Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 89 з 132

До того ж нас там тільки-но побили. Ех! Підемо краще туди, де нас зараз не сподіваються.

— Переможець найменше сподівається нападу, — пробурмотів Скірвоїлло.

Тут заговорив Мацько і став підтримувати пропозицію Збишка, бо зрозумів, що юнак має більше надії дізнатися чогось під Рагнетою, аніж під Новим Ковном, і що під Рагнетою легше буде схопити якогось визначного бранця, який придався б для обміну. Він також вважав, що в усякому разі краще йти далі й несподівано вдертися в менш безпечний край, ніж нападати на захищений самою природою острів, та ще й з міцним замком і сильною залогою.

Як досвідчений у воєнній справі чоловік, він говорив так ясно й наводив такі незаперечні доводи, що міг переконати кожного, його уважно слухали. Скірвоїлло часом ворушив піднятими бровами на знак згоди, часом бурмотів: "Правильно каже!" Нарешті він втягнув свою величезну голову між широкі плечі, так що здавався зовсім горбатим, і глибоко задумався.

Через деякий час він устав і, нічого не сказавши, почав: прощатися.

— То як же воно, князю, буде? — спитав Мацько.—

Куди вирушимо?

— Під Нове Ковно. І вийшов з намету. Мацько і чех якийсь час здивовано поглядали на Збишка, потім старий рицар ударив руками по стегнах і вигукнув:

— Тьху! Що воно за пень!.. Слухає, слухає, а потім своєї. Шкода й губи паскудити!..

— Чув я про нього, що він такий,— озвався Збишко,— та, правду кажучи, і весь тутешній народ упертий. Вислухає чужу думку, а потім зробить по-своєму.

— То чого ж він питає?

— Бо ми пасовані рицарі, та й для того, щоб розглянути кожну річ з усіх боків. Але він не дурний.

— Можливо, що під Новим Ковном нас теж найменше сподіваються, — зауважив чех.— І саме через те, що недавно побили нас. І з цього погляду він має рацію...

— Ходім побачимо тих людей, якими я командую,— сказав Збишко, якому було душно в наметі.— Треба їх попередити, щоб були готові.

І вони вийшли. Надворі вже була темна і хмурна ніч; у темряві горіли вогнища, коло яких сиділи жмудини.

XVII

Для Мацька і для Збишка, які служили колись у Вітольда й надивились на литовських та жмудських воїнів, видовище табору не являло собою нічого нового; але чех дивився на них з цікавістю, разом з тим міркуючи, чого від таких людей можна сподіватися в бою, і порівнюючи їх з польським та німецьким рицарством. Тйбір стояв у низині, оточеній багнами й бором, і був цілковито забезпечений від нападу, бо ніяке інше, військо неспроможне було перебратися через ці зрадливі мочари. Сама низовина, в якій стояли курені, також була грузька й болотиста, але вони встелили її таким грубим шаром ялинового гілля, що відпочивали на-ньому, немов на найсухішому місці. Князеві Скірвоїллу нашвидку спорудили щось схоже на нум — литовську хату з землі й необтесаних колод, для інших знатних людей сплели з гілля кілька десятків куренів, а прості воїни сиділи коло вогнищ, під голим небом, захищені від негоди й дощів лише кожухами та шкурами, які вони носили на голому тілі. В таборі ще ніхто не спав, бо люди, не мавши чого робити після останньої поразки, виспалися вдень. Декотрі сиділи або лежали коло яскравих вогнищ, підкладаючи в них сушняк та галуззя ялівцю, інші греблись у попелі вже згаслих вогнищ, від яких розходився дух печеної ріпи, звичайного харчу литвинів, і сморід припаленого м'яса. Поміж вогнищами видно було і стоси зброї, складеної поблизу, щоб кожному в разі: потреби можна було одразу схопити свою. Глава з цікавістю придивлявся до ратищ з довгими й тонкими наконечниками, викутими з гартованого-заліза, до келепів, зроблених з дубових одземків, оббитих кременями або цвяхами, до сокир з короткими держаками, подібних до польських топірців, якими була озброєна кіннота, і сокири майже з такими довгими держаками, як у бердишів, якими озброєна була піхота. Траплялися серед них і мідні, виготовлені ще в ті стародавні часи, коли в цих глухих краях залізо було в мізерному вжитку.

Деякі мечі також були зроблені з міді, але більшість — з доброї сталі, яку привозили з Новгорода. Чех брав у руки ратища, мечі, сокири, смолисті, обсмалені на вогні луки і при світлі полум'я вивчав їх якості. Коней біля вогнищ було небагато, бо табуни їх паслися на віддалі, в лісах, під наглядом пильних конюхів, а тому що значні бояри хотіли мати своїх коней під рукою, то кілька десятків їх стояло в таборі, і боярські невільники годували їх із рук на окремому майданчику. Главу дивували ці дуже маленькі, кудлаті коні з могутніми шиями, настільки дивовижні, що західні рицарі вважали їх за якихось особливих лісових звірів, швидше схожих на єдинорогів, ніж на справжніх коней.

Тут великі бойові огирі ні до чого,— сказав досвідчений Мацько, згадуючи колишню свою службу у Вітольда,— бо великий одразу загрузне в трясовині, а тутешня шкапина пройде скрізь нарівні з людиною.

Але в полі,— озвався чех,— тутешні не встоять проти великих німецьких коней.

Звісно, що не встоять. Зате німець не втече від жмудина й не дожене його, бо їхні коні такі прудкі, як татарські, або й прудкіші.

А все-таки мені дивно. Я бачив бранців татар, котрих Зих припровадив до Згожелиць, ну — то ж дрібнота, такого всякий кінь понесе, а тут же люди рослі.

