Але пам'ятай, що символ фараона — змія, а змія — це мовчання й розважливість.
— Ти кажеш правду, матінко, але повір мені, що в деяких випадках відвага вища за все. Тепер я вже знаю, що жерці мали розтягти війну з Лівією на роки. Я скінчив її за кільканадцять днів, і тільки тому, що кожного дня робив якийсь крок, хоч і нерозважливий, зате рішучий. Якби я не рушив проти лівійців у пустелю, що, правда, було великим зухвальством, лівійці зараз стояли б під Мемфісом...
— Я знаю, що ти гнався за Техенною і вас захопив тифон, — сказала цариця. — О нерозважлива дитино... ти навіть не подумав про мене!..
Фараон усміхнувся.
— Будь спокійна, матінко, — відповів він, — коли фараон б'ється, то по ліву руку і по праву в нього стоїть Амон. А хто може з ним зрівнятися?.. Він ще раз обняв царицю і вийшов.
Розділ п'ятдесят перший
Величезний почет його святості весь час стояв у залі прийомів, наче розколотий на дві частини. З одного боку — Гергор, Мефрес та кілька верховних жерців, старших за віком, а з другого — всі воєначальники, всі цивільні урядовці й переважна кількість молодших жерців.
Орлиний зір фараона в одну мить вловив цей розкол сановників, і серце молодого володаря сповнилось радісною гордістю.
"Отже, не добуваючи меча, я переміг їх!.." — подумав він.
А цивільні й військові сановники тим часом далі й рішучіше відсувались від Гергора й Мефреса. Ніхто не сумнівався, що обидва верховні жерці, досі найвпливовіші в державі, не мають прихильності нового фараона.
Володар пройшов до зали для трапез, де його увагу привернула насамперед кількість жерців, що мали йому прислужувати, і страв, що йому подавали.
— Невже я все це повинен з'їсти? — спитав він, не приховуючи здивування.
Жрець, що наглядав за кухнею, пояснив фараонові, що потрави, яких не споживе його святість, ідуть у жертву померлим членам династії.
Кажучи це, він показав на довгий ряд статуй, що стояли вздовж зали.
Фараон глянув на статуї, які виглядали так, наче їм ніколи нічого не давали, потім на свіжі обличчя жерців, які, видно, поїдали все, і зажадав пива та солдатського хліба з часником.
Старший жрець оторопів, проте передав наказ молодшому. Молодший завагався, але передав повеління слугам і служницям. Вони спершу, здавалось, не вірили власним вухам, та одразу розбіглись по всьому палацу.
Через чверть години вони повернулися перелякані, пошепки кажучи жерцям, що ніде в палаці немає солдатського хліба і часнику...
Фараон усміхнувся і звелів, щоб відтепер у його кухнях завжди готували прості наїдки. Потім він з'їв голуба, шматок риби, пшеничну булку ї запив усе це вином.
У думці він визнав, що страви були приготовлені добре, а вино чудове. Проте не міг відігнати від себе думки, що двірська кухня напевне поглинає неймовірні кошти.
Викуривши пахощі на честь предків, фараон пішов до царського кабінету, щоб вислухати звіти.
Першим доповідав Гергор. Він схилився перед фараоном значно нижче, ніж тоді, коли вітав його перший раз, і схвильовано поздоровив з перемогою над лівійцями.
— Ти, святий повелителю, кинувся на лівійців, — сказав він, — як тифон на злиденні намети кочівників у пустелі. Ти виграв велику битву з дуже малими втратами і одним помахом божественного меча скінчив війну, кінця якої ми, прості смертні, не могли бачити.
Фараон відчув, що його неприязнь до Гергора починає слабшати.
— І тому, — вів далі верховний жрець, — найвища рада просить тебе, володарю, призначити десять талантів нагороди для переможних полків... Сам же ти, головний полководче, дозволь біля твого імені ставити напис: "Переможний".
