Починаючи від голови, перша пара ніжок тягнеться: з лівого боку – до Марсового поля, Трокадеро і виставки, з правого – до Монмартрського кладовища. Друга пара ніжок (трохи коротших) з лівого боку сягає Військової академії, Палацу інвалідів і Палати депутатів, з правого – церкви святої Магдалиии й опери. Далі (в напрямку до хвоста) йдуть: Академія красних мистецтв, з правого – Пале-Ронль, банк і біржа; з лівого боку Французький інститут і Монетний двір, з правого – Центральний ринок; з лівого – Люксембурзький палац, музей Клюні й Медична академія, з правого – площа Республіки з казармами принца Євгенія.
Крім центральної осі й правильності загального контура міста, Вокульський помітив (про це між іншим говорилося і в довідниках), що в Парижі існують різноманітні види людської праці і що розміщені вони в певному порядку. Між площею Бастілії та площею Республіки зосереджені промисловість і ремесла; навпроти них, по другий бік Сени, лежить Латинський квартал – зосередження учнів і вчених. Поміж Оперою, площею Республіки та Сеною згромаджені експортна торгівля і фінанси; поміж Собором Паризької матері божої, Французьким інститутом та Моппарнаським кладовищем туляться залишки аристократичних родин; від опери до Арки Зорі тягнеться дільниця скоробагатьків, а навпроти, на лівому березі Сени, поруч Палацу інвалідів та Військової академії, – резиденція вояччини та всесвітніх виставок.
Ці спостереження викликали у Вокульського нові думки, які раніш не приходили йому в голову або були дуже невиразні. Значить, велике місто, як і рослина або тварина, має, свою анатомію і фізіологію. Значить, праця мільйонів людей, які так голосно кричать про свою свободу, дає ті самі наслідки, що й робота бджіл, які будують правильної форми стільники, робота мурах, які будують гостроверхі горбки, або хімічних сполук, що утворюють правильної форми кристали.
Отже, життям суспільства керує не випадок, а непорушний закон, який, немов на сміх над людською пихою, так виразно виявився в житті найлегковажнішого народу, французів! Правили ними Меровінги й Каролінги, Бурбони й Бонапарта, було у них три республіки й періоди анархії, була інквізиція й атеїзм, їхні правителі й міністри змінялися, як жіночі моди або хмари на небі… І, незважаючи на безліч змін, Париж все виразніше набував форми блюда, розколеного Сеною; все ясніше вирізнялася в ньому центральна вісь, що йде від площі Бастілії до Арки Зорі, все наочніше розмежовувались квартали – вчений і промисловий, аристократичний і торговельний, військовий і буржуазний.
Ту саму непохитну закономірність спостеріг Вокульський в історії кільканадцяти найзнаменитіших паризьких родин. Дід, скромний ремісник, працював на вулиці Темпль по шістнадцять годин на добу; його син, скуштувавши плодів науки в Латинському кварталі, відкрив велику майстерню на вулиці Сент-Антуан; внук, заживши ще більшої науки, перебрався, як великий торговець, на вулицю Пуассоньєр, а правнук, вже ставши мільйонером, оселився недалеко від Єлісейських Полів, аби… його дочки могли хворіти на нерви на бульварі Сеп-Жермен. Таким чином, рід, який трудився й нажив багатство коло Бастілії, виснаживши свої сили коло Тюільрі, згасав коло Собору Паризької матері божої. Топографія міста відповідала історії його мешканців.
Думаючи про цю дивну закономірність фактів, які вважають за випадкові, Вокульський відчував, що, мабуть, єдине, що може вилікувати його від апатії, це отакі дослідження.
– Я дикун, – казав він сам собі, – через те і з'їхав із глузду, але мене врятує цивілізація.
Кожен прожитий у Парижі день викликав у нього нові ідеї, розкривав таємниці його власної душі.
Одного разу, коли він сидів перед кафе й попивав мазагран, до веранди підійшов якийсь вуличний співак і, акомпануючи собі на арфі, заспівав:
Au printemps, la feuille repousse
Et la fleur embellit les pres,
Mignonette, en foulant la mousse,
Suivons les papillons diapres.
Vois les se poser sur les roses;
Comme eux aussi je veux poser
Ma levre sur tes levres closes,
Et te ravir un doux baiser![108]
І зараз же кілька чоловік гостей повторили останню строфу:
Vois les se poser sur les roses;
Comme eux aussi je veux poser
Ma levre sur tes levres closes,
Et te ravir un doux baiser!
– Дурні! – пробурчав Вокульський. – He мають заспівати чогось кращого за оцю дурну пісню.
Він устав, похмурий, з болем у серці, і змішався з потоком людей, що метушилися круг нього, кричали, голосно розмовляли і співали, немов випущені з школи діти.
– Дурні, дурні! – повторював він.
Раптом йому спало на думку: а чи не дурень він сам? "Якби всі ці люди, – подумав він, – були схожі на мене, то й Париж був би схожий на дім похмурих божевільних.
Кожен отруював би собі життя якоюсь примарою, вулиці перетворилися б на смітники, а будівлі на руїни. Тим часом вони беруть життя таким, яке воно є, прагнуть до здійсненних цілей, почувають себе щасливими і створюють шедеври.
