
Рамзес усе не йшов від матері.
— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитала цариця.
— Я хотів тільки спитати... Серце моє чує, що ти, матінко, маєш якісь плани щодо мене. Які?
Мати погладила його по щоці.
— Ще не зараз... Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти, Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської крові, а син — твоїм наступником. Про ті часи я й думаю...
— І що?..
— Ще нічого певного... Але політична далекоглядність підказує мені, що твоєю дружиною має бути донька жерця...
— Може, Гергора?.. — сміючись, вигукнув Рамзес.
— А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.
— І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? — глузливо запитав Рамзес.
— Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.
— Цілую твої ноги, матінко, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за толову. — Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись, щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у східну пустелю!
— Не блюзни, дитино моя, — шепнула цариця, з тривогою дивлячись на сина. — В цій країні траплялися ще й не такі дива.
— Чи не те, — запитав з гіркою усмішкою син, — що стіни царського палацу підслуховували своїх володарів?
— Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на троні, і падіння династій, які правили дев'ятьма народами.
— Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, — відповів царевич.
Він уклонився й вийшов.
В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.
Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на жар індійських пахощів, зашепотіла:
— О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім'я. О Ісідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім'я твоє... О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого сина!.. Хай тричі вимовляють ім'я твоє і тут... і там... і скрізь... І нині, і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у водах
Нілу.
Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом підлоги. І в цю мить над нею пролунав тихий шепіт:
— Голос праведного завжди буде почутий.
Цариця схопилась і здивовано почала оглядатись навколо. Але в покої нікого не було. Тільки із стін дивились на неї намальовані квіти, а з вівтаря — статуя богині, сповнена неземного спокою.
Розділ восьмий
Царевич повернувся до свого палацу заклопотаний і покликав до себе Тутмоса. — Ти мусиш мене навчити, — сказав Рамзес, — як здобувати гроші.
— Ага!.. — засміявся чепурун. — Це та премудрість, якої не навчають у найвищих школах жерців, але я міг би бути тут справжнім пророком..
— Там навчають, щоб не позичати грошей, — мовив царевич.
— Якби я не боявся заплямувати свої уста блюзнірством, я б сказав, що деякі жерці марнують час... Бідні вони люди, хоч і святі!.. Не їдять м'яса, мають лише одну жінку або й зовсім уникають жінок і не знають, що таке позичити гроші... Я радий, Рамзесе, — вів далі Тутмос, — що ти осягнеш цю премудрість з моєю поміччю. Вже зараз ти збагнув, що то за мука — безгрошів'я. Чоловік, якому потрібні гроші, втрачає смак до їжі, схоплюється уві сні, на жінок дивиться здивовано, наче питає: "Навіщо вони?" В прохолодному храмі обличчя в нього палає вогнем, а в спеку в пустелі його обсипає морозом. Він, мов божевільний, безтямно дивиться перед собою, не чує, що йому кажуть, не помічає, що перука в нього зсунулась набік, і забуває покропити її пахощами; заспокоює його лише глек доброго вина, та й то ненадовго. Бо тільки неборак отямиться з похмілля, йому знов починає здаватись, що земля розступається у нього під ногами... Я бачу, — казав він далі,— з твоїх гарячкових жестів і неспокійної ходи, що ти впав у розпач, бо не маєш грошей. Але незабаром тобі стане так легко, наче з грудей твоїх зняли великого сфінкса. Потім ти поринеш у стан солодкого забуття, викинувши з голови колишні турботи та своїх теперішніх позикодавців, а тоді... Ах, щасливий Рамзесе, які надзвичайні несподіванки чекають на тебе! Коли мине термін сплати і позикодавці почнуть навідуватись до тебе ніби для того, щоб засвідчити своє шанування, — ти почуватимеш себе, мов олень, за яким женуться собаки, або мов єгипетська дівчина, яка, беручи воду з річки, раптом побачила лускату спину крокодила.
— Все це дуже дотепно, — перебив його, сміючись, Рамзес, — але не дає жодної драхми...
— Зажди! — перепинив його Тутмос.