"Ага, то це і є повітряна куля Жіфарда! – подумав Вокульський. – Шкода, що сьогодні я не маю часу!"
З площі він звернув у якусь вулицю, де по праву руку тягнувся сад, обгороджений чавунними штахетами і стовпами, на яких стояли вази, а по ліву – ряд кам'яних будинків з округлими дахами, з лісом цегляних і бляшаних коминів та з нескінченними балюстрадами… Йшов поволі і з тривогою думав, що вже після восьмигодинного перебування Париж починає йому обридати. "Як же так! – подумав він, – А виставка, а музеї, а повітряна куля?.."
Йдучи далі вулицею Ріволі, він десь о сьомій дійшов до площі, на якій височіла самотня, як палець, готична вежа, обсаджена деревами та обгороджена низькою чавунною оградою. Звідси знову розходилось у різні боки кілька вулиць. Вокульський відчув, що стомився, підкликав фіакр і через півгодини опинився в готелі, поминувши по дорозі знайомі вже ворота Сен-Дені.
Засідання з судновласниками та морськими інженерами затяглося до півночі, причому було випито чимало пляшок шампанського. Вокульський, якому доводилось виручати Сузіна в розмові та одночасно робити багато записів, аж тепер цілком заспокоївся. Він бадьоро піднявся до себе в помер і, не звертаючи уваги на докучливе дзеркало, ліг у ліжко й розгорнув вміщену в "Путівнику" карту Парижа.
– Нічого собі! – пробурмотів він. – Близько ста квадратних верстов площі, два мільйони населення, кілька тисяч вулиць і кільканадцять тисяч екіпажів загального користування!
Потім пробіг очима довгий список найвизначніших паризьких будівель, і йому стало соромно від думки, що він ніколи не зможе орієнтуватися в цьому місті. "Виставка… Собор Паризької матері божої… Центральний ринок… Площа Бастілії… Церква святої Магдалини…
Каналізаційні колектори…[107] Просто голова йде обертом!"
Він погасив свічку. На вулиці було тихо, в вікно лилося сіре світло ліхтарів, немов проціджене крізь хмари. Але у Вокульського шуміло й дзвеніло в вухах, а перед очима вставали то гладенькі, мов паркет, вулиці, то обгороджені залізними штахетами дерева, то велетенські будинки з тесаного каменю, то суцільний потік людей та екіпажів, які невідомо відкіля з'являлися й невідомо куди поспішали. Придивляючись до цих побіжних образів, він став засинати й подумав, що цей перший день в Парижі, однак, запам'ятається йому на все життя.
Потім йому снилось, що це море будинків, ліс статуй та нескінченні ряди дерев валяться на нього, а сам він спить у величезному склепі – самотній, спокійний і майже щасливий. Спить, ні про що не думає, ні про що не пам'ятає, і проспав би так вічність, аби… не ота краплина гіркоти, що лежить десь чи в ньому, чи коло нього, така крихітна, що її не добачить людське око, і така гірка, що могла б отруїти весь світ.
З того дня, коли Вокульський вперше поринув у паризьке життя, для нього почалося майже містичне існування. За винятком тих кількох годин, які він відсиджував на нарадах Сузіиа з кораблебудівниками, Вокульський був цілком вільний і використовував цей час на безладні прогулянки по місту. Він підряд за алфавітом вибирав у путівнику яку-небудь місцевість і їхав туди в відкритому екіпажі. Виходив нагору сходами, обходив навколо великі будівлі, спинявся перед найцікавішими експонатами і тим самим фіакром, найнятим на цілий день, переїжджав до іншого кварталу, також визначеного за алфавітом. А тому що його найбільше лякала бездіяльність, то вечорами він вивчав план міста, викреслював оглянуті вже пункти й робив нотатки.
Інколи в цих екскурсіях його супроводив Жюмар і водив у місця, не зазначені в путівниках: в торговельні склади, в квартири ремісників, в кімнати студентів, в кафе та ресторани на найглухіших вулицях. І аж там Вокульський знайомився з справжнім життям Парижа.
Під час цих мандрівок він вилазив на вежі: Сен-Жак, Собору Паризької катері божої і Пантеону, піднімався ліфтом на Трокадеро, спускався в каналізаційні колектори та в оздоблені людськими черепами катакомби, відвідав виставку, Лувр, музей Клюні, Булонський ліс і паризькі кладовища, кафе "Ротонду" і "Гран-Балькон", фонтани, школи й лікарні, Сорбонну, фехтувальні зали, торговельні ряди, консерваторію, різниці й театри, біржу, Липневу колону і храми. Всі ці видовища творили навколо нього хаос, якому цілком відповідав хаос в його душі.
Часто перебираючи в думках усе бачене – від виставочного палацу, що мав дві верстви в окружності, до перлини в короні Бурбонів, не більшої за горошину, – він пиґав себе: "Чого я, власне, хочу?.." І виходило, що він не хотів нічого. Ніщо не полонило його уваги, не прискорювало биття серця, не спонукувало до діяльності. Якби йому за те, що пройде пішки від кладовища Монмартр до кладовища Монпарнас, віддали весь Париж, але з умовою, щоб ця прогулянка його розважила і схвилювала, – він відмовився б пройти ці п'ять верстов. А він же проходив щодня по десятку верстов лише для того, щоб заглушити в собі спогади.
