Вона застала його у великій світлиці з прирученою вовчицею коло ніг, з ксьондзом Калебом, з Сецехівною і старим Толімою. Місцевий церковний служка, котрий був разом і піснярем, приграючи на лютні, співав пісню про якийсь давній бій Юранда з "розбещеними хрестоносцями", а вони, підперши голови руками, сумно й задумливо слухали його. В світлиці було ясно від місячного світла. Після душного дня настав тихий, дуже теплий вечір. Вікна були відчинені, і в місячному світлі по кімнаті кружляли хрущі, які роїлися в липах, що росли на подвір'ї. Проте в каміні жевріло кілька головешок, на яких слуга підігрівав мед, змішаний з покріпленим вином та запашним зіллям.
Пісняр, власне, служка ксьондза Калеба, саме почав нову пісню "Про щасливу сутичку":
Їде, їде Юранд на гнідому коні...
коли увійшла Ягенка і сказала:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні,— відповів ксьондз Калеб, Юранд сидів на лаві, спершись руками на поручні.
Почувши голос Ягенки, він одразу обернувся до неї і привітав її, киваючи білою, як молоко, головою.
— Приїхав Збитків зброєносець із Щитна,— озвалася дівчина,— і привіз до ксьондза новини. Мацько вже не повернеться сюди, бо поїхав до князя Вітольда.
— Як то не повернеться? — запитав ксьондз Калеб. Ягенка стала розказувати все, що чула від чеха:
про те, як Зігфрід мстився за смерть Ротгера, про те, як старий комтур хотів віднести Данусю Ротгеровї, щоб той напився невинної крові, і про те, як її несподівано оборонив кат. Не приховала й того, що тепер Мацько має надію вдвох із Збишком відшукати Данусю, одбити
її і привезти до Спихова, через що, власне, й поїхав просто до Збишка, а їм наказав залишатися тут.
Наприкінці голос їй затремтів від смутку чи від жалю, і коли вона скінчила розказувати, в світлиці запанувала тиша. Тільки в липах на подвір'ї так голосно співали солов'ї, що заливали своїм щебетом всю кімнату. Всі дивились на Юранда, який сидів з заплющеними очима й відхиленою назад головою і не подавав ніяких ознак життя.
— Ви чуєте? — нарешті спитав його ксьондз Калеб. Юранд ще більше відхилив назад голову, підняв
угору ліву руку й показав пальцем на небо.
Місячне проміння лягало йому прямо на обличчя, на біле волосся, на випечені очі, і в цьому обличчі було стільки страждання та покірності долі, що всім здалося, ніби вони бачать лише визволену від тілесних пут душу, котра, раз назавжди зрікшися земного життя, нічого вже від нього не жде й ні на що не сподівається.
Знов усі замовкли, і знов чути було тільки солов'їні співи, що заливали весь двір і кімнату.
Ягенку раптом пойняв глибочезний жаль і дочірня любов до нещасного старого чоловіка; скоряючись пориву, вона підбігла до нього і, схопивши його руку, стала її цілувати й поливати слізьми.
— І я сирота! — вирвалося з глибини її переповненого серця.— Я ніякий не слуга, а Ягенка із Згожелиць. Мацько взяв мене з собою, щоб захистити від лихих людей, і тепер я залишуся з вами, поки бог не поверне вам Данусі.
Юранд навіть не здивувався, немов уже раніш знав, що вона дівчина, тільки пригорнув її до грудей, а вона, весь час цілуючи його в руку, говорила далі уривчастим від плачу голосом:
— Я залишуся з вами, а Дануська повернеться... Аж потім поїду в Згожелиці... Бог береже сиріт! Німці й мого татуся вбили, але ваша кохана донька жива й повернеться. Дай, господи милосердний, дай, милостива богородице...
Ксьондз Калеб раптом впав навколішки й промовив урочистим голосом:
— Кіріє елейсон!
