Це – одне з тих облич, що викликають жарти й глум і що Бог створив їх на науку людям, які судять по фізіономії і яких їхнє свічадо мусило б навчити, що бути розумним і виглядати дурнем так само легко, як і ховати дурість під розумним обличчям. Паплюжити добру людину на втіху іншим – підлота дуже поширена, тому на нашого простачка й накидаються звичайно. Це – пастка, яку ми ставимо на новоприбулих, і не бувало так, щоб хоч один у неї не піймався…
Мене не раз дивували точні зауваження цього божевільця про людей та характери, і я йому це засвідчив.
Бо з лихого товариства, як і з розпусти, є пожиток, – відповів він. – Утрату незайманості надолужуєш утратою забобонів: у лихому товаристві, де порок показується без машкари, навчаєшся його пізнавати; крім того, я читав трохи.
Я. Що ж ви читали?
Він. Я читав, читаю і перечитую раз у раз Теофраста[104], Лабрюйера[105] та Мольєра.
Я. Це добірні книжки.
Він. Вони ще кращі, ніж гадають. Але хто вміє їх читати?
Я. Усі, відповідно до обсягу свого розуму.
Він. Майже ніхто. От скажіть мені – чого в них шукають?
Я. Розваги й науки.
Він. Але якої науки? У цьому вся річ.
Я. Знання своїх обов'язків, любові до чесноти, ненависті до пороку.
Він. А я визбирую в них усе, що треба робити, і все, чого не треба казати. Отож, коли читаю "Скупця", гадаю собі: "Будь скупець, коли хочеш, але остерігайся говорити по‑скупецьки". Коли читаю "Тартюфа", гадаю собі: "Будь лицеміром, коли хочеш, але не говори по‑лицемірськи. Плекай пороки, корисні тобі, але не май ні їхньої мови, ні їхньої подоби, а то смішний будеш". Щоб убезпечити себе від цієї мови й подоби, треба їх знати, а ці письменники дали чудові їх малюнки. Я – це я і лишаюся тим, що я є, але дію і говорю як годиться. Я не з тих, що зневажають моралістів – у них багато чого можна повчитись, а надто в тих, що запроваджували мораль у дію. Порок дошкуляє людям тільки вряди‑годи, а порочний характер – з ранку до ночі. Мабуть, краще бути нахабою, ніж мати нахабну фізіономію, – нахабність характеру ображає лише десь‑колись, а нахабність обличчя – увесь час. Не думайте, зрештою, що я єдиний читач такого ґатунку. Моя заслуга в тім лише, що я систематично, розважливо й обмірковано роблю те, що інші роблять інстинктивно. Через те читання не робить їх кращими за мене, але, наперекір собі, вони все‑таки лишаються смішними. Натомість я буваю смішним тільки тоді, як хочу, і тоді вже лишаю їх далеко позад себе, – бо те саме лицемірство, яке вчить мене уникати бути смішним в одних обставинах, вчить мене наражатися на те, щоб бути таким в обставинах інших. Я згадую тоді все, що інші казали, все, що читав, і додаю ще те, до чого сам дійшов, а щодо цього я людина метикувата.
Я. Добре зробили, що розкрили мені ці таємниці, а то я гадав би, що ви самі собі суперечите.
Він. Ніколи, бо на один раз, коли треба уникнути бути смішним, випадає, на щастя, сто разів, коли треба вдавати смішного. Найкраща роль при вельможах – блазенська. У короля довго був вправний блазень, а вправного мудреця не було ніколи. Я – блазень Бертена й багатьох інших, може, й ваш зараз, а може, ви мій – мудрий блазня не триматиме – отже, хто має блазня, той не мудрець; коли ж не мудрець – то він блазень, а може, хай навіть і король, – блазень свого блазня. Пригадайте, зрештою, що в такій мінливій справі, як звичаї, немає нічого абсолютно, суто й загально правдивого чи хибного, крім того, що треба бути таким, яким інтерес велить бути, – добрим чи лихим, мудрецем чи блазнем, пристойним чи смішним, чесним чи порочним. Якби чеснота якимсь чином приводила до багатства, я або був би доброчесним, або вдавав би чесноту, як інші. Але всі хотіли бачити мене смішним, – я й став таким, що ж до порочності, то за це подбала сама природа. Коли кажу "порочність", то вашою мовою висловлююсь, бо якби ми порозумілися, то могло б статися, що порок по‑вашому – це те, що по‑моєму чеснота, а чеснота те, що по‑моєму порок.
