Говорив же звіздар Варахаміхара: [56]
Коли Син Сонця в небесах
Не стрінеться із Повозом Рохіні,
Дванадцять літ дощу не дасть
Святий Васава, і настане голод.
А також
Як тільки Повіз Праджапаті
Планетою із краю в край проїде,
Все вкриють попіл і кістки,-
Обіт капаліки охопить землю.
До того ж
Із Повозом Рохіні ненароком
Зіткнеться Сонця Син,
А Марс зустріне Місяць,
Весь світ порине в океан нещасть.
А про це невелике озерце нема чого й казати — воно зовсім висохне й залишиться без води. Вам усім краще піти звідсіля. Мені що, я вже старий, за свій вік нагулявся на плесі озера досхочу і на сухопутті якось перебуду. А тим, хто в воді живе, загрожує погибель, і от розлуки з ними я не перенесу. Вихід з цього становища є — треба всім до одного переселитися з обмілілого озера в глибше. Ну, такі, як макари, крокодили, черепахи, річкові слони і подібні до них переберуться на своїх лапах. Однак тут є й такі, що лише в воді здатні пересуватися, і мені дуже шкода їх, бо від них навіть ікринки не залишиться!" Журавель говорив голосно, щоб його всі чули. Після того, як він скінчив свою промову, водяні мешканці — риби, черепахи та інші, душі яких сповнилися страхом, стали просити його: "Якщо можете, дядечку, допоможіть нам Урятуватися!" Журавель їм сказав: "Тут недалечко є поросле кущами лотоса повноводе озеро, яке й за двадцять чотири бездощові роки не пересохне. Ну, раз ви просите, я вас туди поведу". Нещасні повірили йому і навперебій заходилися благати: "Ріднесенький, мене першого!", "Я — [57] перший!" А він, лиходій, утішивши їх нездійсненними обіцянками про переселення, перепитував кожного по черзі, чого той бажає, потім витягував з води, летів з ним на скелю, що стояла поблизу, й пожирав його там. Якось одного дня звернувся до нього рак з такими словами: "Дядечку: ви колись казали, що любите мене? Чому ж тоді ви всіх рятуєте, а мене залишаєте напризволяще? Віднесіть мене вже сьогодні в те озеро". Облудний журавель вислухав його і подумав: "Набридло мені самою рибою харчуватися! Мабуть, я цього разу скуштую рака!" Отак поміркувавши, підхопив він бідолаху та й полетів на скелю розправи. Ще здалеку рак побачив гору кісток, що громадилась під тією скелею. Розпізнавши в них риб'ячі останки, він спитав журавля: "Чи далеко, дядечку, до того озера? Ви вже, певно, стомилися, бо я дуже важкий. Може, трохи перепочинемо?" А журавель подумав собі: "Ну й дурний же цей водяний житель!" — і сказав, усміхнувшись: "Рано сідати нам, до озера ще далеко! А ти пригадай своє благодійне божество, бо я зараз сяду на скелю і тебе з'їм!" І от, коли він оце говорив, рак своїми клешнями щосили стиснув тоненьку, схожу на стеблину лотоса горлянку й одразу придушив капосника, а сам мало-помалу поповз до свого озера. Коли він повернувся додому, водяні мешканці почали розпитувати його: "А чого це ти прийшов? Чи при здоров'ї ти? Чому наш рятівник не прилетів? Де це він забарився? Ми всі з нетерпінням чекаємо тієї миті, коли він нас звідси забере".
Вислухав їх рак і, зареготавши, сказав: "Усіх нерозумних водяних мешканців, які повірили оманливим словам, пожер старий журавель он на тій скелі. І я безмежно вірив йому, аж поки розгадав намір пройдисвіта. Тепер ось я приніс вам шматок його шиї. Вам нема чого більше боятися. Віднині для всіх тих, що в воді живуть, настане мир". Тому я й кажу:
Рибу жеручи з озерця — всяку: і дрібну, й велику,
Журавель тому загинув, що вдавився спритним раком.
І спитав ворон: "Дорогий, скажи, будь ласка, як же зі змією розправитися?" Шакал йому сказав: "Лети, любий, у яку-небудь царську країну. Розшукай там розтелепу-багача або царевого радника, вкради в них золотий ланцюжок чи намисто з перлин і кинь у зміїну нору, а коли люди знайдуть у ній пропажу, то змію неодмінно вб'ють". [58]
Вислухали оте все ворон з вороною та й полетіли. І от, пролітаючи над якимсь озером, ворона побачила, що в ньому купаються жінки з царського антахпуру (гарему), затіваючи в воді різні розваги. А на березі красуні полишали золоті ланцюжки, разки намиста й ошатний одяг з усякими прикрасами. Ворона швидко схопила золотий ланцюжок і полетіла до свого гнізда. Один з євнухів помітив це і, взявши палицю, побіг услід за нею, а ворона кинула свій здобуток у зміїну нору й сховалась неподалік. Коли царські слуги повилазили на дерево й заглянули в дупло, то побачили там змію, що розпустила свій капшук. Вони вбили її, забрали золотого ланцюжка і радісно попрямували до царського палацу. З тієї пори ворон з вороною стали жити щасливо, не знаючи горя. От я й кажу:
Вдало обрано коли вже зброю й спосіб боротьби,
Той, хто навіть тілом дрібен, не покориться гіганту.
Чого тільки не зроблять наділені розумом? Сказано ж:
Якщо розум є в малого, що йому дурного сила,-
Гордий лев у темнім лісі з волі зайця утопився".