— Хрісте елейсон! — одразу відповіли чех і Толіма. Всі поставали навколішки, бо зрозуміли, що то літанія, яку проказують не тільки над вмираючими, але й для врятування від смертельної небезпеки дорогих і рідних людей. Стала навколішки й Ягенка, Юранд також зсунувся з лави на коліна, і вони хором почали проказувати:
— Кіріє елейсон! Хрісте елейсон!..
— Отче небесний, господи, помилуй нас!
— Сине божий, спасителю світу, господи, помилуй нас!
Людські голоси і благання "Помилуй нас!.." мішалися з солов'їним співом.
Раптом приручена вовчиця, що лежала на ведмежій шкурі біля Юрандової лави, встала, підійшла до відчиненого вікна і, спершись лапами на лутку та задерши до місяця свою трикутну пащу, почала тихо і жалібно вити.
Хоч чех обожнював Ягенку і його все більше вабило до гарненької Сецехівни, однак його молода й хоробра душа насамперед прагнула війни. Правда, він повернувся до Спихова з наказу Мацька, бо був слухняний, до того ж мав певну втіху від думки, що оберігатиме обох панянок, та коли сама Ягенка сказала, що їм у Спихові ніщо не загрожує і що його обов'язок бути коло Збишка, він з радістю погодився з цим. Мацько не був його безпосереднім паном, тому він легко міг перед ним виправдатись тим, що залишив Спихов і поїхав до Збишка з наказу своєї справжньої пані.
Ягенка сказала так, знаючи, що сильний і спритний зброєносець завжди може стати Збишкові в пригоді й виручити його не з одної біди. Він уже довів це під час князівських ловів, коли Збишко мало не позбувся життя від тура. Тим більш корисним він міг бути на війні, особливо такій, яка точилася на жмудській границі, Гловачеві так хотілось на війну, що він, повернувшись від Юранда, вклонився Ягенці до ніг і сказав:
— Хочу поклонитися вашій милості й попросити на дорогу доброго слова...
— Як? — спитала Ягенка.— Ти хочеш виїхати ще сьогодні?
Завтра вдосвіта, щоб коні за ніч відпочили. Звідси до Жмуді дуже далеко!
Ну, то їдь, швидше дожени рицаря Мацька.
Важко буде догнати. Старий пан невтомний і вже на кілька днів випередив мене. Крім того, він поїде через Пруссію, щоб скоротити собі дорогу, а я мушу їхати лісами. У пана є листи від Ліхтенштейна, які він може показувати в дорозі, а я, щоб звільнити собі шлях, мусив би показувати хіба оце.
І він поклав руку на руків'я свого меча. Побачивши це, Ягенка вигукнула:
Будь обережний! Коли вже їдеш, то треба, щоб доїхав, а не опинився у хрестоносців в якомусь підземеллі. Та й у лісах треба остерігатися, бо там тепер живуть різні божки, котрим тамтешній народ поклонявся до того, як перейшов у християнство. Я пам'ятаю, як про них розказували в Згожелицях Мацько й Збишко.
Пам'ятаю і я, але не боюсь їх — то дрібнота, і ніякої сили в тих божків немає. Дам я ради і їм, і німцям, на яких натраплю, аби тільки війна як слід розгорілась.
А хіба вона не розгорілась? Скажи, що ви чули про неї серед німців?