Бувають у нас також автори з "Опера Комік"[106], їхні актори й акторки, а частіше їхні антрепренери – Корбі, Моет усе люди заможні й високодостойні. Забув ще великих критиків та літераторів, "Аван‑Кур'є", "Птіт‑Афіш", "Анне літтерер", "Обсерватер літтерер", "Сансер ебдомадер"[107], усю ту зграю писак.
Я. "Анне літтерер"! "Обсерватер літтерер"! Це неможливо, вони ж одне одного ненавидять.
Він. То правда, але коло миски всі жебраки миряться. Щоб його біс ухопив, того проклятого "Обсерватер літтерера" з його газетою вкупі! Цей собака, скнарий, смердючий і зажерливий попик[108], і спричинився до моєї недолі. Він учора тільки вперше з'явився на нашім обрії, прийшов саме тієї години, коли ми збігаємось зі своїх лігов на обіди. Коли негода, щасливий той із нас, у кого в кишені є двадцять соль, щоб узяти візника! Той глузує зі свого товариша, що вдень прибув, заболочений по пояс і мокрий до кісток, і ввечері вертається додому в тому самому стані. Один з таких, не знаю вже, хто саме, мав кілька місяців тому скажену суперечку із савояром, що засів коло наших дверей: у них рахунок був, позичальник жадав, щоб боржник віддав борг, а в нього в кишені вітер свистів. Так той і ушкварив його на проході.
Накривають, абатові шану дають, на покуті садять. Заходжу я, бачу його. "О, та ви головуєте, панотче? – кажу йому. – Сьогодні воно то добре, а от завтра ви зсунетесь, прошу вас, на тарілку, позавтра – ще на одну, і так з тарілки до тарілки, сунутиметесь праворуч чи ліворуч, аж поки після місця, яке я посідав один раз перед вами, Фрерон – один раз після мене, Дора[109] – один раз після Фрерона, Паліссо – один раз після Дора, ви не осядетеся міцно коло мене, такого, як і ви, сердеги безталанного, що siedo sempre come un maestoso cazzo fra duoi coglioni[110]. Абат, чоловік‑добряга, не злий до слова, засміявся; панна, вражена моєю спостережливістю і вірністю мого порівняння, засміялась; усі, хто сидів праворуч та ліворуч від абата й кого він зсунув на один ступінь, – засміялись. Усі сміються, крім пана, що гнівається і каже мені слова, які нічого не важили б, коли б ми були на самоті: "Рамо, ви – нахаба!"
– Гаразд це знаю, із цією умовою ви й прийняли мене.
– Пройдисвіт.
– Як й інші.
– Шарпак.
– Хіба я був би тут інакше?
– Я прожену вас.
– Після обіду я й сам піду.
– Раджу вам.
Пообідали. Мого рота ніщо не минуло. Добре попоївши й досхочу попивши, – бо, зрештою, від їжі я з досади не відмовляюся ніколи, – лаштуюся йти, адже дав слово так прилюдно, що треба було його додержати. Чимало часу блукав по господі, шукаючи ціпка й капелюха там, де їх не клав, і все сподіваючись, що хазяїн вибухне новою зливою образ, що хтось утрутиться й ми, врешті‑решт, замиримося, погнівавшись одне на одного. Я крутивсь, крутивсь, бо на серці в мене не було нічого, але хазяїн, – похмуріший і чорніший від Гомерового Аполлона, коли той пускає стріли в грецьке військо, насунувши ще глибше, ніж звичайно, ковпака, – поглядав сюди й туди, підперши підборіддя кулаком. Підходить до мене панна. "Та що це таке сталось, панно? Хіба сьогодні я не такий, як завжди?"
