Блукав незнайомими вулицями, поринав у велелюдний натовп, заглиблювався в нібито хаотичний рух речей і подій і на дні цього хаосу знаходив закон і порядок. А для розваги пив коньяк, грав у карти або в рулетку, віддавався розпусті.
Йому здавалося, що в цьому вулканічному вогнищі цивілізації з ним станеться щось незвичайне й почнеться нова ера в його житті. Разом з тим він помічав, що його уривчасті досі знання й погляди поєднуються в щось ціле, в якусь філософську систему, яка пояснює йому багато таємниць світу і його власного життя. "Хто я такий?" – не раз ставив він перед собою питання і поступово формулював відповідь: "Я невдаха. У мене були великі здібності й енергія, але я нічого не зробив для цивілізації. Оці знамениті люди, яких я тут зустрічаю, не мають навіть половини моїх сил, а проте залишають по собі машини, будівлі, витвори мистецтва, нові погляди. А що залишиться по мені?.. Хіба що мій магазин, який уже сьогодні занепав би, коли б його не пильнував Жецький. А я ж не лінувався: працював за трьох, і якби не випадок, то не мав би навіть того, що маю тепер!.."
Потім йому спало на думку: на що він змарнував свої сили й життя?
На боротьбу з оточенням, до якого він ніяк не міг пристосуватись. Коли він хотів учитись, йому заважали, бо в його краю потребували не вчених, а хлопців-слуг та продавців. Коли він хотів служити суспільству, хоч би й ціною свого життя, йому замість дійової програми підсунули утопічні мрії, а потім про нього забули. Коли він шукав роботи, йому її не дали, змусивши піти битою стежкою – одружитися з старшою за нього жінкою задля грошей. Коли він, нарешті, закохався й хотів стати законним батьком родини, жерцем хатнього вогнища, святість якого всі навколо вихваляли, його поставили в безвихідне становище. Так що він навіть не знає, чи жінка, за якою він шаленів, була звичайнісінькою химерною кокеткою, чи, може, так само, як він, заблудила і не знайшла своєї дороги в житті. Зважаючи на її поведінку – це панна на відданні, яка шукає собі найліпшої пари; дивлячись їй в очі, можна подумати, що це ангел, якому земні умовності зв'язали крила. "Якби я міг задовольнитись кількома десятками тисяч доходу на рік та партнерами в віст, я був би найщасливішою людиною в Варшаві. Але тому, що, крім шлунку, я маю ще й душу, яка прагне знання й кохання, то я там загинув би. На тій широті не дозрівають ні певного гатунку рослини, ні певного гатунку люди…"
Широта!.. Якось, бувши в обсерваторії, він глянув на кліматичну карту Європи і запам'ятав, що середня температура Парижа на п'ять градусів вища за температуру Варшави. Отже, Париж має за рік на дві тисячі градусів тепла більше, ніж Варшава. А тому що тепло – це могутня і, може, єдина творча сила, то… загадка відгадана. "На півночі холодніше, рослинний і тваринний світ бідніший, отже, там людині важче прохарчуватися. Та це ще не все: там людина ще змушена витрачати багато праці на спорудження теплого житла та виготовлення теплого одягу. Француз в порівнянні з жителями півночі має більше вільного часу й сил, отже, має можливість зужити їх на творчу працю. Якщо до несприятливих кліматичних умов додати ще аристократію, яка загарбала всі нагромаджені народом багатства та розтринькала їх на безглузду розпусту, то стане зрозуміло, чому видатні люди не тільки не можуть там розвиватися, а просто приречені на загибель".
– Ну, я-то, не загину!.. – пробурмотів він із злістю.
І вперше у нього виразно постав план – не повертатись на батьківщину. "Продам магазин, – думав він, – звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…"
Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.
Розділ другий
ПРИМАРА
Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів:
– Професор Гейст.
– Гейст? – повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. – Проси!
За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. "Скільки йому може бути років?" – подумав Вокульський.
Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного.
Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його.
– Що, добродію, накажете? – спитав нарешті Вокульський.
Гість ворухнувся на стільці.
– Що там я можу наказувати! – відповів він, знизавши плечима. – Я прийшов жебрати, а не наказувати.
– Чим же я можу вам служити? – спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним.
Гейст провій долонею по голові.
– Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину…
– Я її не куплю, – перебив його Вокульський.
– Ні? – спитав Гейст. – А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше…
– Для мене? – спитав Вокульський, здивований не так словами Гейста, як його поглядом.
– Ви позавчора літали на прив'язній повітряній кулі? – спитав гість.
– Літав.
– Ви багата людина і розумієтесь на природничих науках.
– Так, – відповів Вокульський.
– І була мить, коли ви хотіли скочити вниз? – спитав Гейст.
