А якщо король прийде на допомогу Вітольдові, то настане день,, коли німецька хвиля або заллє другу половину світу, або, відбита, на довгі віки повернеться в своє річище.
Але це мало статися не зараз. Поки що по світі лунав зойк і волання захистити справедливість. Листа нещасного народу читали і в Кракові, і в Празі, і при папському дворі, і в інших західних королівствах. Цього відкритого листа привезли до князя Януша бояри, які прибули з Бронішем з Цясноці. І не один мазур хапався за меч і думав, чи не стати йому добровольцем під стяги князя Вітольда. Всім було відомо, що великий князь радий був гартованій польській шляхті, такій же завзятій у бою, як і литовські та жмудські бояри, але більше навченій і краще озброєній. Декотрих поривала на це ненависть до давніх ворогів польського племені, а декотрих жаль, "Слухайте, слухайте! — волали жмудини до королів, князів і всіх народів,— Ми були вільним і шляхетним народом, а Орден хоче перетворити нас у невільників! Він шукає не ваших душ, а земель і достатків. Ми вже настільки озлидніли, що нам лишилось хіба старцювати або жити розбоєм! Як же їм обмивати нас свяченою водою, коли у них самих брудні руки! Ми хочемо, охреститись, але не кров'ю і мечем, і прагнемо віри, але такої, якої навчають достойні монархи Ягелло і Вітольд. Слухайте і рятуйте
нас, бо ми гинемо! Орден хоче охрестити нас, аби легше
було поневолити; він посилає до нас не священиків,
а катів. Вони загарбали всі наші вулики, всі стада худоби, всі плоди землі; нам уже не вільно ні риби ловити, ні звіра в пущі бити! Благаємо! Вислухайте нас, вони змушують нас, споконвіку вільних, гнути горби на нічних роботах при замках, вони забрали наших дітей заложниками, а жінок і дочок безчестять на очах у чоловіків і батьків. Ми повинні стогнати, а не говорити! Вони попалили наші селитьби, а наших кращих людей, як-от, Коркуця, Вассигіна, Сволька і Сонгайла, повбивали і, як ті вовки, жлуктять нашу кров. О, слухайте! Адже ми люди, а не звірі, адже ми благаємо папу римського, щоб наказав польським єпіскопам охрестити нас, бо всією душею прагнемо хрещення, але хрещення водою благодаті, а не кров'ю знищення".
Такими й подібними до цих словами скаржилися жмудини, і коли їхні скарги були почуті й при мазовецькому дворі, кілька рицарів і придворних вирішили йти їм на допомогу, навіть не питаючи князя Януша про дозвіл, тому що княгиня була рідна сестра Вітольда. Повсюдно збурились гнівом серця, коли від Броніша та бояр стало відомо, що багато шляхетних жмудських юнаків, котрі були заложниками в Пруссії, не витерпіли жорстокості і вкоротили собі життя.
Глава радів з такого пориву мазовецького рицарства, вважаючи, що чим більше людей піде з Польщі до князя Вітольда, тим ширше розгориться війна і тим більшого чосу можна буде дати, хрестоносцям. Тішило його й те, що побачить Збишка, до якого він звик, і старого рицаря Мацька, якого він хотів побачити в бою. Разом з тим, його цікавили нові дикі краї, незнані міста, не бачене досі рицарство та війська, нарешті, сам князь Вітольд, слава якого в той час широко гриміла по світу.
З цією метою він вирішив їхати "великими і найкоротшими шляхами", ніде не затримуючись довше, ніж потрібно для відпочинку коней. Бояри, котрі прибули з Бронішем з Цясноці, та інші литвини з Двору княгині, знаючи всі дороги й переходи, мали вести його і мазовецьких рицарів-добровольців від сельбища до сельбища, від городища до городища через неосяжні пущі, якими була вкрита більша частина Мазовії, Литви і Жмуді.
XVI
В лісах, за милю від Ковно, що його зруйнував сам Вітольд, стояли головні сили Скірвоїлла. Блискавично пересуваючись в разі потреби з місця на місце, влаштовуючи наскоки то на прусську границю, то на замки й укріплені городища хрестоносців, вони роздмухували полум'я війни по всій країні. Там вірний зброєносець і знайшов Збишка, а коло нього й Мацька, який прибув туди лише два дні тому. Привітавшись із Збишком, чех проспав цілу ніч, як убитий, і аж другого дня увечері пішов привітати старого рицаря. Стомлений і сердитий Мацько спитав його, чому він всупереч наказові не залишився в Спихові. Він подобрішав аж тоді, коли Збишко вийшов з намету, а чех, скориставшись з цієї нагоди, виправдався перед ним, розповівши про Твердий наказ Ягенки.,
Глава сказав також, що крім цього наказу і природженої охоти до війни, його сюди привело ще й бажання в разі потреби негайно надіслати до Спихова гінця з вістями. "Панянка,— сказав він,— з своєю ангельською душею, всупереч, власному добру, молиться за Юрандівну. Але всьому має бути край. Якщо Юрандівни нема живої, то хай господь пошле їй царство небесне, бо вона ж була невинна, як ягня, а якщо знайдеться, то треба якнайшвидше попередити панянку, щоб вона виїжджала із Спихова до прибуття Юрандівни, а то від'їзд її скидатиметься на ганебне вигнання".
Мацько слухав його неохоче, час від часу повторюючи: "Це не твоє діло". Але Глава, вирішивши говорити все одверто, не турбувався цим і, нарешті, сказав: — Краще було панні залишатися в Згожелицях, вся ця подорож ні до чого. Ми запевнили її, бідолашну, що Юрандівни нема вже живої, а воно може виявитись інакше.
— А хто ж казав, що її нема живої, коли не ти? — сердито спитав Мацько.—Треба було держати язик за зубами. Я взяв її тому, що вона боялася Чтана
й Вілька.
Це був тільки привід,— відповів зброєносець.— Могла вона сидіти в Згожелицях безпечно, бо вони б там перешкоджали один одному. Але ви, пане, боялися, щоб в разі смерті Юрандівни панянка не обминула рук Збишка, тому і взяли її з собою.
Чого це ти так задер носа? Хіба ти вже пасований рицар, а не слуга?
Я слуга, але слуга панни, через те й піклуюся, щоб її не спіткала ганьба.
Мацько спохмурнів і задумався, він був невдоволений собою. Він не раз уже докоряв собі, що забрав Ягенку із Згожелиць: адже приїзд Ягенки. до Збишка принижував її гідність, а коли б Юрандівна знайшлася, — то й більше, ніж гідність. Він відчував також, що в зухвалих словах чеха полягає правда: адже коли він узяв Ягенку, щоб одвезти її до, абата, то міг і після його смерті залишити дівчину в Плоцьку, а проте привіз її аж до Спихова, щоб вона про всяк випадок була ближче до Збишка.
Мені це навіть на думку не спало,— сказав він, виправдуючись перед самим собою й чехом.— Вона сама напросилась їхати.
Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,— от вона я поїхала.
Ти її запевнив! — аж крикнув Мацько.
Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше — краще загинути.
Що ж ти тут зробиш,— нетерпляче сказав Мацько,— з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.
Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.
А може, ні того, ні другого.
Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.
А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.
Але я чув, що вони люди дуже войовничі!
— Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.
Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.
— Ми говорили про похід, — з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, — і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.
Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:
— Хочете вчинити наскок, чи що?
Хочемо потрусити німецькі замки...
Які саме?
Рагнету або Нове Ковно.
— Рагнету,— промовив Збишко.— Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.
— Таки побили,— підтвердив Скірвоїлло. — Як так?
— Добре побили.
— Почекайте, — сказав Мацько,— бо я не знаю тутешньої країни. Де Нове Ковно і де Рагнета?
Звідси до Старого Ковна менш як миля,— відповів Збишко, а від Старого до Нового теж миля. Замок стоїть на острові. Ми хотіли туди переправитись, але нас розбили коло переправи. Переслідували півдня, аж поки ми не сховалися в оцих лісах, а військо так розпорошилось, що деякі воїни прийшли тільки сьогодні вранці.
— А Рагнета?
Скірвоїлло простягнув свою довгу, як гілляка, руку й показав на північ:
— Далеко! Далеко!
— Саме й добре, що далеко! — зазначив Збишко.— Там навколо все спокійно, бо скільки було збройних людей по той бік границі, всі посходились до нас. Тепер німці не сподіваються там ніякого нападу, отже, ми вдаримо на них зненацька.
— Він правильно каже, — озвався Скірвоїлло. Мацько спитав:
— І ви думаєте, що можна буде й замок здобути? Скірвоїлло заперечливо похитав головою, а Збишко відповів:
— Замок міцний, так що його можна здобути хіба випадково. Але ми спустошимо край, попалимо міста й села, знищимо запаси продовольства, а найголовніше — наберемо полонених, серед яких можуть бути знатні люди, котрих хрестоносці охоче викуповують або обмінюють...
Потім він звернувся до Скірвоїлла:
— Князю, ви самі визнали, що я казав правильно, а тепер зважте ще й таке: Нове Ковно на острові — там ми ні сіл не поруйнуємо, ні худоби не загарбаємо, ні полонених не наберемо.