– Він хоче, щоб ви пішли.
– Я піду… Я його не зневажив.
– Вибачте: абата запросили, а ви…
– То він сам себе зневажив, запросивши абата, приймаючи мене й ще купу таких нікчем, як я.
– Ну ж бо, любий Рамо, треба попросити пробачення в пана абата.
– Ні до чого мені його пробачення.
– Ну, ну, все втишиться…
Беруть мене за руку, тягнуть до крісла, де абат. Я простягаю руку, дивлюсь на абата з якимсь захопленням, бо хто ж таки просив коли‑небудь у абата пробачення? "Панотче, кажу йому, панотче, адже все це дуже смішно, правда?" І як засміюсь, теж і абат. Отож з цього боку вже пробачено, але треба приступитись до другого, тут мова зовсім інша. Не тямлю вже, як я там перепрошував.
– Ось, пане, цей безумець…
– Він давно вже допікає мені, не хочу й слухати про нього.
– Йому прикро…
– Так, мені дуже прикро.
– Цього більше не трапиться.
Не знаю, чи в нього був один з тих днів чорного настрою, коли панна боїться підступитись до нього і зважується торкатись до нього лише в оксамитових рукавичках, чи він кепсько зрозумів мої слова, чи я сам кепсько говорив, але було ще гірш, як перед тим. Що за чорт! Та хіба він мене не знає? Хіба не знає, що я, мов дитина, і що за певних обставин зі мною можна робити, що хочеш? До того ж, прости Господи, треба ж і мені перепочити. Навіть сталевий танцюрист зіпсується, коли смикати його за нитку від ранку до вечора й з вечора до рання. Я мушу тішити їх, така умова, але мушу ж і я іноді розважитися. Серед цього шарварку мені в голову вдарила згубна думка, думка, що пихи додала мені, навіяла гонору й зухвальства – це що без мене не обійдуться, що я – людина незамінна.
Я. Так, по‑моєму, ви для них дуже корисні, але вони для вас – ще більше. Такі добрі господи на дорозі не валяються, а ось вони замість одного сотню блазнів знайдуть.
Він. Сотню таких, як я! Пане філософе, таких, як я, не густо. Так, нездарних блазнів. Адже дурощі куди важчі від таланту й чесноти. Я – рідкісний у своєму роді, так, дуже рідкісний. Що вони роблять тепер, коли мене немає? Як собаки нудяться. Я – невичерпна торба зухвальства. Щомить я стружу такі штуки, аж вони до сліз регочуться. Я був для них цілою божевільнею.
Я. За те мали стіл, ліжко, пальто, піджак і штани, черевики й пістоль на місяць.
Він. Куди ж пак, чи й не зиск! А обов'язки? Про них ви нічичирк! Передусім скоро піде поголоска про нову п'єсу, і хоч би яка була погода, треба облазити всі паризькі горища, аж поки не знайду автора, поки не залучу того твору на прочитання, поки не закину спритно, що є в ньому роль, яку чудово зіграла б одна моя знайома.
– А хто саме, прошу вас?
– Хто? Що за питання! Це – сама грація, милість і витонченість.
– Ви про панну Данжвіль? Може, знаєте її часом?
– Так, трохи, тільки ж не вона.
– А хто ж?
Називаю пошепки.
– Вона!
– Атож, вона, – проказую трохи ніяково, бо й мені соромно буває, і треба бачити, як витягується від цього імені обличчя у поета або як він регочеться мені у вічі іншим разом.