Кмітливий чех нахмурив брови, трохи подумав і сказав:
— І розгорілась, і не розгорілась. Ми пильно про все розпитували, а особливо рицар Мацько,— він такий хитрий, що обдурить всякого німця. Питає ніби про щось інше, сам нічого не викаже, а потрапить саме куди треба, і з кожного новину, як ту рибу гачком, витягне. Якщо ваша милость захоче терпляче слухати, то я розкажу. Кілька років тому князь Вітольд задумав похід проти татар і, щоб забезпечити собі мир з боку німців, поступився їм Жмуддю. Тоді була між ними велика дружба і згода. Князь дозволив німцям будувати замки і навіть сам допомагав. Влаштували побачення з магістром на одному острові, де вони пили, їли і засвідчували один одному любов. Хрестоносцям навіть було дозволено влаштовувати в тамтешніх лісах лови. Коли ж нещасні жмудини повстали проти панування хрестоносців, князь Вітольд на допомогу німцям послав своє військо, чим викликав в усій Литві нарікання, що проливає братерську кров. Все це нам розказував підвійт у Щитні. Він вихваляв хрестоносців за їх урядування в Жмуді, за те, що вони посилали жмудинам священиків, які мали їх хрестити, і хліб під, час голоду. Посилати вони справді посилали, бо так наказав великий магістр, але зате забирали в Пруссію жмудських дітей, безчестили жінок на очах у чоловіків і братів, а тих, котрі опиралися, вішали. Через це, панянко, й виникла війна.
А князь Вітольд?
Князь довго закривав очі на жмудські кривди і дружив з хрестоносцями. Ще недавно княгиня, його дружина, їздила в гості в Пруссію, до самого Мальборга. Там її приймали, немов саму польську королеву, І це ж недавно, зовсім недавно! Хрестоносці закидали її подарунками, а скільки влаштовували на її честь у кожному місті турнірів, бенкетів та всякого дива, того й не злічити. Всі вже думали, що між хрестоносцями і князем Вітольдом запанувала вічна дружба, коли раптом серце його змінилося...
Коли зважити на те, що не раз про нього розказували покійні тато й Мацько, то серце його часто мінялося...
До чесних ні, а до хрестоносців часто, і то через те, що вони самі ніколи не додержують слова. Тепер вони, вимагали від нього, щоб він їм видав втікачів, а він їм одказав, що людей низького стану видасть,
а вільних і не подумає, бо вільні мають право жити, де хочуть. І вони почали один на одного поглядати скоса, писати скарги та один одному погрожувати. Почувши про це, жмудини давай бити німців! Залоги їхні винищили, замки поруйнували, а тепер уже в саму Пруссію вдираються, і князь уже їх не тільки не стримує, а ще й насміхається з німців та нишком посилає жмудинам допомогу.
Розумію,— сказала Ягенка.— Але якщо він допомагає їм нишком, то війни ще немає.
Є з жмудинами, а насправді і з Вітольдом. Німці звідусіль сходяться боронити приграничні замки і хотіли б іти на Жмудь великим походом, та мусять чекати з ним аж до зими, бо то болотистий край і рицарям там воювати ніяк. Де жмудин пройде, там німець застрягне, через те зима — друг німця. Але як настануть морози, хрестоносці рушать цілим військом, а князь
Вітольд піде на допомогу Жмуді, і піде з дозволу польського короля, бо він же верховний государ і над великим князем, і над усією Литвою.
— То, може, і з королем буде війна?
— Кажуть люди і там, у німців, і тут, у нас, що буде. Хрестоносці вже при всіх дворах благають допомоги, і каптури на їхніх головах горять, як на злодіях, бо королівське ж військо — то не жарти, та й рицарство польське, тільки хто згадає про хрестоносця, одразу в долоні плює.
Ягенка зітхнула і сказала:
Хлопцеві таки веселіше жити на світі, ніж дівчині, бо от, наприклад, ти поїдеш собі на війну, як поїхали Збишко й Мацько, а ми залишимось тут, у Спихові.
А як же інакше, панянко? Залишитесь, але в цілковитій безпеці. Юрандове ім'я ще й тепер страшне для німців, це я сам бачив у Щитні: як довідались, що він у Спихові, то відразу полякалися.
Ми знаємо, що вони сюди не прийдуть, бо й багна боронять нас, і старий Толіма, але тяжко сидіти й нічого не знати.
Коли щось станеться, я пришлю звістку.