Люди тут і справді були здоровенні. При світлі вогнищ видно було з-під кожухів широкі груди і плечі. Всі, як один, вони були жилаві, але кощаві й високі, взагалі на зріст вони були вищі за всіх інших жителів литовських земель, бо жили на кращих і родючіших землях, в яких голод, що траплявся коли-не-коли в Литві, менше давався взнаки. Зате вони були ще дикіші за литвинів. У Вільні був великокнязівський двір, до Вільна сходилися священики із сходу й заходу, прибували посольства, наїжджали іноземні купці, через що жителі міста й околиць трохи освоювались з іноземними звичаями. А в цих краях іноземець з'являвся тільки в образі хрестоносця або мечоносця, які несли в глухі лісові сельбища вогонь, неволю і криваве хрещення. Тому все тут було грубіше, суворіше і ближче до стародавніх часів, все було вороже до всіляких нових порядків: і старі звичаї, і старі способи війни, і упертість в поганстві, бо поклонятися хресту навчав тут не провісник доброї новини з любов'ю апостола, а збройний німецький чернець з душею ката.

Скірвоїлло і значніші князі та бояри були вже християнами, бо наслідували приклад Ягелла й Вітольда. Інші, навіть найпростіші і найдикіші воїни, невиразно відчували, що давнім їх звичаям і давній вірі настає кінець. Вони готові були поклонитися хресту, аби тільки цей хрест підносила не німецька ненависна рука. "Ми просимо, щоб нас охрестили,— благали вони всіх князів і всі народи,— але пам'ятайте, що ми люди, а не звірі, яких можна дарувати, купувати і продавати". Тимчасом, поки стара віра згасала, як згасає вогнище, до якого не підкидають дров, а від нової серця одверталися тому, що німці впроваджували її силоміць, в душах жмудинів оселилася пустота, неспокій, жаль за минулим і глибокий смуток. Чех, який з дитинства зріднився з веселим солдатським гомоном, з піснями й гучною музикою, уперше в житті бачив такий тихий і похмурий табір. Лише де-не-де, коло віддалених від Скірвоїллового нума вогнищ, чути було звуки сопілки або пищалки, або слова тихої пісні, яку співав буртинікас. Воїни слухали з похиленими головами і втупленими в жар очима. Декотрі сиділи навпочіпки біля вогню, спершись на коліна ліктями й обхопивши долонями голови; в своїх шкурах вони були схожі на якихось лісових звірів. Але коли біля них проходили рицарі і вони підіймали голови, полум'я вогнищ освітлювало їх голубі очі й лагідні та зовсім, не хижі й не жорстокі обличчя, швидше схожі на смутні обличчя покривджених дітей. На скраїську табору на м'якому моху лежали поранені, яких пощастило винести з останньої битви. Ворожбити, так звані лабдариси і сейтони, бурмотіли над ними заклинання або лікували їхні рани, прикладаючи до них відоме тільки їм цілюще зілля, а вони тихо лежали, терпляче зносячи біль і страждання. З глибини лісу, від полян і лугів, чути було посвистування конюхів, часом зривався вітер, обгортаючи димом табір і сповнюючи шумом темний бір. Тимчасом вогнища почали... жевріти і згасати, запанувала ще глибша тиша, посилюючи враження, смутку й ніби пригнічення.

Збишко наказав бути напоготові людям, котрими командував і з якими легко міг розмовляти, бо серед них було трохи полочан, потім звернувся до свого зброєносця:

— Ну, ти вже достатньо надивився, а тепер час вертатися в намет.

— Справді, надивився,—відповів зброєносець,— та не дуже радує мене те, що бачив, бо одразу видно, що це побиті люди.

Двічі побиті: чотири дні тому під замком і позавчора коло переправи. А тепер Скірвоїлло хоче-йти туди третій раз, щоб зазнати третьої поразки.

Як же він не розуміє, що з таким військом проти німців він нічого не вдіє? Казав уже мені рицар Мацько, а тепер і сам я так думаю, що й у бою ці люди нічого не варті,

— І помиляєшся, бо навряд чи знайдеться в усьому світі хоробріший за них народ. Тільки вони б'ються купою, а німці в строю. Якщо вдається розірвати стрій, то частіше жмудин уколошкає німця, аніж німець жмудина. Але німці це знають і так змикаються, що стоять, як стіна.

— А щоб здобути замок, то, певне, нема чого й думати, — сказав чех.

— Тому що вони не мають для цього ніяких знарядь,—відповів Збишко. — Знаряддя є у князя Вітольда, і поки він не підійде, ми не вгриземо жодного замка, хіба що випадково або з допомогою зради.

Так розмовляючи, вони дійшли до намету, перед яким, горіло велике, підтримуване челяддю багаття, а В ньому коптилося всіляке м'ясиво, В наметі було холодно й вогко, тому рицарі, а з ними й Глава, полягали перед багаттям на шкурах.

Повечерявши, вони пробували заснути, але не могли. Мацько перевертався з боку на бік, а потім, побачивши, що Збишко. сидить перед багаттям, обнявши руками коліна, запитав:

Слухай! Чому ти радив іти під далеку Рагнету, а не під цей близький Готтесвердер? Навіщо тобі це?

У мене таке передчуття, що Дануська в Рагнеті і там менше охорони, ніж тут.

— Нам ніколи було поговорити, бо я був стомлений, а ти після тієї поразки збирав людей по лісі. Але Тепер скажи твердо: невже ти все життя будеш розшукувати

ту дівку?

— Вона не дівка, а моя дружина, — відповів Збишко.

Настало мовчання, Мацько добре розумів, що проти нього нічого заперечити.

86 87 88 89 90 91 92