Якщо англійці мали право винищити на своєму острові вовків, то справжня людина має право винищити на своїй землі принаймні тигрів у людській подобі… "А в нього таки не всі вдома", – подумав Вокульський, а вголос сказав:
– Що ж вам заважає виконати цей намір?
– Брак грошей і помічників. Для остаточного закінчення відкриття треба зробити близько восьми тисяч експериментів, а на це одній людині треба було б витратити років з двадцять. Але четверо могли б зробити це саме років за п'ять-шість.
Вокульський встав і задумливо пройшовся по кімнаті; Гейст не зводив з нього очей.
– Припустімо, – озвався Вокульський, – що я міг би дати вам гроші й одного… або навіть двох помічників. Але до гарантія, що ваші метали не якась дивна містифікація, а ваші надії – не самообман?
– Приходьте до мене, подивіться, що в мене є, зробіть самі кілька спроб і переконаєтесь. Іншого способу я не бачу, – відповів Гейст.
– Коли ж би можна було прийти?
– Коли хочете. Але дайте мені кілька десятків франків, а то я не маю за що купити потрібних препаратів. Ось моя адреса, – закінчив Гейст, подаючи Вокульському брудний клапоть паперу.
Вокульський дав йому триста франків. Старий запакував свої зразки, замкнув коробку і на прощання сказав:
– Повідомте мене листом напередодні, як матимете прийти. Я, правда, майже не виходжу з дому, все сиджу та витираю порох з моїх реторт…
Коли Гейст пішов, Вокульський відчув себе наче приголомшеним. Він поглядав то на двері, за якими зник хімік, то на стіл, де хвилину тому лежали надприродні речі, то обмацував свої руки й голову та ходив по кімнаті, гучно стукаючи підборами, аби переконатися, що це йому не спиться. "Але ж факт, – думав він, – що цей чоловік справді показував мені якихось два фізичних тіла – одне важче за платину, а друге набагато легше за натрій. І навіть сказав, що шукає металу, легшого за повітря!"
– Якщо в усьому цьому не прихований якийсь незбагненний обман, – промовив він уже вголос, – то це була б ідея, якій варто присвятити роки каторжної роботи.
В здійсненні цієї ідеї я знайшов би не тільки самозабутню працю і здійснення найсміливіших юнацьких мрій, але й бачив би перед собою мету, вищу за всі, до яких будь-коли прагнув людський дух. Питання повітроплавства було б розв'язане, людина дістала б крила.
І знову здвигав плечима, розводив руками й бурмотів:
– Ні, це неможливо!..
Тягар нових істин чи нових помилок так пригнітив його, що він відчув непоборну потребу хоч би частково поділитися з ким-небудь своїми думками. Він швидко зійшов на другий поверх у приймальний салон і викликав Жюмара.
Коли він думав, яким чином почати розмову, Жюмар сам полегшив йому це завдання. Ледве переступивши поріг салону, він сказав із стриманою усмішкою:
– Старий Гейст вийшов від вас дуже збуджений. Що, він перекопав вас чи ви не погодилися з ним?
– Ну, балачками ніхто нікого не переконає, потрібні факти, – відповів Вокульський.
– А що, були й факти?
– Поки що тільки натяки на них… Але скажіть мені, будь ласка, що б ви подумали, якби Гейст показав вам метал, цілком схожий на сталь, але вдвічі або втричі легший за воду?.. Якби ви оглядали цей матеріал власними очима й доторкалися до нього власними руками?
Усмішка Жюмара перейшла в іронічну гримасу.
– Боже мій, що ж на це можна сказати? Професор Пальмієрі за п'ять франків з глядача показує ще більші чудеса…
– Який це Пальмієрі? – спитав здивований Вокульський.
– Професор магнетизму, знаменита людина, – відповів Жюмар. – Він живе в нашому готелі і тричі на день дає магнетичні сеанси в залі, куди насилу може втиснутися чоловік з шістдесят. Тепер якраз восьма година, у нього починається вечірній сеанс. Хочете, підемо туди; я маю право заходити безплатно…
Вокульський так почервонів, що рум'янець залив все його обличчя і навіть шию.
Ходімо, – сказав він, – до того професора Пальмієрі. – А в думці додав: "Отже, той великий мислитель Гейст – просто шахрай, а я дурень, який платить триста франків за видовище, яке можна побачити за п'ять франків… Ну й ошукав же він мене!"
На третьому поверсі вони увійшли в салон Пальмієрі, умебльований так само розкішно, як і всі інші в цьому готелі. Салон уже був більш як на половину заповнений глядачами – елегантно одягненими молодими і старими чоловіками та жінками, які уважно слухали професора Пальмієрі, що саме закінчував коротке вступне слово. Це був чоловік середніх літ, трохи прибляклий брюнет з розпатланою бородою і виразними очима. Коло нього стояло кілька вродливих жінок і недолугих чоловіків з худими й апатичними обличчями.
– Це медіуми, – шепнув Жюмар, – на них Пальмієрі показує свої фокуси.
Видовище, яке тривало близько двох годин, полягало в тому, що ІІальмієрі поглядом присипляв своїх медіумів, але так, що вони могли ходити, відповідати на запитання і виконувати різноманітні дії. Крім того, сонні медіуми з наказу магнетизера демонстрували або незвичайну для них мускульну силу, або втрату чутливості, або, навпаки, загострення всіх почуттів. Оскільки Вокульський вперше бачив ці явища й зовсім не приховував свого недовір'я, то Пальмієрі запросив його в перший ряд. Після кількох спроб Вокульський переконався, що явища, які він спостерігав, ніяке не шахрайство, що вони грунтуються на якійсь не вивченій ще властивості нервової системи.
