Сьогодні ми підемо до моєї оселі — в мене є будинок, — а завтра відшукаємо його матір та подивимось, що ми можемо зробити, щоб поліпшити її стан. Ти знаєш, Серафіно, в моєму світі безліч правил і приписів, і нам доведеться відповісти на тисячі запитань, що їх ставитимуть нам органи влади, та довести, що ми відповідаємо їхнім вимогам. Я допоможу Вілу з юридичними питаннями, соціальними установами, житлом і таким іншим, і він матиме змогу займатися лише матір'ю. Він сильний хлопець, але я все одно допоможу йому… Крім того, не виключено, що мені теж знадобиться його допомога. У мене більше немає роботи, грошей також залишилося обмаль, і я навіть не здивуюся, якщо мене розшукує поліція. Він — єдина людина у всьому світі, з якою я можу обговорити ці питання.
Вони пройшли повз квадратну башту із дверима, відчиненими в темряву, повз маленьке кафе зі столиками, що стояли на тротуарі, та вийшли на широкий мовчазний бульвар із шерегою пальм, що тягнулася посередині.
— Саме тут я прийшла до цього світу, — промовила Мері.
Це було те вікно, яке Віл колись помітив на узбіччі тихої дороги в передмісті Оксфорда й яке охороняла поліція — принаймні, охороняла тоді, коли Мері збрехала полісменові, щоб пройти крізь нього. Жінка побачила, що Віл наблизився до того місця та почав водити руками в повітрі, зачиняючи вікно.
— От вони здивуються, коли прийдуть подивитися на прохід, — зауважила Мері.
Ліра намірялася перейти до Оксфорда Мері та перед тим, як разом із Серафіною повернутися до Ситагаза, показати хлопцеві щось, і, безперечно, їм слід було виявляти обережність, обираючи місце для нового вікна. Тож жінки слідом за дітьми знову вирушили залитими місячним сяйвом вулицями міста. Праворуч лежав великий чудовий парк, що вів до величезного будинку із класичним портиком, який під місяцем виблискував, наче цукрова глазур.
— Коли ти сказала мені про вигляд мого деймона, — промовила Мері, — то додала, що якби в нас був час, ти могла б навчити мене бачити його… Шкода, що в нас немає цього часу.
— Насправді час у нас був, — відповіла Серафіна, — і ми провели його в розмовах, чи не так? Я розповіла тобі про деякі речі, про які знають лише відьми й які раніше були заборонені в моєму світі. Але ти повертаєшся до свого рідного світу, а там усе буде іншим, окрім того, в усіх світах наразі відбуваються великі зміни. Між іншим, я також багато чого навчилася від тебе. Так от, пам'ятаєш, ти казала, що коли розмовляла з Тінями у твоєму комп'ютері, то входила до особливого стану розуму?
— Так… І те саме робила Ліра, коли читала алетіометр. Ти бажаєш сказати, що мені варто спробувати знову ввійти до цього стану та в такий спосіб побачити деймона?
— Так, але при цьому ти маєш не просто заплющити очі, а спробувати дивитися на світ, як це ти звичайно робиш… Спробуй просто зараз.
Мері декілька разів бачила картинки, котрі на вигляд здавалися хаосом кольорових точок, але якщо придивитися в певний спосіб, вони ніби набували третього виміру, іперед папером з'являлося дерево, обличчя чи якесь інше об'ємне зображення, якого за мить до того тут не було.
І прийом, котрого жінку вчила Серафіна, зрештою зводився до того самого: вона мала дивитися на речі як завжди та при тому поринути в той схожий на транс стан, у якомувона бачила Тіней. Але це було дещо складніше: треба було поєднати буденність і транс так само, як, аби побачити на аркуші паперу третій вимір, слід було дивитися водночас на два виміри.
І в Мері це вийшло — так, як колись вийшло із тривимірними картинками.
— Ох! — вигукнула вона та перелякано схопилася за руку Серафіни: на залізній огорожі парку сидів лискучий чорний птах із червоними лапами та закругленим жовтим дзьобом — це була та сама альпійська крушиця, котру описала їй Серафіна.
Але подив жінки був таким великим, що вона вийшла із зосередженого стану, і деймон зник.
— У тебе все вийшло, й наступного разу побачити його буде легше, — промовила відьма. — Перейшовши до свого світу, ти зможеш так само бачити деймонів інших людей. Утім, вони не бачитимуть ні твого, ні Вілова деймонів — звичайно, якщо ти не навчиш їх цього.
— Зрозуміло… Це просто неймовірно!
Тут Мері спало на думку, що Ліра розмовляла зі своїм деймоном, отже, може, їй також пощастить?
Тим часом Віл уже прорізав вікно, і тепер вони з Лірою стояли біля нього, чекаючи, поки підійдуть жінки.
— Ви знаєте місце, на яке виходить прохід? — спитав хлопець.
Мері зазирнула у вікно і побачила по той бік, у своєму світі, тиху, обсаджену деревами вуличку з будинками у вікторіанському стилі, оточеними тінистими садками.
— Це на півночі Оксфорда, — відповіла жінка. — Взагалі-то звідси недалеко до моєї домівки, хоча я й не знаю, як називається ця вулиця.
— Я хочу піти до Ботанічного саду, — промовила Ліра.
Мері ще раз спробувала увійти у стан подвійного бачення, і цього разу вона досягла його досить легко: біля неї, на гілці, що нависала низько над тротуаром у її власному світі, сиділа крушиця. Охоплена нетерпінням, жінка простягла руку, і птах без вагань перелетів на неї. Вона відчула його маленьку вагу та його лапи, що міцно стиснули її палець, і піднесла руку до плеча, мовчки запрошуючи деймона пересісти туди. Птах усівся там із таким виглядом, наче просидів там усе життя.