Розраховуючи на молодість фараона, Гергор перебрав міру в похвальбі. Це протверезило Рамзеса від захоплення самим собою, і він раптом відповів:
— А яке б прізвисько ви дали мені, якби я розгромив ассірійське військо і заповнив храми багатствами Ніневії й Вавілона?..
"То він не перестає думати про це!.." — відзначив верховний жрець.
Фараон же, ніби на підтвердження його побоювань, змінив предмет розмови і запитав:
— Скільки в нас війська?..
— Тут, під Мемфісом?..
— Ні, в усьому Єгипті.
— Ти, святий володарю, мав десять полків... — відповів верховний жрець. — Достойний Нітагер на східному кордоні має п'ятнадцять... Десять — на півдні, де починає збурюватись Нубія... А п'ять стоять гарнізонами по всій країні.
— Разом виходить сорок, — сказав, подумавши, фараон. — Скільки ж це буде воїнів?..
— Близько шістдесяти тисяч... Рамзес схопився з крісла.
— Шістдесят замість ста двадцяти?.. — крикнув він. — Що це означає?.. Що ви зробили з моїм військом?..
— Немає коштів на утримування більшого...
— О боги!.. — вигукнув фараон, хапаючись за голову. — Та на нас через місяць нападуть ассірійці!.. А ми майже роззброєні...
— У нас із Ассірією попередня угода, — відповів Гергор.
— Так могла б відповідати жінка, а не військовий міністр! — крикнув, фараон. — Що важить угода, за якою не стоїть військо?.. Адже цареві Ассарові досить половини того війська, яке в нього є зараз, щоб розчавити нас.
— Можеш бути спокійним, святий володарю. На першу ж звістку про зраду ассірійців у нас буде півмільйона воїнів...
Фараон розсміявся йому в обличчя.
— Що?.. Звідки?.. Ти втратив розум, жрець!.. Ти порпаєшся в папірусах, а я вже сім років служу в війську, і майже нема дня, щоб я не був на вченнях чи маневрах... Яким чином ти зможеш зібрати півмільйонну армію за кілька місяців?..
— Вся знать виступить...
— Що мені твоя знать!.. Знать — не воїни. Для півмільйонної армії треба принаймні сто п'ятдесят полків, а ми, як ти сам кажеш, маємо їх сорок... Де ж ті люди, які зараз пасуть худобу, орють землю, ліплять горшки або п'ють і гуляють по своїх маєтках, де вони навчаться військової справи?.. З єгиптян погані воїни, я це знаю, бо бачу їх щодня... Лівієць, грек, хетт ще змалку стріляють з лука й пращі та досконало орудують палицею; за рік вони вже вміють добре марширувати. А єгиптянин починає сяк-так марширувати десь через три роки. Щоправда, до меча й списа він звикає за два роки, але, щоб влучати в ціль, йому й чотирьох років мало... Отож через кілька місяців ви могли б виставити не військо, а півмільйонне зборище, що його вмить розбило б друге зборище, ассірійці. Бо хоч ассірійські полки погані й невимуштрувані, але кожен ассірійський воїн уміє метати каміння й стріли, рубати й колоти і насамперед хижий, як дикий звір, чого добродушному єгиптянинові зовсім не вистачає. Ми перемагаємо ворога тим, що наші дисципліновані й вимуштрувані полки схожі на таран: треба вбити половину воїнів, перш ніж розладнається колона. Та коли немає колони, немає єгипетського війська.
— Ти кажеш правду, твоя святість, — сказав Гергор схвильованому фараонові. — Тільки богам дано таку обізнаність із справами. Я теж знаю, що сили в Єгипту малі і що для поновлення їх треба багато років праці... Саме тому я й хочу укласти угоду з Ассірією.
— Та ви ж її вже уклали...
— Лише тимчасову. Саргон, бачачи, що твій батько нездужає, а над усе побоюючись твоєї святості, відклав остаточне підписання угоди, поки ти не сядеш на трон.
Фараона знову охопив гнів.