Вокульський аж подався назад із стільцем.
– Не дивуйтеся, – мовив гість. – В своєму житті я бачив близько тисячі природознавців, а в моїй лабораторії працювало аж чотири самогубці, так що я добре знаю обидві категорії цих людей… Надто часто ви поглядали на барометр, аби я не вгадав, що ви природознавець, ну, а людину, яка думає про самогубство, впізнає навіть інститутка.
– Чим можу служити? – спитав іще раз Вокульський, витираючи з обличчя піт.
– Я говоритиму стисло. Ви знаєте, що таке органічна хімія?
– Це хімія вуглецевих сполук…
– А що ви думаєте про хімію водневих сполук?
– Думаю, що її нема.
– Навпаки, вона є! – заперечив Гейст. – Тільки замість різноманітних ефірів, жирів та ароматичних тіл вона дає нові сполуки… Нові сполуки, мсьє Сюзен, з дуже цікавими властивостями…
– А яке мені до всього цього діло? – глухо відповів Вокульський. – Я купець.
– Ви не купець, а людина в останній стадії розпачу, – сказав Гейст. – Купці не думають про те, щоб скочити з повітряної кулі. Я тільки-по побачив вас, одразу подумав: "Ось кого мені треба!" Але ви зникли з моїх очей.
А сьогодні випадок звів нас вдруге. Мсьє Сюзен, якщо ви багаті, ми повинні поговорити про водневі сполуки…
– Насамперед я не Сюзен…
– Це мені байдуже, бо я потребую тільки багатої людини в останній стадії розпачу, – сказав Гейст.
Вокульський дивився на Гейста майже злякано; в голові його одне по одному поставали питання: пройдисвіт чи таємний агент, божевільний чи, може, справді якийсь дух?[110] Хто його знає, чи сатана не легенда і чи не з'являється він в певні хвилини людям? Проте факт залишається фактом, що цей старик непевного віку розгадав найпотаємніші наміри Вокульського, який у той час марив про самогубство, але ще так несміливо, що й сам собі не міг признатися в цьому.
Гість не зводив з нього очей і лагідно та іронічно посміхався, а коли Вокульський розкрив рота, аби про щось запитати, він перебив його:
– Не турбуйтесь, добродію… Я з стількома вже людьми говорив про їхню вдачу та про мої винаходи, що наперед відповім на ваше запитання. Я – професор Гейст, старий божевільний, як кажуть в усіх кафе поблизу університету та політехнічного інституту… Колись мене називали великим хіміком, поки… поки я, не переступив межі поглядів, загальноприйнятих в сучасній хімії. Я писав наукові праці, робив відкриття – під своїм ім'ям або під ім'ям своїх співробітників, які, власне, сумлінно ділилися зі мною своїми доходами. Але відтоді, коли я відкрив явища, неймовірні порівняно з тими, про які повідомляється в щорічниках академії, мене називають не тільки божевільним, а навіть єретиком і зрадником.
– Тут, у Парижі? – прошепотів Вокульський.
– Авжеж! – засміявся Гейст. – Тут, у Парижі. Де-небудь в Альтдорфі або в Нейштадті відступником і зрадником вважається той, хто не вірить в пасторів, Бісмарка, десять заповідей і прусську конституцію. А тут з Бісмарка й конституції можна глузувати, зате під загрозою відлучення треба вірити в таблицю множення, теорію хвилевого руху, в сталість питомої ваги і таке інше. Назвіть мені хоч одне місто, де б люди не стискали собі мозку якими-небудь догмами, – і я зроблю його столицею світу й батьківщиною майбутнього людства.
Вокульський трохи заспокоївся; він певний був, що має діло з маніяком.
А Гейст дивився на нього і все посміхався.
– Я кінчаю, мсьє Сюзен, – казав він далі. – Я зробив великі відкриття в хімії, створив нову науку, винайшов не відомі досі промислові матеріали, про які навіть мріяти не сміли до мене. Але… мені бракує ще кілька надзвичайно важливих даних, а грошей у мене вже нема. На мої дослідження я чотири рази витратив усе своє майно, використав кільканадцять чоловік… А тепер мені потрібне нове майно і нові люди.
– Відкіля ж у вас до мене таке довір'я? – вже спокійно спитав Вокульський.
– Дуже просто, – відповів Гейст. – Про самогубство думає божевільний, негідник або людина, якій тісно на світі.
– А відкіля вам відомо, що я не мерзотник?
– А відкіля вам відомо, що кінь – не корова? – відповів Гейст. – Під час моїх вимушених канікул, які, на жаль, тривають по кілька років, я займаюсь зоологією і спеціально вивчаю гатунки людини. В одній цій дворукій породі я відкрив десятки видів тварин: від устриці і глиста до сови й тигра.