Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.
III
Він поспішав до Свидригайлова. Чого він міг сподіватись від цієї людини, він і сам не знав. Але в цій людині таїлася якась влада над ним. Усвідомивши це раз, він уже не міг заспокоїтись, а тепер до того ж і настав час.
Дорогою одне питання особливо мучило його: чи був Свидригайлов у Порфирія?
Скільки він міг розібратися і в чому міг би заприсягнутись, — ні, не був! Він подумав ще й ще, пригадав крок за кроком усю сцену з Порфирієм, прийшов до висновку: ні, не був, звичайно, не був!
А коли ще не був, то піде чи не піде він до Порфирія?
Тепер, поки що, йому здавалося, що не піде. Чому? Він не міг би пояснити й цього, а коли б і міг пояснити, то тепер він не став би над цим особливо сушити голову. Все це його мучило, і водночас йому було якось не до того. Дивна річ, ніхто б, може, не повірив цьому, але про свою теперішню, найближчу долю він турбувався якось мало, думав байдужно. Мучило його щось інше, набагато важливіше, надзвичайне, — до нього ж самого стосовне, не до когось іншого, але щось інше, щось головне. До того ж він відчував безмежну моральну втому, хоч розум його цього ранку працював краще, ніж в усі ці останні дні.
Та й чи варт було тепер, після всього, що сталося, намагатися переборювати всі ці нові мізерні труднощі? Чи варт було, наприклад, намагатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфирія: вивчати, довідуватись, марнувати час на якогось там Свидригайлова!
О, як йому все це набридло!
А проте він усе-таки поспішав до Свидригайлова; чи не сподівався часом він чогось від нього нового, порад, виходу? Адже й за соломинку хапаються! Чи не доля, чи не інстинкт якийсь зводить їх разом? Може, це була тільки втома, відчай; може, потрібний був не Свидригайлов, а хтось інший, а Свидригайлов тільки так якось трапився. Соня? Та й чого б він пішов зараз до Соні? Знову просити її сліз? Та й страшною була для нього Соня. Соня уособлювала собою невблаганний вирок, рішення без відступу. Тут — або її дорога, або його. Особливо в цю мить він не в силі був бачити її. Ні, чи не краще перевірити Свидригайлова: що він таке? І він не міг не признатися самому собі, що й справді той для чогось давно вже начебто йому потрібний.
Але ж, одначе, що може бути між ними спільного? Навіть і злочини в них не могли бути однаковими. Цей чоловік до того ж був дуже неприємний, очевидно надзвичайно розпусний, неодмінно хитрий і облудний, можливо і злий. Про нього багато говорять такого. Правда, він клопотався за дітей Катерини Іванівни; та хто знає, для чого і що це може означати? У цього чоловіка завжди ото якісь наміри і проекти.
Зринала раз у раз в усі ці дні в Раскольникова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався гнати її від себе, така вона тяжка була для нього. Він думав іноді: Свидригайлов увесь час крутився коло нього, та й тепер крутиться; Свидригайлов дізнався про його таємницю; Свидригайлов мав замір проти Дуні. А що коли й тепер має? Чи не напевно можна сказати, що має. А що коли тепер, довідавшись про його таємницю і таким чином здобувши над ним владу, він схоче використати її як зброю проти Дуні?
Думка ця іноді, навіть уві сні, мучила його, але вперше вона зринула в нього так свідомо й виразно якраз тепер, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка ця доводила його до чорної люті. По-перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власному становищі: треба одразу ж відкрити таємницю Дуні. Треба, може, виказати самого себе, щоб утримати Дунечку від якого-небудь необачного кроку. Лист? Сьогодні вранці вона одержала якогось листа! Від кого в Петербурзі могла б вона одержувати листи? (Лужин хіба?) Правда, там стереже Разуміхін; але Разуміхін нічого не знає. Може, слід відкритись і Разуміхіну? Раскольников подумав про це з огидою.
В усякому разі Свидригайлова треба побачити якнайшвидше, остаточно вирішив він. Хвалити Бога, тут не стільки потрібні подробиці, скільки суть справи; але якщо, якщо тільки він здатний, якщо Свидригайлов якось інтригує проти Дуні — то...
Раскольников так втомився за весь цей час, за весь цей місяць, що вже не міг вирішувати тепер подібних питань інакше, як в один тільки спосіб: "Тоді я вб'ю його", — подумав він у холодному відчаї. Тяжке почуття стиснуло йому серце; він спинився посеред вулиці і став роздивлятись, якою дорогою він іде і куди він потрапив? Він був на —ському проспекті, кроків за тридцять або за сорок від Сінної, яку проминув. Увесь другий поверх будинку ліворуч займав трактир. Усі вікна були відчинені навстіж; у трактирі, судячи з того, як мелькали у вікнах фігури, було повно-повнісінько. В залі виводили пісень наймані співаки, вигравали кларнет і скрипка, гримів турецький барабан,[6-07] верещали жінки. Він хотів повернути назад, дивуючись, чого він зайшов на —ський проспект, аж раптом, в одному з крайніх відчинених вікон трактиру, побачив біля самого вікна за чайним столом Свидригайлова, з люлькою в зубах. Це страшенно, до жаху вразило його. Свидригайлов зі свого місця стежив за ним і розглядав його, не озиваючись, і, що теж вразило Раскольникова, здається, хотів вставати, щоб встигнути потихеньку вийти, поки його не помітили. Раскольников одразу ж удав, ніби не помітив його і дивився замислено вбік, а сам, як і до того, стежив за ним краєчком ока. Серце його тривожно колотилося. Так воно і є: Свидригайлов, очевидно, не хоче, щоб його бачили. Він витяг з рота люльку і вже хотів сховатись; але, підвівшись і відсунувши стілець, мабуть, раптом помітив, що Раскольников його бачить і спостерігає. Між ними відбулося щось подібне до сцени їх першої зустрічі у Раскольникова, коли той спав. Лукава усмішка з'явилася на обличчі Свидригайлова і робилася чимраз ширшою. І той і другий знали, що обидва бачать і стежать один за одним. Нарешті, Свидригайлов гучно зареготав.