Не раз він сам собі здавався істотою, яка через випадковий збіг обставин народилася лише два дні тому отут, на паризькому брукові, а все, що тривожило його пам'ять, було тільки обманом, якимось забутим сном, що ніколи в дійсності не існував. Тоді він говорив собі, що цілком щасливий, їздив з одного кінця Парижа в другий і, мов шалений, пригорщами розкидав луїдори.
– Однаково! – казав він сам собі.
Аби тільки не ота краплина гіркоти, така крихітна й така пекуча! Інколи на тлі сірих днів, коли йому здавалося, що на його голову валиться весь цей світ палаців, фонтанів, статуй, картин і механізмів, траплявся випадок, який нагадував йому, що він – не примара, а жива людина, хвора на рак душі.
Якось він був у театрі "Вар'єте" на вулиці, Монмартр, недалеко від свого готелю. Того вечора ставили три веселі п'єски, в тім числі оперетку. Він пішов туди, щоб забутися. Як тільки піднялась завіса, хтось з акторів промовив плаксивим голосом: "Коханець все може вибачити своїй коханці, крім другого коханця…"
– Інколи доводиться вибачати і трьох, і чотирьох! – зауважив француз, що сидів поруч з Вокульським, і засміявся.
Вокульському перехопило дух, йому здалося, що під ним розступається земля, а стеля валиться на голову. Він не міг більше витримати, встав з свого місця, яке, на нещастя, було посеред залу і, наступаючи на ноги-глядачам, облитий холодним потом, утік з вистави.
Він поспішав до свого готелю і вбіг у перше, яке трапилось, кафе на розі вулиці. Про що його питали, що він одповідав, не міг згадати. Пам'ятав тільки, що йому подали коньяк у графині, позначеному рисками, які відповідали обсягові чарки.
Вокульський пив і думав: "Старський – це другий коханець, Охоцький – третій…
А Россі?.. Россі, якому я влаштував овації і носив у театр подарунки… Ким був він? Який же я дурень! Та ця ж жінка Мессаліна, якщо не тілом, то духом. І я, я повинен шаленіти за нею?.. Я!.."
Він відчув, що обурення заспокоює його; коли підійшов гарсон, щоб розрахуватись… графин був порожній. "Виходить, коньяк заспокоює…" – подумав він.
З того часу, коли йому зустрічалась жінка, в руках, в убранні або в обличчі якої він бачив щось незбагненно знайоме, Вокульський заходив у кафе й випивав графин коньяку. І тільки тоді він сміливо міг думати про панну Ізабеллу і дивувався, як це такий чоловік, як він, міг любити таку жінку. "Але я, мабуть, заслуговую на те, щоб бути першим і останнім…" – думав він.
Графин спорожнявся, а він, схиливши голову на руки, куняв, на втіху гарсонів та публіки.
І знову цілими днями оглядав виставку, музеї, артезіанські колодязі, школи й театри – не для того, щоб узнати щось нове, а для того, щоб заглушити спогади.
Потроху, на тлі глухого невиразного страждання, у нього почало народжуватись питання: чи є в структурі Парижа якась послідовність, система? Чи існує предмет, з яким можна його порівняти, і порядок, до якого його можна пристосувати.
Відкіля не подивись, з Пантеону чи з Трокадеро, Париж здавався однаковим; це було море будинків, порізане тисячами вулиць, нерівні дахи – як хвилі, комини – як бризки піни, а вежі та колони – як вали.
– Хаос! – казав сам собі Вокульський. – Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто – як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, – на те ж вони й існують.
І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. "Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, – думав він. – Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, – це просто неймовірно".
Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну.
Насамперед його вразило те, що Париж схожий на величезне блюдо: дев'ять верстов завширшки з півночі на південь і одинадцять завдовжки – зі сходу на захід. В південній Частині блюдо було розколене – це по ньому дугою проходила Сена від південно-східного кутка через середину міста і завертала до південно-західного кутка. Такий план могла б накреслити восьмирічна дитина. "Ну, гаразд, – думав Вокульський, – але де тут якийсь порядок у розміщенні визначних будівель? Собор Паризької матері божої з одного боку, Трокадеро – з другого, а Лувр, а біржа, а Сорбонна!.. Хаос, та й годі…"
Проте, пильніше придивившись до плану Парижа, Вокульський помітив те, чого не помітили не тільки самі парижани (що було не так дивно), але й путівник Бедекера, який претендував на досконале знання Європи.
Незважаючи нібито на хаос, Париж має план, має логіку, хоч будували його кільканадцять століть мільйони людей, які не знали одне одного і зовсім не думали про логіку і стиль.
В Парижі є те, що можна назвати хребтом, центральною віссю міста.
Венсенський ліс лежить на південно-східній окраїні Парижа, а узлісся Булонського – на північно-західній.
Отож ця центральна вісь схожа на величезну гусінь (завдовжки майже шість верстов), яка, знудившися в Венсенському лісі, поповзла на прогулянку в Булонський.
Кінцем хвоста вона впирається в площу Бастілії, головою в Арку Зорі, а тулуб майже прилягає до Сени, причому шию її становлять Єлісейські Поля, торс – Тюільрі і Лувр, хвіст – Ратуша, Собор Паризької матері божої і, нарешті, Липнева колона на площі Бастілії.
У цієї гусені багато довгих і коротких ніжок.