А то обминали один одного, поглянувши скоса, або дивилися спогорда, називали один одного "паном", казали один одному прикрощі, бралися до шпаг і билися. Коли траплялось так, що одного поранено, другий кидався до свого товариша, плакав, побивався, проводив його додому й не відходив від ліжка, аж поки той не одужував. Через тиждень, два тижні, місяць усе починалося знову і два щирі приятелі щохвилини ризикували один одного вбити, і, певна річ, не мертвого з цих двох треба було б тоді більше жаліти. їм не раз казали про дивну їхню поведінку; я сам – бо капітан дозволив мені – говорив йому: "А якби вам трапилося вбити його, пане?.." На цьому слові він починав плакати, затуляв очі руками і, мов божевільний, біг до своєї кімнати. А за дві години або його вели пораненого, або він ранив свого товариша. Ні мої умовляння ані чужі ні до чого не приводили; єдине, що можна було зробити, щоб запобігти лиха, – розлучити їх. Про їхні дивні крайнощі повідомили військовому міністрові, і мого капітана призначили комендантом, наказавши негайно з'явитись на свій пост і заборонивши покидати його; друга заборона прип'яла його товариша до полку… Мабуть, збожеволію через цього клятого коня… Тільки‑но надійшли міністрові накази, мій капітан, немов щоб подякувати за одержану ласку, поїхав до двору й заявив, що він – багатий і що його вбогий товариш має таке саме право на королівську милість; що пост, на який його призначено, був би Божою милістю для його приятеля, поповнив би його невеличкий достаток і дав би йому величезну втіху. Позаяк міністр мав на меті лише розлучити цих диваків, а до того ж великодушні вчинки завжди зворушують, то й ухвалили… Чи триматимеш ти прямо голову, проклята тварюко?.. То й ухвалили залишити мого капітана в полку, а його приятеля призначити на коменданта.
"Ледве розлучилися вони, як відчули свою потребу один в одному; зажурилися вони дуже. Мій капітан випросив піврічну відпустку, щоб відвідати батьківщину; але за два льє від гарнізону він продав коня, перебрався на селянина й попростував до фортеці, де був комендантом його приятель. Здається, про це вони змовилися. Прибув він… Та їдь ти, куди знаєш! Хіба знову десь є шибениця, і тобі кортить її навідати?.. Смійтеся, пане, воно справді дуже втішно… Прибув він; але на небі було написано, щоб, не зважаючи на перестороги, з якими вони приховували свою втіху від побачення і при зустрічі додержували зовні належної субординації між селянином і комендантом, у солдатів і декого з офіцерів, що випадково нагодилися на їхні сходини й знали про їхню пригоду, виникли сумніви, про які вони й повідомили плац‑майора.
"А цей, людина обережна, посміхнувся на повідомлення, але надав йому всієї належної ваги. Він приставив до коменданта шпигунів. Уже у своєму першому рапорті вони повідомили про те, що комендант з дому виходить рідко, а селянин не виходить зовсім. То була річ неможлива, щоб вони прожили вкупі цілий тиждень і щоб їх не опанувала їхня дивна манія; так воно й сталося невдовзі".
Чи бачите, читачу, який я ґречний; адже лише від мене залежало б підхльоснути батогом коней, що везли мари, зібрати докупи Жака, його пана, польову сторожу, жандармів і решту процесії на порозі майбутньої ночівлі, урвати історію Жакового капітана й досхочу роз'ятрити ваше нетерпіння; але для цього треба було б брехати, а я брехні не люблю, хіба що тільки коли вона вкрай необхідна. Факт той, що Жак із паном не побачили вже тих мар і що Жак, усе ще стривожений норовом свого коня, вів далі своє оповідання.
– Одного дня шпигуни сповістили майорові, що між комендантом і селянином сталася дуже палка суперечка, що після того вони обидва вийшли – селянин попереду, а комендант за ним зовсім неохоче – і що подалися вони до міського банкіра, де й зараз перебувають.
Згодом дізналися, що вони, не сподіваючись більше побачитись, вирішили битися на смерть, і мій капітан, людина багата, казав я вже, пильнуючи обов'язки найніжнішої приязні навіть у хвилину нечуваної люті, зажадав від свого товариша, щоб він прийняв від нього вексель на вісімдесят тисяч ліврів, який задав би йому можливість прожити за кордоном, якщо той капітан уб'є його; інакше він не погоджувався битися, а його товариш відповідав на цю пропозицію: "Хіба ти гадаєш, друже, що я житиму, коли уб'ю тебе?.." Сподіваюсь, пане, ви не змусите мене до кінця нашої подорожі їхати на цій незрозумілій тварині…
Вони вийшли від банкіра й попрямували до міської брами. Аж тут їх оточили майор з кількома офіцерами. Хоч ця зустріч і мала вигляд зовсім випадкової, проте наших двох приятелів, чи наших двох ворогів – як хочете назвіть їх – вона не здивувала. Селянин признався, хто він такий. Ніч вони перебули в хатині на околиці. А другого дня на світанку мій капітан, поцілувавшись кілька разів зі своїм товаришем, розлучився з ним, щоб більше вже його ніколи не побачити, – повернувшись додому, він відразу помер.
Пан. А хто тобі сказав, що він помер?
Жак. А труна? А мари з його гербом? Мій бідний капітан помер, я в цім не сумніваюсь.