А чого прагнув я? Спочатку хотів винайти перпетуум-мобіле та керовані повітряні кулі, потім хотів посісти становище, до якого мене не допускали мої власні однодумці, нарешті, прагнув жінки, до якої мені майже не вільно наблизитись. І завжди я або жертвував собою, або підпорядковувався ідеям, створеним класами, які хотіли зробити мене своїм слугою і рабом".
І він уявляв собі, як би воно було, коли б, замість народитися в Варшаві, він народився в Парижі. Насамперед, в зв'язку з великою кількістю учбових закладів, він міг би більше навчитися в дитинстві. Потім, навіть якби працював у купця, то зазнав би менше прикрості й дістав би більше допомоги в науці. Далі, не працював би над перпетуум-мобіле, бо побачив би в тутешніх музеях багато подібних машин, які ніколи не функціонували. А якби взявся за керування повітряними кулями, то знайшов би готові моделі й багато таких самих мрійників, як сам, а якби думка його була практично здійсненна, то дістав би й допомогу.
І нарешті, якби, бувши багатою людиною, закохався в панну-аристократку, то не натрапив би на стільки перешкод, щоб зблизитися з нею. Він міг би ближче з нею познайомитись і або охолов би до неї, або здобув би її взаємність. В усякому разі, до нього не ставилися б так, як до негра в Америці.
А втім, чи можливо в цьому Парижі закохатись до нестями, як закохався він?
Тут закохані не впадають у розпач, а танцюють, співають і взагалі якнайвеселіше проводять час. Якщо не можуть одружитися законно, то живуть на віру; якщо не можуть тримати дітей при собі, то віддають їх нянькам на виховання. Тут любов, мабуть, ніколи не доводила розсудливого чоловіка до шаленства. "Останні два роки мого життя, – думав далі Вокульський, – минули в гонитві за жінкою, від якої я, можливо, відмовився б, аби пізнав її ближче. Всю мою енергію, знання, здібності й чимале багатство поглинає єдина пристрасть тільки тому, що я купець, а вона якась там аристократка… Чи не кривдить же суспільство само себе в моїй особі?"
Таким чином Вокульський досяг найвищого пункту самоаналізу: визнав недоречність свого становища і вирішив знайти з нього вихід. "Що робити, що робити? – думав він. – Та ясно ж – те, що роблять інші!"
А що вони роблять?.. Насамперед надзвичайно багато працюють; по шістнадцять годин на добу, навіть у неділі і свята. Завдяки цьому тут здійснюється закон природного добору, за яким право на життя здобувають лише найдужчі. Хоровита людина не виживе тут і року, малоздібна загине протягом кількох років, а залишаються тільки найсильніші та найздібніші. Отже, завдяки праці цілих поколінь борців, люди тут можуть задовольнити всі свої потреби.
Величезні каналізаційні колектори забезпечують їх від хвороб, широкі вулиці полегшують доплив повітря; Центральний ринок приставляє їм харчі, тисячі фабрик – одежу й меблі. Якщо парижанин хоче побувати на лоні природи, він їде за місто або в Булонський ліс; якщо хоче зазнати втіхи від мистецтва – йде в картинні галереї Лувру; а якщо хоче здобути знання, то до його послуг музеї та наукові колекції.
Всебічна праця для досягнення щастя – ось сенс паризького життя. Тут проти втоми є тисячі екіпажів, проти нудьги сотні театрів та інших видовищ проти неуцтва – сотні музеїв, бібліотек та лекцій. Тут піклуються не тільки про людину, а й про коня, влаштовуючи для нього гладенький брук; тут дбають навіть про дерева: перевозять їх: на спеціальних возах на нові місця, огороджують від шкідників спеціальними залізними оградами, полегшують доступ волозі, навіть лікують в разі захворювання.
Завдяки такій дбайливості кожен предмет в Парижі дає подвійну або потрійну користь. Будинок, меблі, посуд не тільки зручні, а й гарні, служать не тільки для тіла, а й для розуму. І навпаки – витвори мистецтва не тільки прекрасні, а й корисні. При тріумфальних арках та храмах є сходи, якими можна вийти наверх і помилуватися з високості містом. Статуї й картини доступні не тільки митцям; кожен художник чи аматор може копіювати їх в музеях.
Коли француз щось творить, то насамперед піклується про те, щоб витвір його відповідав своєму призначенню, а потім уже, щоб він був гарний. Але цього мало, він піклується ще про його міцність та охайність. Підтвердження цього Вокульський спостерігав на кожному кроці і в кожній речі, починаючи від візків, якими перевозять сміття, і кінчаючи бар'єром, яким одгороджена статуя Венери Мілоської. Він також збагнув, що внаслідок такого господарювання тут не марнується людська праця: кожне покоління передає своїм наступникам найвизначніші утвори попередників, доповнюючи їх власним доробком.
Таким чином Париж являє собою ковчег, в якому зберігаються здобутки цивілізації кільканадцяти, якщо не кількох десятків століть. Тут є "се – від потворних ассірійських статуй та єгипетських мумій до останніх досягнень механіки та електротехніки, від глеків, якими єгиптянки чотири тисячі літ тому носили воду, до велетенських гідравлічних коліс з Сеи-Мор[109]. "Ті люди, що створювали такі дива або згромаджували їх в одному місці, – думав Вокульський, – не були такими шаленими неробами, як я".
Думаючи так, він відчував, як його пече сором.
І знов улаштувавши протягом кількох годин справи Сузіна, він тинявся по Парижу.