— Ну, ну! заходьте вже, коли хочете; я тут! — гукнув він з вікна.
Раскольников піднявся в трактир.
Він знайшов його в дуже маленькій задній кімнаті з одним вікном, вхід у яку був із великої зали, де за двадцятьма маленькими столиками, під викрики хвацького хору, пили чай купці, чиновники і безліч різного люду. Звідкись долинав стукіт більярдних куль... На столику перед Свидригайловим стояла почата пляшка шампанського і склянка, до половини наповнена вином. У кімнаті були ще хлопчик-шарманщик з маленьким ручним органчиком і рум'яна, що аж пашіла здоров'ям, дівчина в підтиканій смугастій спідниці і в тирольському капелюшку зі стрічками,[6-08] співачка, років вісімнадцяти, яка, незважаючи на викрики хору в другій кімнаті, співала під акомпанемент органщика досить сиплим контральто якусь лакейську пісню.
— Ну й годі! — перебив її Свидригайлов, коли зайшов Раскольников.
Дівчина одразу ж перестала співати і стояла в шанобливому чеканні. Співала вона своєї римованої лакейщини теж з якимсь серйозним і шанобливим виразом на обличчі.
— Гей, Пилипе, склянку! — гукнув Свидригайлов.
— Я не питиму, — сказав Раскольников.
— Як хочете, я не для вас. Пий, Катю! Сьогодні нічого більше не потрібно буде, іди! — Він налив їй повну склянку вина і поклав жовтеньку кредитку.[6-09] Катя випила склянку разом, як п'ють вино жінки, тобто не відриваючись, ковтнувши разів зі двадцять, взяла гроші, поцілувала у Свидригайлова руку, яку той дуже серйозно дозволив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею почвалав і хлопчисько з органом. Обох їх привели з вулиці. Свидригайлов і тижня не жив у Петербурзі, а все вже навколо нього було на якійсь патріархальній нозі. Трактирний лакей, Пилип, теж був уже "знайомий" і помітно підлещувався. Двері в кімнату замикалися; Свидригайлов у цій кімнаті був як удома і проводив в ній чи не цілі дні. Трактир був брудний, паскудний, ґатунку навіть нижче середнього.
— Я до вас ішов і вас розшукував, — почав Раскольников, — але чого це я тепер раптом завернув на —ський проспект з Сінної! Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я завертаю з Сінної праворуч. Та й дорога до вас не сюди. І тільки завернув, от і ви! Дивно!
— Чом же ви прямо не скажете: чудо!
— Тому що це, може, тільки випадок.
— Але ж і вдача яка в усіх цих людей! — зареготав Свидригайлов, — не признається, хоч би в душі й вірив у чудо! Адже ж самі кажете, що, "може", тільки випадок. І які тут усе боягузи щодо своєї власної думки, ви й уявити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте власну думку і не побоялися мати її. Тим ви й викликали в мене цікавість.
— Більш нічим?
— Та й цього ж досить.
Свидригайлов був, очевидно, в збудженому стані, але тільки трошечки; вина випив він лише півсклянки.
— Мені здається, ви прийшли до мене раніше, ніж довідались, що я здатний мати те, що ви називаєте власного думкою, — зауважив Раскольников.
— Ну, тоді була інша річ. У кожного свої кроки. А відносно чуда скажу вам, що ви, здається, ці останні два-три дні проспали. Я сам призначив вам цей трактир, і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам розтлумачив вам, як сюди пройти, де саме цей трактир, і сказав години, коли мене можна тут застати. Пригадуєте?
— Забув, — відповів з подивом Раскольников.
— Вірю. Два рази я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас у пам'яті механічно. Ви й завернули сюди механічно, а тимчасом точно за адресою, самі того не знаючи. Я, й кажучи вам тоді, не надіявся, що ви мене зрозуміли. Дуже вже ви себе виказуєте, Родіоне Романовичу. Та от ще: я певен, що в Петербурзі багато людей на ходу розмовляють самі з собою. Це місто напівбожевільних. Коли б у нас були науки, то медики, юристи і філософи могли б зробити в Петербурзі найцінніші дослідження, кожний за своєю спеціальністю. Мало де знайдеться стільки темних, різких і чудних впливів на душу людську, як у Петербурзі. Чого варті самі лиш кліматичні впливи! Тимчасом це адміністративний центр усієї Росії, і характер його має відбиватися на всьому. Та не в тому тепер річ, а в тому, що я вже кілька раз дивився на вас збоку. Вийшовши з дому, — ще тримаєте голову прямо. Зробивши якісь двадцять кроків, ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад.