— відповів фараон. — І справді, я ніколи не зрозумію; чому мудрі й чесні жерці терплять поряд з собою зграю негідників, якими є більшість цього стану?..
Пентуер похитав головою і поволі відповів:
— Вже тридцять тисяч років свята каста жерців опікує Єгипет і зробила країну такою, якою вона є зараз: дивом для всього світу. Чому ж жерцям, незважаючи на їхні вади, пощастило це зробити? Бо вони — мов світильник, у якому пломеніє світло мудрості. Хай цей світильник часом буває брудний і навіть смердючий, але в ньому — божественний вогонь, без якого серед людей панувала б темрява і дикість... Ти кажеш, володарю, про боротьбу з жерцями, — вів далі Пентуер. — Чим може вона кінчитися для мене?.. Якщо ти програєш, я буду нещасний, бо ти не поліпшиш долі селян. А якби ти виграв? О, бодай мені не діждати того дня! Бо коли б ти розбив світильник, хто знає, чи не загасив би ти того вогню мудрості, який уже тисячі років пломеніє над Єгиптом і всім світом... От, володарю мій, чому я не хочу встрявати в твою боротьбу зі святою кастою жерців. Я відчуваю, що ця боротьба наближається, і мучусь, бо такий черв'як, як я, не може їй запобігти. Але брати участь у цій боротьбі я не буду, бо мусив би зрадити або тебе, або всемогутнього бога, який є творцем мудрості...
Слухаючи Пентуера, фараон замислено походжав по кімнаті.
— Ну, — сказав він без гніву, — роби як знаєш. Ти — не воїн, і тому я не можу дорікати, що тобі бракує відваги... Але ти не можеш бути моїм радником... Хоч прошу тебе дослідити причини селянських бунтів, а коли я викличу тебе, ти скажеш, що тобі підкаже мудрість.
Пентуер схилився перед ним, прощаючись.
— У всякому разі, — додав фараон, — знай, що я не хочу гасити божественного світильника... Нехай жерці плекають мудрість у своїх храмах, але нехай не розпускають моє військо, не укладають ганебних угод і... не обкрадають, — мовив він уже гнівно, — царських скарбниць... Може, вони думають, що я, мов жебрак, стоятиму під їхніми брамами, щоб вони зводили дати мені коштів на піднесення держави, розореної їхнім безглуздим правлінням?.. Ха-ха!.. Пентуере!.. Я б навіть у богів не просив того, що становить мою силу і право... Можеш іти.
Жрець, задкуючи і весь час уклоняючись, вийшов, а вже в дверях упав ниць. Фараон залишився сам.
"Ці люди, — думав він, — мов діти. Адже Гергор мудрий, він знає, що Єгиптові на випадок війни потрібно півмільйона воїнів, знає, що їх треба ще муштрувати, і все-таки зменшив кількість і склад полків...
Головний скарбник теж мудрий, але йому здається цілком природним, що всі скарби фараонів перекочували в Лабіринт!.. І нарешті, Пентуер... Що це за дивний чоловік!.. Він хотів би дати селянам їжу, землю і безперервний відпочинок... Добре, але ж це все зменшить мої прибутки, а вони вже й так зменшилися до краю... Та коли б я сказав йому: допоможи мені забрати в жерців царські скарби, — він назвав би мене безбожником і гасителем світла в Єгипті!.. Дивний чоловік! Ладен би всю державу перевернути догори ногами, коли йдеться про добро для селян, а не зважився б узяти за карк верховного жерця і кинути його до в'язниці. З цілковитим спокоєм вимагає від мене, щоб я зрікся мало не половини моїх прибутків, але я певен, що він не насмілився б винести й мідного утна з Лабіринту..."
Фараон усміхався, міркуючи далі:
"Кожен прагне бути щасливим, але, якщо схочеш зробити щасливими всіх, кожен хапатиме тебе за руки, як людина, в якої виривають хворий зуб... Тому володар мусить бути рішучим... І тому недобре чинив мій божественний батько, занедбавши селян і без міри довіряючи жерцям... Важкий спадок він мені залишив... але я дам собі раду. Біля Содових озер було теж важко... Ще важче, ніж тут. Тут самі балакуни та страхополохи, а там були люди озброєні й готові йти на смерть...
Одна битва ширше розкриває нам очі, ніж десятки років спокійного царювання... Хто скаже собі: я здолаю цю перешкоду! — здолає її. Але хто завагається — мусить відступити".
Почало сутеніти. В палаці змінили варту, у віддалених залах запалили смолоскипи. Лише до покою фараона ніхто не смів увійти без виклику.
Володар, змучений безсонною ніччю, вчорашньою подорожжю і сьогоднішніми справами, впав у крісло. Йому здавалося, що він фараон уже сотні років, і він не міг повірити, що відтоді, як він був під пірамідами, не минуло ще й доби.
"Одна доба?.. Неймовірно!.."
Потім йому спало на думку, що, можливо, в серці наступника трону оселяються душі попередніх фараонів. Мабуть, воно так і є, бо звідки б узялося в ньому це почуття старості чи давності?.. І чому правління державою здається йому зараз таким простим, хоч ще кілька місяців тому його брав страх від самої думки, що не зможе правити?
Раптом Рамзес почув приглушений голос:
— Сину мій!.. Сину!.. Фараон схопився з крісла.
— Хто тут?.. — скрикнув він.
— Це я... я... Невже ти забув про мене?..
Фараон ніяк не міг добрати, звідки йде цей голос: згори, знизу чи, може, від великої статуї Осіріса, що стояла в кутку.
— Сину мій! — мовив знову голос — Шануй волю богів, якщо хочеш мати їхнє благословення... О, шануй богів! Бо без їхньої допомоги найбільша земна сила — порох і тінь. О, шануй богів, якщо хочеш, щоб гіркота твоїх помилок не отруїла мені життя в щасливій країні Заходу...
Голос замовк. Фараон звелів принести світло. Одні двері були зачинені, біля других стояла варта. Ніхто чужий не міг сюди ввійти.
Гнів і неспокій охопили серце фараона. Що ж це було?.. Чи до нього справді промовляла тінь батька, чи цей голос був лише новим підступом жерців? Але якщо жерці можуть промовляти до нього на віддалі крізь товсті мури, виходить, вони можуть і підслухувати. А тоді він, володар світу, — дикий звір, оточений з усіх боків!
Правда, в царському палаці підслухування було звичайним явищем. Та фараон сподівався, що бодай його покій є безпечним місцем і що зухвальство жерців зупиниться перед порогом найвищого володаря.
А що, як це був дух?..
Фараон не схотів вечеряти і ліг спати. Йому здалось, що він не зможе заснути, але втома взяла гору над збудженням.
Через кілька годин його збудили дзвінки й світло. Була вже північ, і жрець-астролог прийшов скласти фараонові звіт про рух небесних світил. Фараон вислухав його і сказав:
— Чи не міг би ти, достойний пророче, складати свої звіти достойному Семові?.. Адже він — мій заступник у справах, що стосуються релігії,
Жерця-астролога дуже здивувала така байдужість фараона до небесних світил.
— Ти, святий володарю, зволиш нехтувати вказівками, що їх дають повелителям зорі? — спитав він.
— Дають?.. — перепитав фараон. — Ну то скажи, що ж вони віщують мені?
Астролог, мабуть, сподівався на таке запитання, бо відповів не задумуючись.
— Обрій тимчасово затемнений... Володар світу ще не знайшов путі істини, яка веде до пізнання волі богів. Та рано чи пізно він знайде її, а на ній — довге й щасливе життя і сповнене слави царювання...
— Ага!.. Дякую тобі, святий муже. Тепер я вже знаю, що повинен шукати, і скористаюся з твоїх вказівок, а тебе ще раз прошу, щоб ти віднині спілкувався з достойним Семом, Він мій заступник і, коли ти вичитаєш по зірках щось цікаве, розповість мені про те вранці.
Жрець вийшов з опочивальні, хитаючи головою.
— Не дали мені спати!.. — сказав Рамзес невдоволено.
— Найясніша цариця Нікотріс, — доповів раптом ад'ютант, — годину тому звеліла мені просити вашу святість прийняти її...
— Зараз?.. Опівночі?..— спитав фараон.
— Вона сказала, що опівночі ти, святий володарю, маєш прокинутись...
Фараон подумав і відповів ад'ютантові, що чекатиме царицю в золотій залі. Він гадав, що там ніхто не підслухає їхньої розмови.
Володар накинув на себе плащ, узув, не зав'язуючи, сандалі й звелів добре освітити золоту залу. Потім вийшов, сказавши слугам, щоб його не супроводили.
Матір він застав уже в залі, в жалобному одязі з грубого полотна.
Побачивши фараона, цариця хотіла впасти на коліна, але син підвів її і обняв.
— Хіба сталося щось дуже важливе, матінко, що ти турбуєш себе в таку пору? — спитав він.
— Я не спала... молилася... — відповіла вона.— О сину мій, ти мудро вгадав, що справа важлива... Я чула божественний голос твого батька...
— Справді? — сказав фараон, відчуваючи, що його охоплює гнів.
— Твій вічно живий батько, — вела далі цариця, — з глибоким смутком сказав мені, що ти стаєш на хибну дорогу. Ти з погордою відмовився від посвячення в верховні жерці і погано ставишся до слуг божих... "Хто ж зостанеться при Рамзесові, — мовив твій божественний батько, — якщо він зневажить богів і відштовхне від себе жерців?.. Скажи йому... Скажи йому, — повторювала свята тінь, — що він занапастить Єгипет, себе й династію..."
— Ого! — вигукнув фараон. — То мені вже так погрожують в перший день Мого царювання? Моя матінко, пес гавкає найголосніше, коли сам боїться. Отже, ці погрози — погана ознака, але тільки для жерців!
— Але ж це казав твій батько... — повторила стурбована мати.
— Мій вічно живий батько, — відповів фараон, — і святий дід Аменготеп, як чисті духи, знають моє серце і бачать плачевне становище Єгипту. А через те, що серце моє прагне піднести державу, припинивши зловживання, вони напевно не перешкоджатимуть мені здійснити мої наміри...
— То ти не віриш, що дух батька дає тобі поради? — спитала мати вражено.
— Не знаю. Але я маю право думати, що ці голоси духів, які чути в різних закутках нашого палацу, — це все витівки жерців. Тільки жерці можуть боятися мене, але ніяк не боги й духи... Це не духи лякають нас, матінко...
Цариця замислилась. Видно було, що синові слова справили на неї враження. Вона бачила в своєму житті чимало чудес і деякі з них їй самій здавалися підозрілими.
— Тоді,— сказала вона, зітхнувши, — ти надто необережний, мій сину!.. Опівдні був у мене Гергор, він дуже невдоволений прийомом у тебе... Він казав, що ти хочеш усунути жерців з двору...
— А навіщо вони мені?.. Чи не для того, щоб моя кухня й погреби мали більші витрати?.. Чи, може, для того, щоб підслухували, що я кажу, і стежили, що роблю?..
— Вся країна збуриться, коли жерці оголосять тебе безбожником... — зауважила цариця.
— Країна і так уже збурилась, але з вини жерців, — відповів фараон. — А про побожність єгипетського народу я тепер іншої думки...