Пан. А священик зі скрученими за спиною руками; а слуги зі скрученими за спиною руками; а польова сторожа й жандарми, а те, що жалібний похід повертав у бік міста? Твій капітан живий, я в цім не маю сумніву; а чи не знаєш ти чого про його товариша?
Жак. Історія його товариша – чудовий рядок великого сувою або того, що написано на небі.
Пан. Сподіваюсь…
Жаків кінь не дав йому доказати; він майнув блискавкою, не праворуч і не ліворуч, а просто перед себе. Жак зник з очей, а його пан, бувши певний, що шлях веде до шибениці, взявся за боки від реготу. Та що Жак і його пан цікаві лише вкупі й нічого не варті нарізно, – як і дон Кіхот без Санчо та Річардо без Феррагюса, чого повною мірою не збагнув продовжувач Сервантеса[22] і наслідувач Аріосто сеньйор Форті‑Гверра[23], – то поговорімо, читачу, між собою, поки вони знову не з'єднаються.
Ви сприймете історію Жакового капітана як казку, і ви помилитесь. Кажу вам, що таке саме оповідання, як він розказав своєму панові, я сам чув від інвалідів, не пам'ятаю, якого року, в день св. Луї за столом у пана де Сент‑Етьєна, і оповідач, який говорив при багатьох інших офіцерах, котрі знали цю історію, був особою поважною, що зовсім не скидалася на базіку. Кажу вам знову цей раз і надалі: будьте обачні, коли в розмові між Жаком та його паном не хочете брати правду за вигадку й вигадку за правду. Тепер вас попереджено і я вмиваю руки. То це, скажете ви мені, дві геть зовсім незвичайні людини! Так через це ви віри не діймаєте? По‑перше, природа така різноманітна, надто ж в інстинктах та характерах, що в поетовій уяві не буває нічого такого химерного, до чого досвід і спостереження не дали б вам у природі зразка. Мені самому трапилося здибати пару до лікаря мимоволі[24], якого я вважав доти за найхимернішу та найвеселішу вигадку.
– Що? Пару до чоловіка, якому дружина каже: "У мене троє дітей на руках", а він їй відповідає: "Поклади їх додолу…" – "Вони в мене хліба просять". – "Дай їм чосу!"
Саме такого. Ось його розмова з моєю дружиною.
– Це ви, пане Гус?
– Так, пані, я і не хтось інший.
– Звідки ви?
– Куди ходив.
– А що ви робили там?
– Лагодив млина, що працював погано.
– Чий це млин?
– Не знаю, я ж не мірошника лагодив.
– Проти звичаю, ви дуже добре вдягнені; чому ж у вас під таким чистим фраком брудна сорочка?
– Бо вона в мене одна.
– А чому вона у вас одна?
– Бо в мене тільки одне тіло.
– Мого чоловіка немає вдома, але це не перешкодить вам пообідати в нас.
– Звичайно, адже я не віддав йому ні свого шлунка, ні свого апетиту.
– Як ся має ваша дружина?
– Як їй хочеться, це її справа.
– А діти?
– Чудово!
– А той, що в нього очі такі гарні, той повненький, з такою гарною шкірою?
– Багато краще від інших; він помер.
– Ви вчите їх чому‑небудь?
– Ні, пані.
– Як? Ні читати, ні писати, ні катехизису?
– Ні читати, ні писати, ні катехизису.
– Чому ж це так?
– Бо й мене не вчили нічого, і я від того не став більшим неуком. Якщо вони розумні, – зроблять так, як я, а якщо дурні, то від мого вчення ще дурніші будуть…
Якщо зустрінете коли‑небудь цього дивака, підійдіть до нього, хоч і незнайомі. Запросіть його до шинку, розкажіть свою справу, запропонуйте поїхати за двадцять льє, він поїде; використавши, відрядіть його без єдиного су, він вернеться задоволений. Ви чули про такого Премонваля[25], що читав у Парижі публічні лекції з математики? То його приятель… Але Жак зі своїм паном, мабуть, уже з'єдналися – хочете, до них підемо, а чи лишитеся зо мною?.. Гус із Премонвалем держали вкупі школу. Серед учнів, що плавом до них пливли, була одна дівчина, панна Піжон[26] на прізвище, дочка того вправного майстра, що зробив дві чудові планісфери, які перенесено в королівський сад до зали академії наук. Панна Піжон ходила до тої школи щоранку з ранцем під рукою та готувальнею в муфті. Один з учителів, саме Премонваль, закохався у свою школярку, і під час теорем про тверді тіла, вписані у сферу, в них утворилася дитина. Батько Піжон був не з таких, щоб спокійно визнати правильність цього висновку. Коханці потрапили у скрутне становище; вони обговорили його, але який міг бути наслідок їхнього обговорення, коли в них не було нічого, анічогісінько? Гукнули вони по допомогу свого приятеля Гуса. Той мовчки спродує все що має, – білизну, одежу, прилади, меблі, книжки, збирає якісь гроші, садовить коханців у поштову карету й везе їх скоріше до Альп; там висипає з гаманця рештки грошей, дає їх коханцям, цілує їх, зичить щасливої подорожі, а сам повертається додому пішки, просячи милостиню аж до Ліона, де він, розмалювавши стіни в одному монастирі, щось заробив, щоб добутись до Парижа, не жебраючи.
– Благородний вчинок.
– Безперечно! І після цього героїчного вчинку ви гадаєте, що Гус – людина глибокої моральності? Так знайте, що її в нього було не більше, як у голові в якогось щупака.
– Це неможливо.
– А проте так.