"І так воно і є", — подумала Мері.
Вони знову вирушили темними вулицями, однак світ уже був іншим. На Хай-стрит майже не було автомобілів, і коли вони досягли коледжу Магдален і спустилися сходами, що вели до Ботанічного саду, то побачили, що навколо зовсім нікого немає. Перед ними були вигадливі ворота з кам'яними лавами поруч, і Серафіна та Мері сіли туди, а Віл із Лірою перелізли через залізну огорожу та опинилися в самому саду, їхні деймони прослизнули між прутами та розчинилися в тіні рослин.
— Сюди, — промовила Ліра, потягнувши Віла за руку.
Вони пройшли повз ставок із фонтаном, розташований під розлогим деревом, а потім повернули ліворуч, обминули клумби та наблизилися до величезної сосни з численними стовбурами. За сосною височів кам'яний мур із проходом у ньому. Діти пройшли туди та опинилися в дальній частині саду, де дерева були молодшими, а місцевість була більше схожа на ліс, ніж на охайний парк. Ліра провела хлопця через крихітний місток, і вони присіли на дерев'яну лаву під низьким деревом із рясною кроною.
— Я так і думала! — вигукнула дівчина. — Я сподівалася на це й не помилилася… Віле, раніше, у своєму Оксфорді, я приходила сюди та сиділа на такій самій лаві кожного разу, коли мені хотілося побути самій — звичайно, разом із Пантелеймоном. Я подумала, що, може, якби ми обоє час від часу, скажімо, раз на рік, приходили сюди та сиділи тут годину-дві, то можна було б уявити, що ми знову поруч — адже ми дійсно були б поруч, ти сидів би на цій лаві у своєму світі, а я у своєму…
— Так, — сказав Віл, — поки житиму, я завжди приходитиму сюди, де б я не був…
— У день літнього сонцестояння, опівдні, — промовила Ліра. — Поки житиму, я буду тут у цей час…
Перед очима хлопця все розпливлося, але він не став стримувати сліз, лише притиснув Ліру до себе.
— А якщо колись потім… — тремтячим шепотом продовжила вона, — якщо ми зустрінемо людину, котра нам сподобається і з якою ми схочемо одружитися, то повинні будемо гарно до неї ставитися, а не порівнювати весь час (ти зі мною, а я з тобою) і не нарікати, що ми з тобою не одружилися… І ми все одно раз на рік приходитимемо сюди, аби годину побути разом…
Вони міцно притиснулися одне до одного та замовкли. Непомітно минали хвилини. Неподалік від них, на березі ріки, заворушилася та закричала якась пташина, потім через міст Магдален проїхало авто. Нарешті вони розімкнули обійми.
— Ну що ж… — м'яко сказала Ліра.
Усе в ній було цієї миті нескінченно м'яким, і потім це було одним із улюблених спогадів Віла: граціозні лінії її тіла в напівтемряві, її очі, руки й особливо губи… Він знову і знову цілував їх, і кожен поцілунок наближував їх до найостаннішого.
Відчуваючи важкість і водночас невагомість від кохання, воно пішли до воріт. Мері й Серафіна мовчки чекали на них.
— Ліро… — промовив Віл, і в ту саму мить дівчина сказала:
— Віле…
Хлопець прорізав вікно до Ситагаза. Воно виходило у саму гущавину парку, що оточував величезний будинок, неподалік від того місця, де парк переходив у ліс. Пройшовши крізь вікно, вони подивилися на мовчазне місто, яке лежало внизу, дахи, криті черепицею, що виблискувала від місячних променів, башту, котра височіла над ними, та залитий світлом корабель у гавані.
Віл повернувся до відьми та якомога спокійніше промовив:
— Дякую, Серафіно Пеккала, за те, що врятували нас тоді від дітей, та за все інше. Будь ласка, дбайте про Ліру все її життя. Я так кохаю її…
У відповідь королева відьом поцілувала його в обидві щоки. Ліра щось шепотіла Мері, потім вони обійнялися, і спочатку Мері, а потім і Віл востаннє пройшли крізь вікно, опинившись у своєму рідному світі, в тіні дерев Ботанічного саду.
"Я мушу бути бадьорим, навіть зараз", — подумав Віл, але це було все одно, що втримати в руках розлюченого вовка, котрий намагався вп'ястися іклами в горлянку. Втім, хлопцеві це вдалося, хоча й коштувало неймовірних зусиль.
Віл знав, що те саме відбувається в душі Ліри, і доказом цьому було напруження, що відчувалося в її посмішці.
Проте вона все одно посміхалася.
Квапливий останній поцілунок, такий незграбний, що вони стукнулися вилицями, а сльоза з її щоки перейшла на його обличчя. Їхні деймон також поцілувалися на прощання, і Пантелеймон перестрибнув через поріг між світами та опинився в Ліриних руках. Віл почав зачиняти вікно, і за декілька секунд його вже не було, й разом із цим вікном із його життя зникла й Ліра.
— А тепер, — промовив хлопець, намагаючись говорити діловим тоном, але все одно відвернувши обличчя від Мері, — я мушу зламати ніж.
Він почав водити кінчиком леза по повітрю, відшукав знайому щілину і спробував згадати те, що сталося з ним у печері, коли він також прорізав вікно, а пані Кольтер раптом невідомо чому стала схожою на його матір, і ніж зламався — мабуть, тому, що натрапив на щось таке, чого він не міг розрізати, а саме його любов до матусі.
Тож він спробував зробити те саме: викликав перед своїми очима образ материного обличчя в ту мить, коли він востаннє її бачив — вона, налякана та засмучена, стояла у маленькій передній будинку пані Купер.
Але в нього нічого не вийшло.