У труну заховали... я знаю, жінку, дівчину, черницю; що труна вкрита наміткою — цього ще не досить, щоб людина в ній була мертва.
Жак: Але чому ця колісниця має герб мого сотинка?
Пан: Про мене, думай собі, що хочеш; але продовжуй історію свого сотника.
Жак: Вас усе ще цікавить ця історія? Але, можливо, мій сотник ще живий.
Пан: А яке це має значення?
Жак: Я не люблю оповідати про живих, бо час від часу доводиться червоніти за добре чи зле, що про них скажеш; за добре тому, що вони тим часом могли його спаскудити, а зле — вони могли спокутувати.
Пан: Не будь ні солодким панегіристом, ні суворим суддею; оповідай про речі, як вони є.
Жак: Легко вам казати! Та 'дже кожен мас свій характер, свої інтереси, свій смак, свої пристрасті, у згоді з якими щось перебільшує або применшує! Оповідай про речі, як вони є!.. Далебі таке не трапляється двічі на день навіть у зовсім великому місті. А той, що вас слухає, хіба інакший від того, що говорить? Ні. То й ледве чи трапляється двічі на день навіть у зовсім великому місті таке, щоб вас почули так, як ви говорите.
Пан: До дідька, Жаку, з засадами, тримавшися яких, ми не потребували б ні язика, ні вух і не сміли б ні говорити, ні слухати, ні в щось вірити! Отож говори на свій кшталт, я слухатиму тебе на свій, а віритиму тобі так, як зможу.
Жак: Дорогий мій пане, життя складається з самих непорозумінь. Є непорозуміння в коханні, непорозуміння в дружбі, непорозуміння в політиці, в фінансах, у церкві, в суді, непорозуміння між жінками, в подружжі...
Пан: Гей, лиши ці непорозуміння і потрудися зрозуміти, що сам впадаєш у грубе непорозуміння, вдаючися в ділянку моралі, коли йдеться про історичний факт, про історію твого сотника.
Жак: Так воно ведеться, що в цьому світі ніщо сказане не буває так зрозуміле, як воно сказане; а що багато гірше — ніщо зроблене не цінується так, як воно зроблене.
Пан: Мабуть, нема в світі іншої голови, яка містила б у собі стільки парадоксів, як твоя.
Жак: І ви вбачаєте щось лихе в тому? Не в кожному парадоксі криється фальш.
Пан: Це правда.
Жак: Якось ми, мій сотник і я, переїздили через Орлеан. Саме тоді в місті було тільки й мови про пригоду, що недавно трапилася з одним громадянином на ім'я Лепельтьє, людиною, так глибоко перейнятою співчуттям до нещасних, що, щедрою милостинею звівши нанівець весь свій досить великий маєток, змушена була ходити з простягненою рукою від хати до хати, щоб у гаманці інших знайти ті засоби на допомогу бідним, яких у своєму вже не було.
Пан: І ти гадаєш, що люди були різної думки про поведінку цього чоловіка?
Жак: Ні, бідні були одностайні в своїй думці; але майже всі багаті, без винятку, вважали, що в нього не всі дома; і мало бракувало до того, щоб його родичі не добилися замкнути його як марнотратника. Тим часом, як ми зайшли до одного шинку щось перекусити, навколо одного своєрідного оратора, перукаря з цієї вулиці, зібрався натовп гультіпак, просячи його:
— Ви ж там були; розкажіть нам, як те все сталося!
— З дорогою душею, — відповів вуличний оратор, який тільки на те й чекав. — Пан Оберто, один з моїх клієнтів, що його будинок стоїть проти церкви Капуцинів, стояв на дверях; пан Лепельтьє приступає до нього й каже:
— Пане Оберто, може, дали б щось для моїх приятелів? — бо він, як ви знаєте, тільки так називає убогих.
— Ні, сьогодні ні, пане Лепельтьє. Пан Лепельтьє наполягає:
— Якби ви тільки знали, для кого я прошу вашої ласки! Йдеться про бідну жінку, яка щойно обродилася і не має фантини, щоб загорнути свою дитину.
— Не можу.
— Або ось молода вродлива дівчина, в якої ні хліба, ні заробітку. Можливо, ваша щедрість не дасть їй збитися з пуття.
— Не можу.
— Або ще один поденщик, який живе з своїх рук, і трапилося йому, упавши з риштування, зломити ногу.
— Кажу вам, що не можу.
— Ось послухайте, пане Оберто, дайтеся на намову, і будьте певні, що ніколи ви не мали ще такої нагоди зробити добре діло, гідне великої пошани.
— Не можу, не можу.
— Мій добрий, мій сердечний пане Оберто!..
— Пане Лепельтьє, дайте мені спокій; коли я хочу дати, тоді мене не треба просити...
І по цих словах пан Оберто обертається до нього спиною, входить у двері своєї крамниці, куди за ним слідує й пан Лепельтьє; він слідує за ним і з крамниці до приміщення в подвір'ї, з приміщення в подвір'ї до хати; і там пан Оберто втрачає панування над собою вже до такої міри, що дає йому ляпаса.
Тут раптом мій сотник зірвався з місця і запитав оратора:
— І той його не вбив?
— Ні, пане, де ж за таку дрібницю вбивати!
— Ляпас! Прокляття! Ляпас! І що ж він зробив?
— Що він зробив, діставши ляпаса? Він гарно усміхнувся і сказав панові Оберто:
— Це для мене, а що для моїх бідних?
По цих словах всі слухачі заревли від захоплення, за винятком мого сотника, який сказав їм:
— Ваш пан Лепельтьє, панове, жебрак, жалюгідна істота, боягуз, гидке сотворіння, яке дістало б заслужену кару оцією шпагою, якби я там нагодився; а ваш Оберто був би щасливий, якби втратив при тій оказії тільки свого носа і обоє вуха.