Каратака спитав: "А як же це сталося?", і Даманака йому розповів.
Оповідка восьма
"Жив у одному лісі лев на ім'я Бгасурака. Одурманений своєю могутністю, він безперестану нищив газелей, зайців та інших звірів, що жили в тому самому лісі. От якось зібралися разом вепри, буйволи, плямисті олені, зайці й звернулись до нього з такими словами: "О повелителю, чого ж це ти суціль усіх тварин вигублюєш, коли тобі, Щоб наїстися, й одної досить? Давай домовимося поміж собою — віднині щодня до тебе приходитиме один звір, Щоб ти його з'їв. Якщо ти пристанеш на цю угоду, то до кінця життя не матимеш ніякого клопоту, а ми не порушимо свого слова, і таким чином буде дотримано царської Дгарми (звичаю). Бо ж сказано:Хто ліками не зловжива, а в них бо є й живе срібло,
Той мудро чинить, певна річ,— здоров'я зміцнює своє. [59]
Якщо народом цар розумно править,
То й край його, хоч небагатий,
Даватиме прибуток, як арані,
Що їх потреш, дають вогонь жертовний.
Якщо правдиво править цар,
Він має райську благодать,
Якщо пригнічує народ,-
Себе знеславить, поганьбить.
Владика доїть свій народ
Потроху, як пастух корів,
Проте годує й стереже.
Так чинить справедливо він.
Якщо з народу хоче цар
Все вичавить, то — глупота!
Це все одно, що цапа вбить,
Щоб раз лиш голод вдовольнить.
Якщо достатку прагне цар, він мусить дбати про народ,
Давать дарунки, шанувать,— так дбає садівник про сад.
Щоб бути світочем, владар олію з підданих бере,
Тож мусить пам'ятать про них і їм віддячувать як слід.
Корову в час доїння чимсь задобрюють — так і народ.
Щоб дерево дало плоди, його слід щедро поливать.
Лиш на доглянутій землі зерно приносить урожай,
Так і доглянутий народ царю відплачує добром.
Коштовні речі та скарби, зерно і все, що має цар,
Володарю дає народ, як упослідження не зна.
На троні процвітає цар, як робить підданим добро,
А як народ живе в біді, цар до погибелі іде".
Після цієї довгої тиради Бгасурака мовив: "Істинну правду кажете ви, шановні! Але, якщо хоч один день до мене ніхто не приходитиме, тоді я вас усіх пожеру!" Звірі на тому порішили і стали спокійно блукати собі лісом, не боячись за своє життя. Минали дні, і кожного разу перед обідом до лісового царя приходив чи то якийсь немічний [60] звір, чи той, що впадав у вайраг'ю, чи такий, котрого турбувала доля дружини або дитинчати.
І ось настав час зайцеві туди йти. Дуже не хотілося сірому вирушати в дорогу, однак його підганяв увесь тваринний світ. Він ледве плентався, думаючи про те, яких мук йому доведеться зазнати, і раптом помітив криницю. Заєць підскочив до неї, зазирнув у воду й побачив там своє відображення. Отут він здогадався, як можна знищити лева: "Я роздратую Бгасураку, доведу його до шаленства і хитрощами примушу стрибнути в криницю". Аж наприкінці дня причапав заєць до Бгасураки, який з голоду так розлютився, що в нього навіть піна збилася в куточках пащі. І подумав лев: "Ну, завтра вранці я всю звіроту пожеру в цьому лісі!" Поки він отак міркував, до нього тихенько підійшов заєць і низько вклонився. Розгніваний Бгасурака накинувся на нього з лайкою: "Як же це ти, найнікчемніший серед зайців, посмів запізнитися і чого прийшов сюди один, такий мізерний?! Так-от, через твій негідний вчинок я тепер винищу всі звірячі роди!"
А заєць покірливо мовив: "Ні, повелителю, нема в тому моєї вини, інші звірі теж не винні. Звольте, наш володарю, вислухати, з якої причини це сталося". Лев проричав: "Швидше розповідай, поки не попав мені на зуби!" І тоді заєць повідав: "О повелителю, сьогодні всі звірі, знаючи, що настала моя черга і що я дуже малий, послали разом зі мною ще чотирьох зайців. І от, коли я з ними йшов до тебе, із свого лігва вискочив якийсь величезний лев і страшенно заричав: "Куди це ви прямуєте? Ану, згадуйте своїх богів-покровителів та готуйтесь до смерті!" Тут я йому й кажу: "Ми йдемо до нашого повелителя лева Бгасураки, який нас чекає, щоб пообідати нами у призначений час". А він як заричить: "Та як на те ішлося, то це мій ліс. Зі мною всі звірі мають домовлятися, в який час їм слід приходити до мене на обід! Злодій і брехун отой ваш Бгасурака! Мотай швидше до нього й поклич сюди,'а четверо зайців зостануться в мене заложниками. Хто з нас двох виявиться могутнішим, той буде тут раджею і дістане право всіх пожерти. От я й поспішив з цією звісткою до повелителя. Через те й спізнився. Більше мені нема чого сказати, володарю".
Вислухав його Бгасурака й мовив: "Ну, ось що, любий, покажи-но мені того лева-розбишаку, на якого я вивергну свій гнів. Сказано ж:[61]
Земля, союзник, золото,— ось вірних три мети війни,
Якщо нема з них жодної — не треба й затівать її.
Якщо мала пожива жде, а то й поразка може буть,
Хто розуму не втратив, той не буде затівать війни".
Заєць погодився: "Істинна правда, владико.