Найбільше його зацікавили і навіть вразили дві спроби, що мали певний зв'язок з його власним життям. Полягали вони в тому, що професор викликав у медіумів певність в існуванні неіснуючих речей.
Одному з них професор ткнув в руку затичку від графина і сказав, що дав йому троянду. Медіум одразу почав з великим задоволенням нюхати затичку.
– Що ви робите? – вигукнув Пальмієрі. – Адже це смердюча живиця!
І медіум негайно з обуренням відкинув затичку й почав витирати руки, кажучи, що вони смердять.
Другому він дав носову хусточку, сказавши, що вона важить сто фунтів; сонний зігнувся під тягарем хусточки, затремтів і почав пітніти.
Дивлячись на це, Вокульський сам спітнів. "Тепер я розумію таємницю Гейста, – подумав він, – старий замагнетизував мене".
Але найтяжчого почуття зазнав він, коли Пальмієрі, приспавши якогось кволого юнака, обвинув рушником совок для вугілля й запевнив свого медіума, що то молода й гарна жінка, в яку він закоханий. Замагнетизований обіймав і цілував совок, ставай перед ним навколішки, обличчя його виявляло всі ознаки великого замилування.
Коли совок поклали під канапу, юнак поповз за ним рачки, по дорозі одіпхнувши чотирьох дужих мужчин, які хотіли його спинити. А коли Пальмієрі сховав совок і сказав, що кохана вмерла, юнака пойняв такий розпач, що він упав на підлогу й почав битися головою об стіну.
В цю мить Пальмієрі дмухнув йому в обличчя, і юнак прокинувся, весь в сльозах, під оплески і сміх присутніх.
Вокульський утік з салону страшенно роздратований. "Отже, все брехня!.. І нібито геніальні винаходи Гейста, і моя шалена любов, і навіть вон а… Вона також лише породження моєї хворобливої уяви… Єдина реальність, яка не обманює й не бреше, це смерть…"
Він вибіг з готелю на вулицю, зайшов у кафе й замовив коньяк. Цього разу він випив півтора графина, а п'ючи, думав про те, що в Парижі, де він знайшов найвищу мудрість, найбільший обман і остаточне розчарування, мабуть, знайде і свою смерть. "Чого мені ще ждати?.. Що я взнаю? Коли Гейст – звичайний шахрай і коли можна закохатися в совок, як я закоханий в неї, то що ж мені більше залишається?.."
Він повернувся в готель, приголомшений коньяком, і заснув не роздягнувшись. А як прокинувся о восьмій ранку, перша його думка була: "Безумовно, Гейст з допомогою магнетизму обманив мене з тими металами. Але… хто ж магнетизував мене тоді, коли я шаленів за тією жінкою?"
Раптом йому спало на думку звернутися за роз'ясненням до Пальмієрі. Він швидко переодягнувся і зійшов на третій поверх.
Маестро таємничого мистецтва вже чекав відвідувачів, а тому що їх ще не було, він негайно прийняв Вокульського, наперед одержавши двадцять франків за пораду.
– Чи ви кожного можете умовити, що совок для вугілля – це жінка, а носова хусточка важить сто фунтів? – спитав Вокульський.
– Кожного, хто дасть себе приспати.
– То приспіть мене, будь ласка, і повторіть наді мною спробу з хусточкою.
Пальмієрі почав магнетизувати: вдивлявся Вокульському в очі, доторкався до його лоба, розтирав йому руки від плеча до долонь… Нарешті, невдоволений, відступив.
– Ви не медіум, – сказав він.
– А коли я скажу, що сам мав у своєму житті такий випадок, як отой хлопець з носовою хусточкою? спитав Вокульський.
– Такого не могло бути, бо вас не можна приспати.
А втім, якби вас навіть приспали й запевнили, що хусточка важить сто фунтів, то після пробудження ви, однак, не пам'ятали б про це.
– А чи не припускаєте ви, що хто-небудь може магнетизувати краще за вас…
Пальмієрі образився.
– Кращого магнетизера за мене нема! – вигукнув він. – Зрештою, і я присплю вас, але над цим треба попрацювати кілька місяців. Це коштуватиме дві тисячі франків… Я не хочу даром витрачати свої флюїди.
Вокульський залишив магнетизера зовсім не задоволений. Він не сумнівався, – що панна Ізабелла могла його причарувати: у неї було достатньо часу. Але ж Гейст не міг приспати його протягом кількох хвилин. До того ж Пальмієрі. каже, що приспані не пам'ятають того, що бачили уві сні; а він пам'ятає всі. подробиці візиту старого хіміка.
Отже, якщо Гейст не приспав його, то він і не шахрай.
Значить, його метали існують і… відкриття металу, легшого за повітря, можливе!.. "В цьому місці, – подумав він, – за одну годину я пережив більше, аніж у Варшаві за все життя… Оце так місто!"
Кілька днів після цього Вокульський був дуже зайнятий.
Насамперед виїжджав Сузін, закупивши кільканадцять пароплавів. Цілком законний прибуток від цієї операції був такий величезний, що частка, яка припадала Вокульському, покривала всі його варшавські видатки за останні кілька місяців.
За кілька годин до від'їзду Сузін з Вокульським снідали в своєму парадному номері і, звичайно, говорили про прибутки.
– Тобі щастить, як у казці, – зауважив Вокульський.
Сузін ковтнув шампанського і, склавши на животі оздоблені перснями пальці, сказав:
– Не в щасті річ, Станіславе Петровичу, а в мільйонах.