Оратор відповів йому:
— Я бачу, мій пане, що ви не дали б часу роздратованій людині усвідомити свою помилку, кинутися в ноги панові Лепельтьє і віддати йому гроші з гаманцем.
— Напевно ні!
— Ви вояка, а пан Лепельтьє християнин; тому ви маєте різні уявлення про ляпаса.
— Щоки однакові в усіх чесних людей.
— Це не цілком відповідає тому, що написане в євангелії.
— Моя євангелія в серці й у піхві від шпаги, а іншої я не знаю...
— Я не знаю, мій пане, де ваша євангелія, а моя написана там, угорі; кожен цінує образу й добродійство на свій кшталт, і, можливо, що в двох різних випадках нашого життя наш погляд ніколи не буває той самий.
Пан: Далі, клятий пащекуне, далі...
•••
Коли Жакового пана опанував поганий настрій, Жак змовк, заглибившися в свої думки, хоч часто переривав мовчанку словами, які були пов'язані з тими думками, що оберталися йому в голові, але з розмовою так само не були узгоджені, як буває при читанні книжки, коли перескочити через кілька сторінок. Отак сталося й тим разом, коли він промовив:
— Мій дорогий пане...
Пан: Ого! нарешті вернуло тобі мову. Я радий за нас обох, бо я вже почав нудитися, не мавши що слухати, а ти — не говоривши. Продовжуй далі...
Жак хотів знову почати історію свого сотника, коли його кінь, уже вдруге, раптом кинувся з битої дороги праворуч, проніс його широкою рівниною якусь чверть льє віддалі і став, як укопаний, між стовпами шибениці... Між стовпами шибениці! Справді дивна кінська примха завозити свого вершника під кожну шибеницю...
— Що б воно мало значити, — мовив Жак. — Попередження долі?
Пан: Мій друже, не сумнівайся в цьому. Твій кінь надхнений звідти і до того надокучливий, тож всі ці передчуття, надхненкя й попередження згори через сни і з'яви нічого не поможуть: станеться, що має статися. Дорогий друже, я раджу тобі подумати, чи все в порядку з твоїм сумлінням, упорядкувати свої дрібні справи і поспішити, скільки можна скоріше, закінчити історію твого сотника й твого кохання, бо мені було б дуже прикро втратити тебе, не дослухавши їх до кінця. А будеш ще більше ламати собі голову — що це тобі поможе? Нічого. Вирок долі, об'явлений двічі через твого коня, здійсниться. Подумай, чи не лишився кому щось винен? Довірся мені в своїй останній волі і будь певен, що я чесно виконаю твоє бажання. Якби щось украв у мене колись — дарую тобі; помолися лише, щоб і Бог тобі подарував, і протягом більш чи менш короткого часу, який нам лишається жити спільно, не обкрадай мене.
Жак: Я перебираю в пам'яті все своє попереднє життя і не знаходжу нічого такого, з чим мусів би вийти на суд людський. Не вбивав, не крав і не брав ґвалтом нічого.
Пан: Тим гірше; добре помисливши, я волів би, щоб злочин був уже доконаний, ніж його треба було ще вчинити, і то з поважних причин.
Жак: Але, пане, може статися так, що мене повісять не за мою, а за чиюсь чужу провину.
Пан: Це теж можливе.
Жак: Може бути ще й так, що мене повісять по моїй смерті.
Пан: І це можливе.
Жак: Можливе, що мене й зовсім не повісять.
Пан: Сумніваюся.
Жак: Може бути там, угорі, написане й так, що я буду лише присутній при повішенні іншого. А хто він, цей інший? Близький мені чи далекий?
Пан: Пане Жаку, хай тебе повісять, як того хоче доля і провіщає твій кінь, але не будь нахабою: дай спокій з своїми зухвалими припущеннями і, не гаючись, оповідай мені історію свого сотника.
Жак: Пане, не гнівайтеся; не раз трапляється таке, що вішають чесних людей: в наслідок судових непорозумінь.
Пан: Це дуже прикрі непорозуміння. Говорім про щось інше.
Жак, заспокоєний різними інтерпретаціями, які він знайшов на те, що провіщав йому кінь, почав:
— Коли я прибув до полку, було там два офіцери приблизно одного віку, однакового роду, стажу служби й заслуг. Один з них був мій сотник. В одному-єдиному була між ними відміна, що один був багатий, а другий — ні. Багатий був мій сотник. Така спільність у всьому могла витворити або найбільшу симпатію, або навпаки — антипатію. Тут вона витворювала те й друге.
Тут Жак змовк, шо часто тепер траплялося в бігу його розповіді, кожного разу, коли кінь робив рух головою праворуч чи ліворуч. І тоді, щоб продовжувати далі, він повторював попередню фразу, наче б мав гикавку.
— ... Витворювала вона те й друге. Були дні, коли вони зустрічалися, як найкращі друзі в світі, а в інші дні були смертельними ворогами. У дні дружби вони шукали один одного, втішалися один другим, обіймалися, повідали собі взаємно турботи й радощі, свої клопоти; радилися в найтаємніших справах, розповідали кожен про домашні клопоти, про свої надії й побоювання, про можливі підвищення в чинах. А при зустрічі наступного дня? Вони проходили один повз другого, відвернувши погляди або давлячись згорда, кидали зневажливе "пане", додаючи ще й образливі слова, а то хапалися за шаблі й билися. Коли ж траплялося, щоб котрийсь був поранений, інший кидався до нього, плакав, впадав у гіркий розпач, супроводив його додому і влаштовувався при його ліжку аж доти, доки той видужував.