— Що?.. — крикнув він. — То вони справді думають загарбати Фінікію?.. І гадають, що я підпишу цю ганьбу свого царювання?.. Злі духи помутили розум вам усім!..
Аудієнція була закінчена. Цього разу Гергор упав ниць, а повертаючись від фараона, в думці обмірковував:
"Його святість вислухав звіт, отже, він не відкидає моїх послуг... Я сказав йому, що він мусить підписати угоду з Ассірією, отже, найважчу справу зроблено... Він ще передумає, поки Саргон знову приїде до нас... Але ж він справді лев, навіть не лев, а розлютований слон, оцей юнак... А він же тільки через те став фараоном, що він онук верховного жерця!.. Він ще не зрозумів, що ті самі руки, які піднесли його так високо..."
В передпокої достойний Гергор зупинився, над чимсь подумав і, замість того щоб іти до себе, пішов до цариці Нікотріс.
В саду не було ні жінок, ні дітей, тільки з розкиданих палациків. долинало голосіння. Це жінки з дому вмерлого фараона оплакували того, хто відійшов на захід.
Жаль їхній, здавалось, був щирий.
Тим часом до кабінету нового фараона зайшов верховний суддя.
— Що ти скажеш мені, достойний? — запитав фараон.
— Кілька днів тому під Фівами стався незвичайний випадок, — відповів суддя. — Якийсь селянин убив свою жінку й трьох дітей, а сам утопився в освяченій копанці.
— Він що, збожеволів?
— Здається, він зробив це з голоду. Фараон замислився.
— Дивний випадок, — сказав він, — але я хотів би почути щось інше. Які злочини найчастіше траплялися в останні часи?
Верховний суддя завагався.
— Говори сміливо, — вже нетерпляче мовив фараон, — і нічого не приховуй від мене. Я знаю, що Єгипет попав у болото, і я хочу його витягти звідти, а для цього мушу знати все.
— Найчастіше трапляються бунти... Але бунтується лише простий люд, — похапливо додав суддя.
— Я слухаю, — заохочував фараон.
— В Косемі, — говорив далі суддя, — збунтувався загін мулярів і каменярів, яким вчасно не дали всього необхідного. У Сохемі селяни вбили писаря, який збирав податки... В Мелькатісі й Пі-Хебіті теж селяни розгромили будинки фінікійських орендарів... Під Касою вони не схотіли ремонтувати канал, кажучи, що їм за цю роботу належить плата від держави... Нарешті, в порфірових каменоломнях злочинці повбивали наглядачів і хотіли гуртом утекти до моря...
— Ці відомості не новина для мене, — відповів фараон. — Але що ти думаєш про це?
— Насамперед треба покарати винних...
— А я думаю, що насамперед треба давати робітникам те, що їм належить, — відповів фараон. — Голодний віл лягає на землю, голодний кінь хитається на ногах і здихає... То хіба можна вимагати, щоб голодна людина працювала і не скаржилася, що їй погано?..
— Отже, ваша святість...
— Пентуер створить раду, щоб розслідувати ці справи, — перебив фараон. — А тим часом я не хочу, щоб когось карали...
— Але ж тоді вибухне загальний бунт!.. — вигукнув вражений суддя.
Фараон підпер голову руками й думав.
— Гаразд, — мовив він нарешті, — нехай суди роблять свою справу, тільки... якнайлагідніше. А Пентуер нехай ще сьогодні скличе раду... Воістину, — додав він за хвилину, — легше прийняти рішення в бою, ніж у цьому безладді, яке панує в Єгипті.
Коли верховний суддя вийшов, фараон покликав Тутмоса і наказав йому від свого імені привітати військо, яке поверталося від Содових озер, та розподілити двадцять талантів між офіцерами й воїнами.
Потім фараон звелів покликати Пентуера, а тим часом прийняв головного скарбника.
— Я хочу знати, — сказав фараон, — в якому стані наша скарбниця.
— Ми маємо, — відповів сановник, — на цей час приблизно на двадцять тисяч талантів вартості в коморах, оборах, складах та скринях.